skarbnu4ka

Собачий правитель

Микола Зінчук

На одному далекому острові жив щасливий народ. Не то щоб дуже щасливий був, але жив непогано. Повного щастя ніде нема і не може бути. Щастя і нещастя поряд. Сьогодні ти щасливий, а завтра недоля прийшла. Тож і на тому острові не всі були задоволені своїм становищем. Жили там люди в гарному кліматі і в достатку, але деяким хотілося ще кращого життя.

Всі мешканці острова жили в гарних будинках, але жодна селянська хата не могла зрівнятись з домом, у якому жив пан. То був неперевершеної краси палац біля моря, серед буйного саду і квітучих троянд. Люди непогано заробляли на панських ланах і були ніби задоволені паном, казали, що він добрий чоловік. Та деякі позирали на панські гаразди заздрісним оком і говорили: «Чого це пан має жити ліпше за нас? Чи не пора поділити панське добро між нами всіма?»

Таких заздрісників було небагато, і ніхто їх не слухав. Однак вони не заспокоювались, намагалися шкодити панові, де тільки могли. Бур’ян ненависті легше посіяти в серцях, ніж вирвати його, коли він уже пустив там корені.

У пана був улюблений песик Рябко. І той Рябко не міг вийти з двору, бо на нього зразу нападали селянські пси. Панські противники навмисно нацьковували своїх собак на пайового. Кожного разу Рябко повертався додому погризений і закривавлений, і це засмучувало пана. Він усе думав, як йому захистити свого песика.

А на тому острові жила чарівниця Гудайра. До неї зверталися за допомогою всі недужі люди. Лікувала Гудайра не тільки травами, а й чаклунством, і всі боялися її. Дехто казав, що краще з нею не знатися. І до тої Гудайри вирішив звернутися зі своєю бідою пан.

— Пане, — сказала чарівниця, — я здатна зробити вашого Рябка таким великим і сильним, що він зможе подолати будь-якого пса, а то й усіх разом. Але майте на увазі, я вже не зможу повернути його до теперішнього стану. Коли ви скажете мені: «Зроби мого Рябка таким, як він був перше», я цього не зроблю, хоч би як хотіла.

— Гудайро, я цього ніколи не скажу. Хай мій Рябко буде сильний і лютий. Зроби для мене це, і я тебе обдарую, як ніхто не обдаровував.

— Я навіть можу зробити так, що він буде говорити людською мовою.

— Зроби це, Гудайро, дуже буду вдячний тобі. І заплачу, скільки скажеш.

Наступного дня чарівниця прийшла до панського палацу зі своїм зіллям і чаклунськими речами.

— Давайте мені вашого Рябка в окреме приміщення, щоб ніхто не заважав.

Привели песика, і баба замкнулася з ним у найдальшій кімнаті. Пан перебував у приємному очікуванні чуда. І чудо сталося.

Під вечір Гудайра вийшла і урочисто проголосила:

— Що хотіли, пане, те маєте!

Вслід за нею вийшов здоровенний рябий собацюра. Він ледве протиснувся через отвір дверей. Пан глянув, і по тілі його пробігли дрижаки. Пес був не менший за лева. Він пройшов услід за Гудайрою кімнатами та коридорами і вийшов надвір. Вся панська челядь вибігла дивитися на новоявлене чудо. Рябко сів перед палацом і непорушно сидів. А всі люди, дорослі й малі, з острахом дивилися на рябе страховисько і думали, що то з того буде.

Гудайра одержала від пана обіцяну винагороду і хутенько почимчикувала додому. А тим часом по всіх навколишніх селах рознеслася чутка про страшного пса, і люди з усіх кінців побігли до панського двору дивитися на диво. Небавом зібралася велика юрба. А Рябко далі сидів перед палацом і понуро дивився поперед себе. Нарешті підвів голову, окинув весь натовп важким поглядом і несподівано промовив людським голосом:

— Слухайте всі! Віднині на нашому острові будуть заведені нові порядки. Гав-гав! Правити островом буду я, Рябко Великий. Гав-гав! Зрозуміли?

