Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питав:
– Чого ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобі знати – це не жіноча справа.
– Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.
– Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний…
– Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! – зітхнула дівчина.
Прийшла середульша дочка, питав:
– Чого ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобі знати – це не жіноча справа.
– Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.
– Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.
– Ні, батьку, не скажу.
– Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний…
– Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! – сумно мовила дівчина.
Нарешті прийшла менша дочка, питав:
– Чого ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобі знати – це не жіноча справа.
– Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!
– Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.
– Ні, не скажу! – твердо відповіла дівчина.
– Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний…
– Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.
– Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?
– Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,- не відступалася дівчина.
– Гаразд, хай буде по-твоєму.
Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.
Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.
А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич.
Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.
Повернувся царевич додому та й каже матері :
– Разом зі мною воювала хоробра дівчина.
– Як це дівчина може воювати? – здивувалася мати.- Де таке бачено, де таке чувано?
Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:
– Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.
Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:
– Вставай, царевичу, нам пора додому. Глянув царевич на те місце, де відпочивала
царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці. Повернувся до матері й каже:
– Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.
– Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? – мовила мати.
– Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж!
– стояв на своєму царевич.
Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.
– Веретена, намисто продаю! – вигукував царевич.
Почули це служниці та й кажуть царівні:
– Чуєш, царівно, що продав той бідняк? – Хай собі продає,- байдуже відмахнулася царівна.
– А ми хіба нічого не купимо? – спитали служниці.
– Купуйте, як хочете!
Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:
– Скільки просиш за разок намиста?
– Я грошей не беру, тільки миску проса.
Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.
Служниці й питають хлопця:
– Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?
– Хочу зрозуміти, що таке злидні,- відказав хлопець.- Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.
– Пустіть його в підземелля, хай ночує,- погодилася царівна, коли вислухала служниць.
Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.
Три роки минуло. Мати й каже царевичу:
– Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.
Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.
Дали свічку і німій дівчині.
По дорозі до церкви люди почали кричати:
– Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?
Але дівчина мовби й не чула.
– Нехай моя наречена спробує їй пояснити,- сказав царевич.
– Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? – вигукнула та.
– Відтепер ти будеш німою,- раптом заговорила німа дівчина.- Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!
Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.