skarbnu4ka

У Замку дракона

Грецька народна казка

В одному містечку жили собі чоловік та жінка із сином, якого звали Харіс.

Якось по місту поширилася сумна чутка, що царева дочка пішла із подругою на прогулянку і не повернулася.

Хто тільки не шукав царівну — княжевичі, хоробрі лицарі,— нікому не вдавалося знайти її.

Харісу також було жаль царівни.

«А що, коли-я” спробую її знайти? — подумав він.— Хто його знає, може, мені пощастить!».

Удосвіта Харіс поклав у торбину хліба, сиру і сказав:

— Піду я шукати царівну!

— Куди ти підеш, сину? — стурбовано мовила мати.

— Он які люди пробували, та марно, а ти сам хочеш знайти царівну. Боюсь, що ми тебе втратимо!

— Правду каже мати,— підтримав батько,— ти ще малий і світу не бачив. Сиди вдома і не берись за те, що тобі не під силу.

Але Харіс і слухати нічого не хотів. Довго він умовляв батьків, і вони дали згоду.

— Куди мені йти? — вийшовши за місто, мовив Харіс.

— Прямо, назад, ліворуч чи праворуч?

Якраз зійшло сонце.

— Піду назустріч сонцеві! — вирішив хлопець.

Ішов він та йшов, а я поки опинився в лісі-пралісі, який затуляв собою навіть небо, і тільки видно було гілки дерев.

— Так і заблукати недовго,— мовив Харіс.

— Хоча б надибати якусь хатину або спитати в когось, куди я прийшов…

Не встиг він доказати, як попереду блимнув вогник. Харіс пішов на нього, але вогник віддалявся і віддалявся.

Хлопець прискорив ходу, бо вже починало смеркати, і незабаром дійшов до великого замку. Він постукав. Браму відчинила бабуся.

— Що тобі тут треба, хлопче?

— Дозвольте переночувати. Вже пізно, куди я піду?

— Краще тікай звідси, хлопче, і забудь сюди дорогу. Я тобі тільки добра хочу.

— Чому?

— Не можу цього-сказати.

— Ні, я все-таки залишусь,— сказав Харіс і зайшов у замок.

А бабуся, глянувши жалібно на хлопця, взялася місити тісто. Вона була дуже стара — аж руки в неї трусилися.

Пожалів Харіс бабусю і взявся допомагати їй: замісив тісто, а потім посаджав хліб у піч.

Раптом знадвору долинув страшний гуркіт. Двері замку розчинилися з таким гуркотом, що Харіса охопив страх.

— Що це?

Не встигла бабуся й рота розкрити, як до кімнати влетів дракон.

— Ти ба! — вигукнув він.— А це хто такий?

— Мене звати Харіс.

— А що тобі тут треба?

— Зайшов переночувати.

Дракон так засміявся, що все заходило ходором.

— Переночуєш! — крикнув дракон і звернувся до бабусі: — Стара, ти вже спекла хліб?

— Спекла,— боязливо відповіла та.

— Тоді подавай вечерю! — наказав дракон.

Бабуся принесла їсти й пити. Коли вони повечеряли, дракон одвів Харіса в окрему кімнату, а сам пішов до себе, поверхом вище, і ліг спати.

Рано-вранці знову почувся гуркіт, від якого весь замок задвигтів. Харіс схопився з ліжка, швидко одягнувся і побіг до бабусі.

— Нема вже його вдома,— сказала бабуся,— з таким гуркотом він щодня вилітає із замку.

— А коли повертається?

— Увечері.

Увечері дракон знову попросив бабусю принести вечерю, а коли повечеряли, Харіс і каже:

— Драконе, спасибі тобі за хліб і сіль, за притулок, але мені пора вже йти.

— Не квапся, сідай!

— У мене справи.

— Які? Може, розкажеш? — спитав дракон.

— Я шукаю нашу царівну…— почав був хлопець.

Від драконового реготу все здригнулося навкруги.

— Хлопче, щоб ти не хвилювався, ось що я тобі скажу — побачиш ти свою царівну. Але для цього тобі не конче покидати мій замок!..

Другого дня Харіс знову прийшов до бабусі та й питає:

— Чому дракон не пускає мене звідси? І що він говорив про царівну? Я нічого не зрозумів.

Бабуся заплакала.

— Чого ти плачеш?

— Плачу, хлопче, бо тобі лишилося жити тільки один день. Увечері дракон ударить тебе тричі дубцем і оберне на камінь, я бачила це він робив з усіма, хто сюди потрапляв.

— І багато людей він обернув на камінь?

— Тридцять дев’ять. Він завалив ними всю кімнату, а ключ тримає в себе. Отже, я тобі нічим не можу допомогти.

Харіс замислився. Потім спитав:

— Чи немає у вас товстої вірьовки?

— Чого ж немає? Є,— каже бабуся

Харіс наробив петель і розклав їх біля дверей.

«Може, дракон попадеться у пастку»,— думав він.

Коли стемніло, знову почувся страшний гуркіт. Двері відчинилися, і з’явився дракон.

Та тільки він ступив крок — усі петлі зашморгнулися, і дракон упав як підкошений.

Харіс забрав у дракона ключі та дубця.

— Скажи мені, як звільнити від чарів людей, що ти обернув їх на камінь? — спитав він.— А то оберну на камінь тебе самого.

— Скажу! — простогнав дракон.— Тільки не чіпай мене. Вдар оцим дубцем по скам’янілих людях, і вони стануть знову самі собою.

Харіс вбіг до кімнати, де були скам’янілі люди, і звільнив їх од чарів. Серед них була і царівна.

— Ідіть собі по домівках,— мовив Харіс,— а царівну я сам відведу.

Пішли вони вдвох до дракона. Харіс поламав дубець і кинув у вогонь.

— Тепер ти не будеш чинити людям зла! І нехай я тільки почую про тебе щось погане, я знайду тебе під землею. А тепер прощавайте.

— Ходи здоровий, хлопче,— відповіла бабуся.

Харіс із царівною залишили замок дракона — і прямо до царя,

— Ось ваша донька,— мовив Харіс.

Цар обняв хлопця і сказав:

— Хочеш бути моїм зятем і спадкоємцем? Кращого за- тебе моя донька не знайде!

Незабаром відгуляли весілля. В царський палац перебралися батьки Харіса. Жили вони дружно, а ми ще краще.