Ламброс і Маруліца

Ламброс і Маруліца

Грецька народна казка

На околиці міста в маленькій хатині жили чоловік та жінка з двома дітьми — Ламбросом іа Маруліцою.

Якось, коли стояли морози, мати й каже дітям:

— Любі мої, наш батько дуже хворий, а топити в хаті нічим. Підіть у ліс і нарубайте дров, бо я не можу залишити батька.

Діти взяли мотузку, сокиру й подались до лісу. Та незабаром пішов такий сніг, що вони збилися з дороги. Першою це збагнула Маруліца.

— Де ми? — спитала вона,— Я не бачу дороги.

— Ось вона,— відказує Ламброс,— тільки снігом прикидана. Пройдімо ще трохи — і ти побачиш, що ми правильно йдемо.

Ішли вони, йшли, коли бачать — щось на снігу ворушиться. Підійшли ближче — аж то білка б’ється в капкані.

Діти нахилилися над нею.

— Не бійся, білочко,- сказала Маруліца,— мій брат визволить тебе, і ти знову будеш стрибати, як і раніше.

— Справді? — зраділа білка.

— Авжеж,— мовив Ламброс

Він розімкнув капкан і визволив білку. Вона стрибнула на дерево.

— Дякую! — крикнула дітям.— Я цього ніколи не забуду!

Пройшли вони ще трохи і опинилися в пралісі, що не мав кінця-краю. Діти почали рубати сухі гілки. Але коли зібралися додому — побачили, що їхні сліди прикидав сніг. Ламброс і Маруліца злякалися.Як же їм іти назад?

Стали вони ходити сюди-туди, шукаючи якоїсь стежки, але чим більше ходили, тим більше заплутувались у хащі.

Раптом діти побачили хатину і попрямували до неї. Вони мріяли хоч трохи погрітися.

Заходять – а там баба вечерю варить.

— Здрастуйте, бабусю,- сказав Ламброс. – Дозвольте погрітися у вас.

— Сідайте і скуштуйте моєї юшки. Сідайте! – весело мовила баба.

То була відьма. Вона одразу зметикувала, що треба робити.

Діти, повечерявши, задрімали біля вогню. А відьма взяла й позамикала їх у дерев’яні клітки, а сама пішла спати.

Прокинулися бідолахи та й ну просити:

— Бабусю, випустіть нас, ми повинні принести додому дров і натопити хату, бо наш батько дуже хворий! Відпустіть нас додому!

Відьма підійшла до клітки Ламброса і засміялася:

— Звідси ви ніколи й нікуди не вийдете! Вигодую вас, а потім засмажу в печі.

І насипала їм по тарілці смачної юшки, а сама пішла з дому.

— Ой, які ми нещасні! — мовив Ламброс.— В таку халепу вскочили!

— Спробуй виламати дерев’яний прут,- каже Маруліца,— а потім і мене визволиш.

Хоч як силкувався Ламброс, нічого зробити не міг.

— Дуже міцна клітка,— зітхнув він.

Плакали діти, ридали, та що з того! Виголодалися й почали їсти юшку.

Аж тут з’явилося горобеня.

— Не їжте цієї юшки! — мовило воно.— Вам не можна гладшати.

Послухалися діти горобеняти. А відьма, побачивши повні тарілки, насипала ще по тарілці.

— Ану з’їжте мені все! – наказала вона.— А то буде вам непереливки!

Перелякалися Ламброс і Маруліна, виїли по дві тарілки юшки.

А відьма, рада-радісінька, пішла собі спати.

Вранці вона налила велику миску юшки та й каже:

— Нехай тільки до мого приходу не з’їсте!

І пішла з дому.

Діти знову почали плакати. Аж тут з’явилася білка.

— Ламбросе, Маруліцо! – пропищала вона, — Де ви?

— Білочка! — здивувалися діти.— Як ти тут опинилась?

— Почула про ваше горе і прийшла.

Білка почала гризти дерев’яні прути клітки, у якій сидів Ламброс. Скоро вона визволила його.

— Визволяй і мене! — радісно крикнуло Маруліца.— Ми втечемо звідси!

— Ні,— каже Ламброс,— якщо ми втечемо і залишимо відьму, вона те саме може зробити і з іншими дітьми. Спочатку треба П провчити.

— А як? — спитала Маруліца.

— Не знаю. Треба подумати. Дякуємо тобі,— мовив він до білки,— а тепер тікай звідси, щоб відьма тебе не застала.

Білка зникла, а Ламброс зайшов знов у клітку і приставив дерев’яні прути так, аби не видно було, що вони перекушені.

Та незабаром прийшла до них друга баба.

— Моя двоюрідна сестра вдома? — спитала дітей.

— Ні, але має скоро прийти.

— Я не можу її чекати. Коли вона прийде, скажіть, що я принесла їй меду. Сестра буде дуже рада, вона понад усе на світі любить мед.

І пішла.

Ламброс сховав мед під ліжко, а потім затопив піч. Накидав туди дров, і піч стала, як розпечене залізо.

Почувши, що повертається відьма, хлопець закрив піч заслінкою й повернувся в клітку.

— Як ся маєте, любі мої? — переступивши поріг, спитала вона й зайшлася злим сміхом,— виїли юшку?

— Виїли, відповів Ламброс,— бачите, миска порожня. Недавно заходила ваша сестра і принесла меду.

— Мед? — закричала відьма. – Де він?

— У піч поставила, — відповів Ламброс.

Відьма підбігла до печі, а Ламброс, вибравшись із клітки, навшпиньках покрався за нею слідом. І тільки та відкрила заслінку, щоб узяти мед, Ламброс штовх її в піч! Ще й закрив заслінкою.

Відьми як і не було: згоріла дотла.

Звільнив Ламброс із клітки сестричку та й каже:

— Ходімо додому! Батько й мати, мабуть, уже не знають, що й думати. Відьми немає!

Вийшли вони коли бачать, щось накрите лежить у дворі.

— Що там? спитав Ламброс.

— Відкрий, подивимося.

Відкрили а там повно золота. Діти набрали золота, скільки могли допести, і пішли додому. Сніг уже давно перестав. Вони знайшли дорогу й незабаром добралися додому.

Як же зраділи батько й мати! Вони вже й не думали, що побачать своїх діточок живими.

Ламброс розповів батькам, як вони перехитрили відьму, а потім виклав золото на стіл. Батьки дивувалися з розуму своїх дітей. І більше злиднів вони не знали.