Усі мовчали.

— Я вас питаю: зрозуміли?!

З юрби почулися несміливі голоси:

— Зрозуміли… Зрозуміли…

А хтось нерішуче зауважив:

— Але ж за старшого в нас пан.

— Що? Пан? Хто сказав «пан»?! — оскаженіло гаркнув Рябко Великий. — Хай він підійде до мене! Гав-гав!

Ніхто не підходив. І ніхто більше не насмілювався перечити.

— Ваш пан — експлуататор! Ваш пан — гнобитель! Він наживався з нашої праці, і цьому буде покладено край.

Він сказав: «З нашої праці». То виходило, що й він, Рябко, працював на пана Усі були цікаві знати, як же він працював. Але ніхто не насмілювався запитати. А Рябко крикнув:

— Привести пана перед мої ясні очі! Гав-гав!

З юрби вискочило кілька охочих прислужитися самозванному правителю. Вони побігли в палац і за хвилину притягнули переляканого, пополотнілого пана. Не встиг він і писнути, як Рябко Великий накинувся на нього і пожер на очах у всіх приголомшених людей.

— Тепер ви зрозуміли, кого вам треба слухатися? Гав-гав!

— Зрозуміли… Зрозуміли, — дрижачими голосами відповіли люди.

— То слухайте мій перший наказ. Гав-гав! Завтра на ранок усім дорослим людям прийти сюди! Всім до одного! Гав-гав! І привести всіх собак. Зрозуміли?! Гав-гав!

— Зрозуміли… Зрозуміли…

— То можете йти! Гав-гав!

Всі намагалися якомога швидше зникнути з очей кровожерної потвори. Перед палацом зостався один липі Рябко Великий.

А в палаці поселилося сум’яття й страх. Ніхто не знав, що його чекає. Одні перешіптувалися стривожено, інші самозречено виконували свою повсякденну роботу. А панова сім’я, охоплена розпачем, забилася в найдальший кутик і плакала.

До палацу зайшов Рябко Великий.

— Усі маєте робити те, що робили досі. І робити добре. Тільки тепер ви маєте працювати не на пана, вашого гнобителя, а на самих себе і на мене, визволителя. Зрозуміли? Гав-гав!

Усі зрозуміли. Навіть дуже добре зрозуміли.

На другий день усі дорослі жителі острова прийшли до панського палацу і привели собак. Рябко Великий вийшов з палацу і обвів юрбу важким звірячим поглядом.

— Я, Рябко Великий, вітаю вас усіх! Гав-гав! Прошу всіх собак підійти до мене! Гав-гав!

Люди вивели собак наперед, а самі стали величезною юрбою позаду. Великі й малі, чорні й білі, руді й рябі — всі собаки сиділи, як паралізовані. Уп’яли очі в рябу потвору і дрібно тремтіли.

А потвора уважно приглядалася до кожного песика. Нарешті погляд її зупинився на одному з них.

— Ходи-но сюди.

Нещасний пес підійшов до Рябка Великого. Страховисько вхопило його в зуби і зі страшним громоподібним гарчанням розірвало на шматки. Жертва встигла тільки жалібно дзявкнути.

Така ж доля спіткала ще кількох собак. Тоді Рябко Великий став на повен зріст перед собаками й людьми і довго дивився на них, наганяючи страх. Настала гнітюча тиша, така, що чути було, як десь у панському саду цвірінькала маленька пташина.

— Слухайте всі! Гав-гав! Я визволив вас від панської неволі. Гав-гав! І за це ви маєте дякувати мені і славити мене в віках. Я поведу вас до загального щастя, а хто не буде слухати мене, того з’їм. Гав-гав! Ви бачили, що сталося з цими псами. — Він показав на шматки розірваних собак. — Їх покарано за те, що вони кривдили мене, коли я був малий. Так буде з кожним, хто виступатиме проти мене. А ви, люди, всі гнобителі, бо ви жорстоко гнобили моїх братів-собак. Тепер заводиться новий порядок: хто був нічим, той стане всім. Люди будуть працювати, а собаки керувати й командувати. Гав-гав!

