charivna-skrypka

Чарівна скрипка

Для дошкільного віку

Українська народна казка

Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама біда в хаті.

Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла.

Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці.

— Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає.

Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини.

Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю:

Русинами на Буковині називали українців.

— А смерека б вас побила!

— Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною.

— А хто це мені радить не сердитися?

— Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці.

— А де ти є?

— Та осьдечки — під лопухом сховалася.
Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину.

— Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні.

А зернина радить:

— Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.

Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає:

— Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити!

Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами.

Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:

— Добридень, тату!

Ще більше здивувався чоловік.

— Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом?

— Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець.

— Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться.

Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти.

— Що то за скрипка? — запитав батько.

— А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло.

Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми.

Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг.

— Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян.

— Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв.

Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею.

Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.

— Бачу, що від музики дістали добру силу. Завтра під горою маєте продовбати великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти!

Наступного дня зранку люди взяли мотики й лопати і подалися до гори. Обліпили її, як ті мурашки, й загупали, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки продовбали крізь гору тунель.

Подивився граф і каже:

— Тепер побудуйте в середині гори високий палац – з великими залами,
довгими коридорами, ясними світлицями. Брама до палацу має бути така, аби її заперла і мала дитина, а відчинити міг тільки один я.

Але бідні люди вже не чули в собі великої сили.

А граф їм дав таку страшну роботу! Рушили до хати, де жив із родичами Петрик. Викликали хлопця й докоряють:

— Ти дав нам снагу видовбати діру для ріки, а тепер лишив нас у біді?..

Петрик відповів:

— Завтра всі до одного беріть кияння, довбні та лопати і йдіть до гори. Я прийду на поміч.

Другого дня люди прийшли до гори, але ніхто не міг підняти ні кия, ні лопати. Тут Петрик погладив зелені смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав коломийку. Люди помолоділи, дістали красну силу — аж уламки скелі розліталися. В горі були зроблені довгі коридори, височезні зали, просторі світлиці.

Коли все було готово, граф розіслав гайдуків скликати гостей: його доньку посватав один заморський принц.

Гості зібралися в палаці, який збудували в середині гори.

Прийшов туди Петрик. Граф його уздрів і закричав:

— Як ти смів сюди прийти?!

— Мужицьке весілля я вже бачив, пане, а графське — ще ні,— відповів йому Петрик.

Граф наказав слугам викинути зухвалого хлопця. Та Петрик погладив жовті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці одразу притихли. Граф згорбився, руки затремтіли.

Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама помалу обросла травою-муравою. Про графа ніхто й не згадував. А про Петрика та його чарівну скрипку розповідають і донині.