ind_kazky

Як наймит поміщика провчив

Для молодшого шкільного віку

Індійська народна казка

Поміщики всі скупі, але такого скупого, як цей, ще й світ не бачив. Коли він, приміром, наймав когось, то казав:

— Плата в мене добра — десять рупій на місяць. Але всі гроші одержиш у кінці року. А як покинеш роботу раніше, то нічого не дам. Зате якщо я сам схочу вигнати тебе до кінця року, то відріжеш мені вухо.

Своїх наймитів поміщик примушував чорно працювати від раннього ранку до пізнього вечора. Вони робили і в полі, й на городі, пасли худобу, варили обід, прибирали в будинку… А на обід їм давали сухого коржика з рисових висівок і мисочку води, в якій варився рис для поміщика та його дружини.

Жоден наймит не витримував до кінця року. Та й хто б то стерпів таке тяжке й голодне життя! Через два-три місяці він кидав роботу і, звичайно, не одержував жодної рупії.

А скупому поміщикові цього тільки й треба було.

— Бач, як добре я придумав! —хвалився він жінці.— За рік на мене працює кілька наймитів, і жодному я нічого не плачу.

Так збігав рік за роком. Поміщик наживав багатство.

Якось до нього прийшов найматися Радж, дванадцятирічний син селянина з цього самого села. Поміщик і йому сказав, що в кінці року заплатить сто двадцять рупій. А наостанку, як завжди, додав:

— Якщо ж я вижену тебе раніше, то відріжеш мені вухо.

— Гаразд,— відповів хлопець.

— Коли так, запрягай буйвола і їдь орати поле.

Весь день Радж гнув спину в полі. А як настав вечір, прийшов у двір і попросив їсти.

Поміщикова жінка винесла йому сухого коржика і мисочку води. З’їв це Радж та й каже:

— Дякую вам, добра пані, ви дуже щедрі! А може, у вас іще щось є?

Поміщикова жінка розгнівалась та як крикне:

— Іще щось? Ненажера! Нічого я тобі не дам!

Так хлопець і ліг спати голодний. Але вночі, коли господарі вже полягали, він пробрався до комори з харчами й добре наївся.

Вранці поміщикова жінка зайшла до комори й аж похолола: долі лежала купа кісток і кришки від пшеничного хліба. Вона — в крик:

— Обікрали! Ой лишенько! Об’їли нас! Ой горе нам, горе!
Прибіг чоловік.

— Ти бачиш?— репетує жінка.— Той ненажера підмів уночі всі наші харчі. Хіба можна тримати такого наймита?!

Поміщик наказав привести Раджа.

— Геть з мого дому!— закричав вій.— Щоб ноги твоєї тут не було!

— То ви мене женете? — спокійно питає наймит.— Гаразд, я піду. Тільки спершу дозвольте, як ми й домовлялися, відрізати вам вухо.

Почувши ці слова, поміщик ураз пригадав свою умову й тяжко зітхнув.

— Я тебе не жену,— сердито буркнув він.— Тільки щоб до комори більш не лазив! Бачиш, тепер нам із господинею нема чого снідати. Зараз же засмаж найжирнішого фазана!

— Воля ваша, пане,— мовив наймит і пішов до пташника.

А в пташнику гуляло аж два десятки гарних фазанів. Не довго думаючи, Радж порізав їх усіх, потім вибрав найжирнішого й поніс на кухню. А поміщикова жінка вже як уродилася.

— Оцей фазан найжирніший! — каже Радж.— Господар звелів засмажити найжирнішого, то я, щоб не помилитися, про всяк випадок порізав усіх, а тоді вибрав найважчого.

— О горе нам, горе!— заголосила господиня.— Цього наймита треба негайно прогнати!

Та поміщик уже сам згадав свою умову й сказав:

— Нехай завтра вижене в ліс усіх наших кіз і пасе їх там цілий тиждень.

Погнав Радж до лісу кіз. Сидить собі в курені, попиває козяче молоко та слухає пташок. А в той ліс бідні селяни ходили по хмиз. І коли котрийсь із них проминав хлопця, той дарував йому з поміщикової череди козу. До кінця тижня в Раджа залишилося тільки одне козеня. Наймит і погнав його додому.

Поміщик як побачив те козеня, трохи не сказився.

— Де мої кози, негіднику?—кричить.— Я мав таку гарну череду! Де вона?

— Усіх кіз поїв тигр,— відповідає Радж.— Я сам ледве врятувався, вилізши на дерево, та оце козеня прихопив з собою. Так що скажіть-мені спасибі.

Довго бідкалися поміщик із жінкою, та що вдієш! Кіз не вернеш, і наймита не можна виганяти.

Через кілька днів поміщик звелів Раджеві:

— Завтра зранку збереш у саду половину бананів, половину апельсинів і половину персиків.

Другого дня на світанку, коли господарі ще спали, Радж узяв драбину, гострого ножа й пішов у сад. Від кожного банана він одрізав половинку й кидав на землю. Покінчивши з бананами, Радж побіг до апельсинових дерев і повідрізав од кожного апельсина по половинці. Потім зробив те саме з персиками.