І знайте, що ви будете працювати не так, як перше, а спільно. Збирайтеся бригадами по десять чоловік і більше. Гав-гав! А наглядати в кожній такій бригаді будуть пси. Вони покажуть мені, хто з вас працював погано. Такого ледаря чекає справедлива кара. Гав-гав! Тепер у нас нічого не буде ділитися на «твоє» і «моє», а буде «наше». Усе добро, весь урожай здавати на громадські склади. І будете одержувати з тих складів, скільки хто заслужив. Гав-гав! Зрозуміли?

Хтось із юрби вигукнув, що зрозуміли. Рябко Великий відійшов трохи від собачої зграї і сказав:

— Усім рябим собакам підійти до мене. Усім рябим! Гав-гав!

Рябі песики, тремтячи як осиковий лист, повиходили з собачої зграї наперед і зупинилися біля ніг страховиська.

— Слухайте всі! — грізно крикнув Рябко Великий. — Оці рябі пси — це найкращі з кращих! Це будуть мої помічники, моя передова зграя. Усі мають їх слухати і добре працювати. Кожен з них буде наглядачем над цілою бригадою. Гав-гав! Ви, люди, тільки невтомною працею можете зберегти своє життя і збудувати для себе щасливе майбутнє. А всім іншим псам дається таке завдання. Чорні, білі, руді, сірі — всі повинні контролювати своїх колишніх господарів. Тепер ви, пси, будете панами, а люди — вашими підлеглими. Слідкуйте, щоб люди сумлінно вели домашнє господарство, щоб не поїдали продуктів, крім тих, які буде для них виділено. Бо тепер усе добро не їхнє, а наше, спільне. Гав-гав! І доносити мені все про людей: хто що робить, хто що говорить і хто що думає. Гав-гав!

Тільки чарівниця Гудайра звільняється від роботи в полі. Це в нагороду за те, що зробила з мене Рябка Великого. Але щоб не знудилася від неробства, вона буде собачою лікаркою, буде лікувати недужих собак. А людей може лікувати або не лікувати. Це вже як їй захочеться. Гав-гав! Зрозуміли?

І нарешті останнє, що я вам хочу сказати, мої піддані. Щоб ніхто не надумався виступати проти мене. Знайте, що я невразливий, ні кулі, ні отрута мене не візьмуть. Того, хто буде запідозрений у зраді, чекає справедлива кара. Зрозуміли? Гав-гав!

— Зрозуміли.

Останній раз потвора гавкнула так люто й несамовито, що всі готові були крізь землю провалитися, у мишачу нірку залізти, аби лиш врятуватися від біди.
На другий день мешканці острова вийшли гуртами на поля. І над кожним гуртом стояв наглядач — рябий пес. Працювали без упину цілий день.

А Рябко Великий виспався добре в панських покоях, позіхнув на всю пащеку і пішов до палацу, оглядаючи кімнату за кімнатою. І знайшов панську сім’ю. Панські діти, огорнуті великим страхом, тулилися до своєї матері. Рябко Великий уп’яв у них свої люті очі і довго стояв перед ними, насолоджуючись їх беззахисністю й страхом. Тоді підійшов ближче, ухопив зубами пані, відтягнув її набік і пожер. Та й пішов собі надвір, зовсім не цікавлячись тим, як почувають себе панські діти. Зрештою, і дітей чекала доля їх батьків. Наступного дня Рябко пожер і їх.

Через три дні вирішив Рябко Великий зробити обхід свого острова, подивитися, як працюють на полях люди. Пішов до найближчого лану, де просапували солодку картоплю, основну культуру на тому острові. Півтора десятка людей працювали не розгинаючись, а невеликий рябий песик сидів поблизу і наглядав за роботою.

— Вітаю вас усіх! Ну, як вони тут працюють? — запитав Рябко Великий песика.

— Та нівроку працюють.

— А хто з них працює найгірше?

— Усі працюють добре.

