Слухати казку “Джек і бобове стебло”:
Англійська народна казка
Давно-предавно, а точніше сказати — не пригадаю коли, жила на світі бідна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звідки, отож і жили вони нужденно, часом не лишалося ні жменьки борошна, ні жмутика сіна для корови. От одного разу мати й каже:
— Що ж вдієш, Джек, доведеться нам продати корову.
— Навіщо? — запитав той.
— Він ще запитує навіщо! Та щоб купити хліба, нерозумна твоя голова!
— Гаразд, — поводився Джек. — Завтра ж уранці відведу Рябуху на ярмарок. Візьму за неї добрі гроші, не журіться, мамо.
Наступного дня прокинувся Джек рано-вранці, зібрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою, і Джек раз по раз звертав із прибитої пилом дороги, щоб самому відпочити у затінку й дати змогу корові попастися на свіжій траві.
От сидить він під деревом і раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловічок з торбиною за плечима.
— Добридень, Джек! — привітався дивний чоловічок і зупинився. — Куди це ти прошкуєш?
— День добрий, не знаю, як вас величати, — обізвався Джек. — їду на ярмарок корову продавати.
— То продай її мені, — запропонував чоловічок.
— Охоче, — відповів Джек. — А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?
— Стільки, що тобі й не снилося!
— Невже?! — засміявся Джек. — Що мені снилося, про те лиш я знаю.
Тим часом чоловічок зняв з плеча торбинку, подлубався в ній, вийняв п’ять звичайних бобів і простягнув Джекові:
— Тримай. Гадаю, цього буде досить.
— Що? — здивувався Джек. — П’ять бобів за цілу корову?
— Так, п’ять бобів, — поважно ствердив чоловічок. — Але яких бобів! Увечері посадиш — на ранок виростуть аж до неба.
— Овва! — вигукнув Джек, розглядаючи боби. — А коли вони виростуть до неба, що тоді?
— А далі дивись сам, — відповів чоловічок.
— Гаразд, домовились, — погодився Джек.
Взяв він боби, віддав дивному чоловічкові корову й гайда додому. Та й каже матері:
— Продав я корову. Але ви ніколи, матусю, не здогадаєтесь, скільки мені за неї дали. — І показав їй п’ять бобів.
Побачила мати боби — і слухати далі не схотіла — розгнівалась:
— Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову віддати за п’ять бобів? Ось тобі! Ось, ось! А боби твої отуди! — і викинула їх за вікно. Сіла біля печі й гірко заплакала…
Прокидається вранці Джек, а в хаті якось похмуро, хоча надворі сяє сонце. Й одразу — до вікна.
Що за дивина! Хитається біля вікна густий ліс. За ніч боби, які мати викинула вчора ввечері, проросли і їхні стебла — міцні та гнучкі — вигналися високо-високо, аж до самісінького неба. Отже, правду казав дивний чоловічок: боби таки чарівні.
“От так-так! — сказав собі Джек. — Що там, матусю, не кажіть, а ціна таки непогана за одну стару корову!
Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далі?”
І раптом він пригадав слова вчорашнього чоловічка: “А далі дивись сам”.
— От і подивлюся, — вирішив Джек.
Унепився він за одну стеблину і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз і нарешті дістався неба! Бачить, широка біла дорога простяглася перед ним. Пішов він тим шляхом і незабаром побачив величезний будинок і велетенську жінку на порозі.
— Який прекрасний ранок! —привітався Джек. — І який чудовий у вас будинок, господине!
— Чого тобі, хлопче? — пробурчала жінка-велетень, з підозрою розглядаючи Джека.
— Добра тітонько, — відповів Джек,— з учорашнього дня у мене й крихти в роті не було. Чи не дасте хоч би що-небудь попоїсти?
Жінка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню і дала трдхи хліба, сиру та молока. Тільки-но Джек проковтнув свій сніданок як за вікном подулися важкі кроки: гуп! гуп! туп! туп! То велетень повертався додому.
— Ой лішенько! Що робити? Куди тебе заховати? А лізь-но сюди в піч. — І жона підсадила хлопця в піч та й закрила її заслінкою. Тієї ж миті двері розчинилися і до кухні зайшов здорлавезний і потворний велетень-людрїд. Принюхався, засопів і голосно заревів:
Тьху! Фух! Ух! Хух!
Чую людський дух!
Ну, хай мертвим чи живим —
Все ж поснідаю я ним!
— Мабуть, старієш ти, чоловіче, і нюх у тебе притупився, — заперечила йому жінка..— То не людський дух, а запах носорогів, яких я тобі готувала на сніданок.
Велетень не любив, коли йому нагадували про старість. Невдоволении, сів за стіл і похмуро з’їв усе, що подала дружина. Після сніданку він мав звичку лічити своє золото. Отож і цього разу відкрив скриню, витяг капшуки золота та й почав лічити червінці. Довго лічив, аж доки не задрімав.
Тоді Джек тихенько вибрався зі своєї схованки, вхопив один капшук — той, що ближче лежав, — і кинувся навтьоки. Повернувся він додому і віддав матері золото. Цього разу мати не сварила його, а навпаки — похвалила.
Та минув час, золота не стало, і вони зробилися такими ж бідняками, як і раніше.
Звичайно ж, мати і слухати не хотіла про те, щоб Джек знову йшов до велетня. Та Джек вирішив по-своєму. Якось вранці, потайки від матері, він виліз по бобовому стеблу на небо, на той самий білий шлях, який вів до будинку велетня-людожера: там на кухні жінка велетня готувала сніданок.
