babusyn_didus

Воду зачинили

Для молодшого шкільного віку

Англійська народна казка

Колись у давнину на фермі побіля Тавістока працювали дві дівчини: Бет і Моллі. А ви вже знаєте, що у давні часи у всьому Девонширськохчу графстві чи й віднайшовся б хоча один дім без домовика чи, як їх ще називали, брауні.

Бет і Моллі були гарненькими на вроду і дуже любили танцювати. Але ось що дивувало: у інших дівчат частенько не вистачало грошей навіть на кольорову тасьму, нові стрічки чи гребінчики для волосся. А у Бет і Моллі завжди віднаходився зайвий пенні, і вони, що хотіли, те й купували у сільського крамаря.

І ніхто не міг у них випитати, звідки вони беруть гроші. Це була їхня таємниця! А видати секрет — значить сполохати удачу; хто-хто, а вони це добре знали.

Щовечора, перед тим як іти спати, вони ставили на кухні перед коминком низьке дерев’яне відерце з водою. Зранку відро виявлялося порожнім, а на дні відра лежала срібна монетка. Тільки, звичайно, ніхто, крім них, про це не знав.

Якось дівчата повернулися з танців дуже пізно й одразу вляглися спати. Раптом Бет почула, ніби хтось стукав маяенькими кулачками в кухонні двері. Вона сіла на ліжку й прислухалась. Знову постукали у двері й долинув тоненький голосок:

— Воду зачинили! Воду зачинили!

— Прокинься, Моллі! — прошепотіла Бет, трясучи Моллі за плече. — Це, мабуть, наші брауні. Ми забули залишити. їм воду!

Моллі на те ще вище натягла на голову ковдру і сказала, що ні за що на світі не вилізе з теплої постелі, навіть заради всіх брауні з усього Девонширу.

Бет посиділа, послухала, як брауні стукають у двері, і, нарешті, сама піднялася і спустилася вниз.

На кухні вона нікого не побачила, але по кутках щось шелестіло і шепотіло тоненькими голосками. Вона зняла кришку з великої діжки і почала переливати з неї воду у відерце. А поки переливала, дослуховувалась, про що шепочуться брауні. Виявляється, вони радились, як покарати Моллі за те, що вона полінувалась вилізти з постелі “навіть заради всіх брауні з усього Девонширу”.

Один сказав, що її треба за це кілька разів боляче ущипнути. Інший бажав, щоб вона осліпла на одне око. Брауні довго сперечалися і нарешті зійшлися на тому, що найгірша покара для Моллі — не дати їй ходити на танці!

І вони вирішили зробити їїкривоніжкою на цілих сім років. А через сім років з неї можна буде зняти це покарання, але для цього потрібна буде трава з дивною назвою “кіскіласкібрись”.

Так усі й сказали, голосно і по складах:

— Кіскі-ласкі-брись!

Почувши, яка жахлива покара загрожує Моллі і яка довга назва у трави, котра допоможе зняти це покарання. Бет дуже злякалась. Дівчина побоювалась, що забуде таку довгу й дивну назву трави і тоді не зможе допомогти бідній Моллі.

Тому вона швиденько побігла у спальню, повторюючи подумки це слово, і почала будити Моллі, щоб сказати його їй. І що більше Бет трясла подругу за плече, тим упертіше Моллі натягала на себе ковдру.

А коли вранці Бет прокинулась, то не могла пригадати жодної літери з цього слова.

Так бідна Моллі стала кривоніжкою.

Минуло сім років, і якось Моллі гуляла сама в полі далеко від дому. І раптом побачила посеред поля великий гриб. Дівчина схилилася, щоб зірвати його, але гриб підскочив і перетворився на дивовижного маленького чоловічка. Чоловічок вигукнув якесь дивне довге слово, що його Моллі ніколи раніше не чула, і стьобнув її по хворій нозі якоюсь довгою травинкою.

— Кіскіласкібрись! — вигукнув чоловічок, і Моллі одразу перестала кульгати й побігла додому.
Звідтоді вони з Бет знову почали ходити на танці.