— Якщо між ними нема найгіршого, то найгіршим будеш ти, собако! І зараз усі вони матимуть нагоду побачити, як я розправляюся з найгіршим, хай це навіть буде рябий пес. Негайно покажи мені лапою, хто з них найгірший!

І переляканий на смерть песик показав тремтячою лапкою на одного з працюючих. Рябко Великий тут же відтягнув жертву набік і з задоволеним гаркотінням пожер. Наситивши себе таким чином, він пішов далі островом, відвідав ще кілька бригад, але того дня вже більше нікого не пожер, тільки попереджував усіх, що кожного, хто погано працює, чекає страшна розправа. А добра праця, навпаки, наблизить їх до щасливого майбуття.

Впродовж цілого місяця після того не загриз Рябко Великий жодної людини, а задовольнявся худобою з панського стада. Люди почали було отямлюватися після жахіття перших днів правління потвори, але тут вона знову розірвала в полі чоловіка і пожерла його на очах у всіх. Так потвора вселяла в людські душі Великий Страх.

У страху й виснажливій праці минув для людей рік. За цей час Рябко Великий пожер більшу частину панських стад і взявся до худоби селянських дворів. Іноді йому приходила в голову забаганка з’їсти якоїсь незвичайної страви, і він давав нелегкі завдання своїм кухарям і кухаркам. Якщо страва подобалася йому, то все обходилося для слуг щасливо, а ні, то котрогось із них чекала страшна смерть.

За кілька років острів геть опустів. Людей не лишилося вже й третини, бо гинули не тільки в зубах потвори, але й від хвороб та непосильної праці. Зовсім небагато зосталося на острові й худоби, а собак наплодилася тьма тьмуща. Вони величезними зграями супроводили всюди Рябка Великого, але мусили притому дотримуватися встановленого порядку. Рябі пси, як найпередовіші, трималися поряд з псом-правителем, а всі інші волочилися на певній відстані позаду. Людям, як істотам нижчого ґатунку, взагалі не дозволялося наближатися до Рябка Великого, хіба що він сам звеляв підійти.

А що робила чарівниця Гудайра? Як ми знаємо, вона була звільнена від повсякденної рабської праці. Тільки мала лікувати псів. Але всі пси були здорові. Гудайра цілими днями бродила островом, шукала цілющих трав, а вечорами лікувала хворих і немічних людей. Але їй було дуже важко, бо всі відвернулися від неї. Навіть ті, яких вона лікувала, відвернулися, бо вважали її головною причиною своїх бідувань. Це ж вона перетворила панського Рябка на страшну кровожерну потвору. Ніхто до неї не говорив. І чарівниця не перечила, бо й сама розуміла, що припустилася жахливої помилки. Все думала, як ту помилку виправити.

Людей на острові залишилося зовсім небагато, худоби тільки на розвід. А собачі апетити зростали дедалі більше. Після того, як угамовував свій голод Рябко Великий, цілі зграї голодних псів накидалися на недоїдки і пожирали все, навіть найтвердіші кістки. Знавіснілі полчища псів могли в будь-яку хвилину накинутися на людей і пожерти їх усіх.

Гудайра розуміла, що треба шукати якогось порятунку, поки не загинули всі люди. І вона вирішила використати з користю для справи географічні особливості острова. Він, той острів, був вузький і довгий. Простягався з заходу на схід на якихось п’ятнадцять-двадцять кілометрів. А ширина його не перевищувала кілометра. Дві третини острова були рівниною. А третина — це було гірське плато, краї якого прямовисно спадали в океан і височіли гранітними кручами на суходолі. З боку океану воно було цілком неприступне, а з рівнинною частиною острова з’єднувалося вузьким проходом. Постав на цьому проході браму — і важко буде відрізнити витвір природи від кам’яної фортеці, збудованої людськими руками.

Вгорі плато було майже зовсім рівне, і острів’яни використовували його споконвіку як громадське пасовисько. Щоб худоба не падала з кручі в океан, по всьому краю плато було викладено кам’яну огорожу. Тут і там валялося на плато каміння, росли поодинокі дерева. Плоди деяких з них були їстівні.