— Доброго ранку, господине! — привітався Джек.
— А, це ти! — мовила дружина велетня і нахилилася, аби краще розгледіти гостя. — А де капшук з червінцями?
— Якби я те знав! — відповів Джек. — Золото завжди кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас просити скибочку хліба, якби мав золото?
— Мабуть, ти правду кажеш, — погодилась вона і подала Джекові шматочок хліба.
І раптом почулося — гуп! гуп! туп! туп! —здригнувся будинок від людожерових кроків. Господиня ледве встигла засунути Джека в піч і прикрити заслінкою, як людожер ввалився до кухні:
Тьху! Фух! Ух! Хух!
Чую людський дух!
Хай хоч мертвим чи живим —
Все ж поснідаю я ним! —
проревів велетень.
Та жінка, як і минулого разу, почала докоряти йому: мовляв, людським духом і не пахне, просто нюх у нього в старості притупився. Велетень не любив таких розмов. Він похмуро з’їв свій сніданок і сказав:
— Жінко! А принеси-но мені курку, ту, що золоті яйця несе.
Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.
— Несися! — наказав велетень, і курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.
— Несися! — наказав він знову, і вона одразу знесла друге яйце.
Так тривало довгенько, аж поки велетень не втомився від такої забаванки. Тоді Джек виліз із печі, вхопив чарівну курку і гайда навтьоки. Та коли він пробігав дво ром велетня, курка закудкудакала, і дружина велетня почула й кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгій спідниці, упала, а Джек тим часом встиг добігти до бобового стебла і опуститися вниз.
— Поглянь, що я приніс, матусю!
Поставив Джек курку на стіл і наказав: “Несися!” — і золоте яйце покотилося столом. “Несися!” — і з’явилося друге яйце. І третє, і четверте…
Звідтоді Джек і його мати вже не боялися нужди, адже чарівна курка завжди дала б їм стільки золота, скільки б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру і хотіла зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це робити. Він сказав, що це його стебло і він сам зрубає його, коли буде треба. Насправді він вирішив ще раз побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло іншим разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру неподалік від бобів, щоб сокира була під рукою. І ви незабаром дізнаєтесь, як це знадобилось!
І от одного чудового ранку Джек подерся по стеблині на небо. Цього разу хлопець схитрував. Не поліз у піч, як то було іншим разом, а сховався за кущами в садку,|Си-дить і чекає, доки людожерчиха набере води з криниці, а тоді шаснув до кухні й стрибнув у жбан із борошном. Недовго й сидів там, коли це: гуп! гуп! туп! туп! Заходить велетень, а за ним і його дружина.
— Щось тут знову людським духом пахне! — вигукнув льодожер.
— Хтось тут є, жінко!
А та й каже:
— Це, мабуть, той хлопець, який украв торбу золота й курку, що золоті яйця несе. Ось зараз я його знайду. Мабуть, він у печі.
Однак у печі нікого не було. Вони обнишпорили всю кухню, але так і не здогадалися заглянути до жбана з борошном. Бо нікому й на думку не спало шукати хлопця у борошні!
— Невже я таки помилився! — досадував людожер. А поснідавши, він і гукає дружині:
— Принеси-но золоту арфу! Принесла, поставила на стіл, а сама вийшла порати худобу.
— Співай, арфо! І арфа заспівала, та так солодко, як і птахи лісові не співають. Велетень слухав-слухав та й задрімав, поклавши голову на стіл.
Тоді Джек вибрався із борошна, підкрався до столу, схопив золоту арфу і гайда з хати. Та спіткнувся об поріг, і арфа озвалася людським голосом:”Хазяїне! Хазяїне!”
Прокинувся велетень і побачив, як хлопець тікає з його арфою. Джек мчав швидше, ніж вітер. А людожер — за ним величезними стрибками, виповнюючи небо диким ревищем.
А втім, якби він менше ревів, а беріг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось він уже й руку простягнув, щоб схопити хлопця, але той все ж добіг до бобового стебла і почав швидко-швидко спускатися з арфою.
Людожер зупинився на краю неба і задумався. Торкнувсь бобового стебла і навіть похитав, прикидаючи, чи ж витримає воно його вагу. Однак цієї миті арфа знову покликала знизу: “Хазяїне! Хазяїне!” — і він зважився, поліз. Стебло вигиналося під його вагою, листя зливою сипонуло з гілок, гнулася і хиталася уся величезна зелена драбина. Джек поглянув угору і побачив, що велетень наздоганяє його.
— Мамо! Мамо! — закричав він. — Сокиру, несіть швидше сокиру.
Та сокиру довго шукати не довелося: як пам’ятаєте, вона була захована в траві під стеблом.
Тут Джек скочив зі стебла на землю, схопив сокиру й одним махом перерубав бобове стебло. Захиталася зелена велетенська драбина і з тріском упала на землю. А разом з нею рухнув і розбився людожер.
Відтоді Джек з матір’ю зажили щасливо й безтурботно. Вони побудували собі новий будинок. Кажуть, Джек одружився з принцесою. Та чи це так — не відаю. Але те, що жили вони довгі-довгі роки мирно і благополучно, то це правда. А коли, часом, до них навідувався смуток чи втома, Джек діставав золоту арфу, ставив її на стіл і наказував:
— Співай, арфо!
І їхня печаль зникала безслідно.