Коли скупий поміщик виспався й вийшов у сад, він побачив, що всі його фрукти зіпсовані. Земля була всіяна половинками бананів, апельсинів та персиків, а другі половинки висіли на деревах.

— Геть з мого двору! — заверещав поміщик.— Ти занапастив урожай, за який я вторгував би тисячу рупій! Аж тисячу рупій!

— Та ви ж самі наказали зробити це,— смиренно відповів наймит.

— Я?! — крикнув поміщик.

— Атож. Ви звеліли зібрати половину бананів, половину апельсинів і половину персиків. Я виконав ваш наказ. Та якщо ви женете мене — я піду. Тільки спершу відріжу вам вухо.

Поміщик умить згадав свою умову й злякався.

— Ніколи мені з тобою теревені розводити,— пробурчав він.— Іди собі, працюй. Завтра побалакаємо.

І спровадив наймита в поле. А сам — мерщій у будинок та й каже жінці:

— Ходімо до твого батька! І всі харчі заберімо з собою. Перебудемо в нього тиждень. Хлопець покрутиться, покрутиться голодний і через день-два ушиється додому. Тоді ми повернемось і будемо жити спокійно, як раніше.

— Чудово!—зраділа жінка.— Так і зробимо. Вночі, коли він засне, підемо з дому.

Увечері господарі заходилися потай збирати харчі. А Радж це помітив. Бачить — поміщик складає в скриню смажених курей, яйця, хліб тощо.

Наймит про все здогадався. І коли поміщик із жінкою вдали, ніби лягають спати, Радж хутенько заліз до скрині з харчами.

Згодом господарі тихенько повставали й вирушили в дорогу. Несе поміщик на спині важку скриню з слугою й бурчить на жінку:

— І нащо було набирати стільки харчів! Аж ноги вгинаються!

А Радж сидить собі в скрині та наминає все, що душі заманеться.

От поміщик із жінкою вирішили попоїсти й трохи перепочити. Спинилися біля криниці в полі. Чоловік поставив на землю скриню й підняв віко. А звідти їхній наймит вискакує!

Скупердяги очам своїм не повірили.

А Радж і каже:

— Не гнівайтеся на мене, ласкаві господарі! Я так вас полюбив, що жити без вас не можу. Коли я побачив, що ви надумали піти світ за очі, то вирішив не покидати вас у біді. А щоб любому господарю легше було нести скриню, я поїв усі харчі.

— Ні, годі з мене! — закричав поміщик.— Ріж мені вухо — і геть з моїх очей!

Поміщикова жінка заступила собою чоловіка й замахала руками.

— Не бувати цьому! Як же ти, чоловіче, з’явишся без вуха до своїх батьків? Та вони ж засміють тебе!

— Твоя правда,— зітхнув поміщик. Потім гукнув до Раджа: — Гей! Приготуй постіль з гілок та листя. Пора всім спати.

Цієї ночі поміщик намислив таки спекатися набридливого наймита. Коли хлопець приготував три постелі, поміщик підтяг одну з них ближче до криниці й сказав Раджеві:

— Ляжеш тут. Уночі біля води буде не так жарко.

Коли господарі поснули, Радж устав, відтяг свою постіль убік, а до криниці підтяг постіль господині.

Після півночі, як місяць сховався за хмари, поміщик тихесенько підкрався до криниці, схопив свою жінку й кинув у воду.

— Нарешті я позбувся того негідника! — радісно вигукнув він.— Уставай, жінко, ходімо додому. Тепер мені нема чого боятися за вухо.

— Про якого негідника ви кажете, господарю? — почувся раптом голос наймита.— І чого це мовчить наша ласкава господиня?

Тут скупий поміщик усе зрозумів. Зрозумів, та пізно. Схопився він за голову, затужив, але діяти нічого. Треба було йти до жінчиних батьків і розповісти про все, що сталося.

Та наймит був молодший і прудкіший за господаря. Отож до батьків поміщикової жінки він прибіг перший. Прибіг та й каже:

— Мене послала до вас господиня. Сталося велике лихо. її чоловік, мій господар, з’їхав з глузду й біжить сюди, щоб убити вас. Господиня сказала: «Нехай мого чоловіка зв’яжуть і поставлять йому на потилицю десять п’явок. Так він швидко прийде до тями!»

Тільки-но поміщик ступив у двір жінчиних батьків, на нього накинулося кілька слуг, зв’язали йому руки та ноги й поставили на потилицю десять п’явок.

Тут поміщик побачив свого наймита й збагнув, хто все це підстроїв.

— Мучитель! — крикнув він не своїм голосом.— Бери моє вухо, і щоб я тебе не бачив! Краще ходити без вуха, ніж мати слугою такого негідника, як ти!

Хлопцеві тільки цього й треба було. Схопив він ножа та й відрізав поміщикові вухо.

До самого вечора лежав скупий поміщик із п’явками на потилиці. А ввечері прийшла жінка. На її щастя, криниця була неглибока, і вдень люди допомогли їй вибратися.

Так поміщик і повернувся додому безвухим. Але своєї умови новим наймитам уже не ставив.