Рябко Великий часто приходив на плато поживитися м’ясом, і поступово з незчисленних стад корів, великих табунів коней і тисячних отар овець і кіз лишилося зовсім мало. Корів було всього два десятки, семеро коней та якась сотня овець і кіз. Для харчування Рябка Великого та всіх інших собак цього могло вистачити всього на два-три тижні. А далі що? Далі голодні собачі зграї мали неминуче пожерти всіх людей.

Як уже говорилося, Рябко Великий часто піднімався на плато. Але ніколи він там не ночував, на ніч повертався до панського палацу, до якого було зовсім недалеко.

Гудайра обдумала все як слід, обійшла острів і переговорила з надійними людьми. І все так, щоб не чули собаки. Зайшла й до палацу і зустрілася зі слугами, яких на той час лишилося лиш троє. За тиждень із задумом Гудайри ознайомилися всі люди.

Нарешті настала ніч, у яку мало вирішитися все. Звечора ніхто не лягав спати, незважаючи на велику втому. Коли заснули собаки, люди тихенько винесли з хат усе, що мали забрати з собою. Там, де могли, собак тихо повбивали, не боячись кари Рябка Великого. З усього острова потяглися валки людей до входу на плато. Несли харчі й господарське начиння. Деякі, котрі жили недалеко, верталися до своїх осель по кілька разів.

І закипіла робота. Почалося будівництво муру, щоб перекрити вхід. Одні носили згори до місця будови камінь, інші — пісок і воду з морського берега.

А треті змішували пісок і воду з принесеним із дому вапном. Чоловіки мурували, жінки підносили і подавали все, що треба. Працювали всі, крім малих дітей.

Коли на сході виринув з океану краєчок сонця, мур був уже майже готовий. Люди були стомлені й знесилені, але нікому не приходила в голову думка про спочинок.

Сонце уже височенько підбилося вгору, коли Рябко Великий прокинувся від сну і вийшов з палацу. Першою його думкою було: «Кого сьогодні з’їсти? З’їм одного слугу. Мені вистачить і двох». Вернувся до палацу, обійшов усі кімнати — ніде нікого нема. Куди ж вони ділися? Рябко Великий злякався. Як і більшість жорстоких тиранів, він був по природі боягузом. Зразу уявив собі, що з ним буде, коли зостанеться на острові сам. Що ж він тоді буде їсти? І страховисько пішло полями, сподіваючись, як завжди, побачити бригади людей. Але їх не було. Іноді зустрічалися собаки. Незабаром їх назбиралася коло Рябка Великого ціла зграя.

— А де ж люди? — питав Рябко Великий.

— Не знаємо.

Рябко Великий вирішив обійти всі села на острові. І пішов від села до села, а за ним потяглася різномаста собача зграя. Спереду рябі, а за ними всі інші.

Села ніби вимерли, ніде ні звуку. Усі хати замкнені. Рябко Великий навалювався на двері, виламував їх і знаходив лиш мертвих псів. І більше нічого. Люди зникли.

За тиждень пси обійшли всі села, оглянули кожну хату. Вони вже так зголодніли, що не гребували тлінними останками своїх собачих братів, що їх знаходили в покинутих хатах. Виявилося, що живих собак зосталося небагато, якась сотня-друга. Але рябі, найближчі помічники Рябка Великого, були живі, бо ночували не при людях, а окремою зграєю.

Після того, як закінчився обхід острова, Рябко Великий сказав:

— А тепер ходім на пасовисько. Смачненьке коров’яче м’ясо!

Прийшли до входу на плато, а там мур. Почулося мукання корови. Десь недалеко за муром розмовляли люди. Рябко Великий усе зрозумів.

— Ану до роботи! — крикнув він. — Підгребемося і залізем попід мур.

Усі кинулися дерти лапами попід мур, але скоро зрозуміли, що він стоїть на твердій кам’яній основі. Розгребти її було неможливо. Тоді Рябко Великий спробував перескочити через мур. Скочив раз — не доскочив. Скочив другий раз — не доскочив. І страховисько зрозуміло, що тепер до людей і худоби йому зась.

— Хай підійдуть до мене всі рябі, — сказав Рябко Великий.

Він відвів усіх рябих набік і сказав їм таке:

— Ви — найсвідоміша частина собак. І найбільш організована. Я приведу вас усіх до щасливого життя. Гав-гав! Але зараз ми переживаємо деякі труднощі. І мусимо дбати про наше виживання. В такий час ми повинні бути згуртовані як ніколи. Гав-гав! Наша сила в єдності. Гав-гав! А всі різномасті пси — то плюгава дрібнота, то істоти меншої вартості. Вони підуть нам на харч. Гав-гав! Я вже давно свіжого м’яса не їв! Ох, як я зголоднів! Гав-гав! Зараз же загризіть мені десяточок чорних псів. Гав-гав!

Рябі кинулися поміж собачу зграю, загризли десять чорних і притягли їх до Рябка Великого. А всі інші різномасті пси, побачивши таку напасть, кинулися врозтіч хто куди.

Рябко Великий і вся ряба зграя наситилася чорними псами і відпочивали аж до наступного ранку, а на другий день почали полювання на інших псів, які, намагаючись урятуватися від смерті, ховалися по всьому острову.

— Бачите, сказав Рябко Великий, — вони ховаються від нас. Значить, у них нечисте сумління. Чесні громадяни не втікали б від свого правителя. Розшукати їх і належно покарати! Гав-гав!

Полювання тривало цілий день, аж поки Рябко Великий і вся його ряба зграя не погамували голод.

Так тривало ще кілька днів, поки не зловили і не пожерли останнього рудого песика. Тоді Рябко Великий сказав своїй зграї:

— Ви не раз чули від мене, що рябі пси кращі за всіх інших. Гав-гав! І це щира правда. Але ви всі неоднакові. Є серед вас недостатньо рябі. Гав-гав! Зараз я виберу серед вас сім недостатньо рябих.

Тут Рябко Великий замовк. Настала зловісна тиша. Кожен пес з острахом поглядав на самого себе і на інших. Ніхто не хотів потрапити до числа «недостатньо рябих».

— Усі недостатньо рябі не повинні жаліти свого життя. Його треба віддати в ім’я світлого майбутнього наступних собачих поколінь. Зараз ми поснідаємо недостатньо рябими. Гав-гав!

І сімох «недостатньо рябих» з’їли. А коли Рябко Великий прокинувся наступного ранку, то побачив, що всі пси зникли. Ніхто не хотів приносити себе в жертву заради «світлого майбутнього». Всі розуміли, що це «майбутнє» закінчиться в череві рябого страховиська. Кожен намагався врятувати власну рябу шкуру.

І знову почалося полювання. Тепер уже Рябко Великий гонився по острову за своїми найкращими підданими, щоб належно їх покарати за таку нечувану зраду. Розмови про «світле майбуття» було остаточно відкинуто, йшлося тільки про виживання.

Полювання на рябих тривало понад місяць. Але все має свій кінець. Настав день, коли Рябкові Великому не вдалося знайти жодного пса. Він того вечора не лягав, як звичайно, спати, а продовжував никати островом, шукаючи якоїсь поживи. Але не знаходив нічого, крім комах, ящірок і змій.

Цілий тиждень блукав Рябко Великий островом і від голоду геть схуд. Черево його підтягнулося, як у хорта. Переконавшись, що нічого путнього на острові не знайде, він повернувся до муру, який перекривав дорогу на пасовисько, сів під тим муром, задер угору морду і тужно завив.

А острів’янам було теж нелегко. Запаси харчів закінчувалися. Корів і кіз було дуже мало, а діти хотіли молока. Його, те молоко, ділили між малюками, як ліки.

Споконвіку займалися острів’яни рибальством. У них було багато рибальських гачків різної величини. Тепер, голодуючи на плато, вони намагалися зловити хоч яку-небудь рибку. З високої кручі спускали довжелезні мотузки, але нічого не ловилося, риба обминала їхні гачки.

Тоді сказала чарівниця Гудайра:

— То зловім акулу. Ми ніколи їх не їли, але тепер піде й акула. Я знаю, як її зловити.

Люди мали на Гудайру великий жаль, бо це ж вона наробила біди з Рябком Великим і ввергла всіх у таке нещастя. Але вони знали силу й розум Гудайри, і в такому становищі було б нерозумно відмовлятися від її послуг. І хоч акули були їм противні й огидні, тепер пішли б на харч і вони, бо голод не брат.

Гудайра розпорядилася підготувати мотузи з найбільшими гачками і зарізати одну з кіз. Але так зарізати, щоб не втратити ні краплі крові.

Рибалки настромили на гачки шматки підсмаженого козячого м’яса і спустили їх на довгих мотузках з кручі в океан. Тоді Гудайра вилила згори у воду козячу кров. Акули, принаджені запахом крові, припливли цілими табунами. За короткий час їх піймалося аж три.

Тепер люди були забезпечені харчами, хоч і не дуже добрими. Акул у океані вистачало. Голодної смерті вже не боялися. Акулячою кров’ю принаджували нових акул.

Мудра Гудайра сказала:

— Зробіть мені драбину, щоб я могла вилізти на мур.

— Нащо?

— Не питайте, тільки робіть драбину. І занесіть її до муру.

Поки чоловіки робили драбину, Гудайра прив’язала до найміцнішого мотузка найбільший гачок. Та почепила на нього шматок підсмаженого акулячого м’яса.

Драбину приставили до муру. Гудайра прив’язала мотузок до дерева, а другий кінець з гачком і принадою взяла в руку і полізла з ним на мур. Глянула вниз на той бік — Рябко Великий був тут. Він уже почув запах смаженої риби і пожадливо дивився вгору.

— Слухай, Рябко, ти бачиш оце-о? — єхидно запитала Гудайра, показуючи шмат смаженої акулятини.

— Не «Рябко», а «Рябко Великий»! Гав-гав! А що то в тебе таке? Давай його сюди.

— Не дам, бо ти недостатньо рябий. Та ще й до того нечемний.

— Та як «недостатньо рябий»? Я ж найрябіший з найрябіших. Давай сюди м’ясо, проклята бабо! Гав-гав!

— Не дам, бо ти не вмієш просити.

— Дай, любесенька Гудайро. Ох, як я довго нічого не їв! Ох, як я змізернів!

— То добре вже, добре. Я спущу тобі його на мотузку. Як доскочиш, будеш мати, не доскочиш, то здихай.

І вона звісила принаду з муру. Рябко Великий примірявся, з усіх сил скочив догори і вхопив її в пащу. І в ту ж мить Гудайра різко сіпнула мотузок до себе, гострий гачок вгородився потворі в піднебіння, і вона повисла, лиш трошки не досягаючи задніми лапами землі. Гудайра злізла додолу і пішла геть, щоб не чути гаркотіння й харчання повішеного страховиська.

Коли Рябко Великий сконав на гачку, люди закопали його труп глибоко в землю. А тоді розібрали мур і розійшлися по своїх оселях. І попросили Гудайру, щоб вона більше не чаклувала і ніякі дива не виробляла, а тільки лікувала людей.

А через кілька днів після того звідкись приблукали до одного села три рябеньких песики, яким вдалося врятуватися від рябого страховиська. Кожен з них прийшов додому, підповз на череві до свого хазяїна і відданими очима дивився знизу вгору, благаючи прощення. І люди простили їм.

Пройшли роки, і життя на острові стало таким, як було колись. Правда, не було пана, і дехто був задоволений з цього. Але були й такі, що за паном щиро жаліли й казали, що з ним було ліпше, ніж без нього.

Пізніше моряки з далеких країн, які прибували до острова, дивувалися, що на тому острові всі собаки рябі. По всьому світі різні, а тут тільки рябі.

Ті рябі собаки були вірними друзями й помічниками людей. Але давню кривду люди не забули, і слово «собака» навік зосталося для них лайливим.

1990 рік.

Чарівні казки