Іван – селянський син і Чудо-юдо

Іван – селянський син і Чудо-юдо


Російська народна казка

В деякому царстві, в декотрому державстві жили собі дід та баба, і було в них три сини. Найменшого звали Іванком. Жили вони – не ледарювали, цілий день працювали, землю орали та хліб висівали.

Рознеслася враз у тому царстві-державстві звістка недобра: збирається Чудо-юдо погане на їхню землю напасти, всіх людей погубити, міста-села вогнем попалити. Затужили дід та баба, загорювали. А сини їм кажуть:

– Не тужіть, не горюйте, батечку й матінко, підемо ми на те Чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть. А щоб вам самим не нудьгувати, хай з вами Іванко застанеться: молодий він іще до бою йти.

Ні, – каже Іван, – не личить мені вдома зоставатися та вас дожидатися, піду і я з Чудом-юдом битися! Не стали батьки Іванка затримувати та відмовляти – спорядили вони всіх трьох синів у путь-дорогу. От взяли брати мечі булатні, взяли торбинки з хлібом-сіллю, посідали на добрих коней та й поїхали.

Їхали вони, їхали та й приїхали в якесь село. Бачать – навколо ні живої душі, все попалено, все зруйновано, стоїть одна маленька хатинка, ледве держиться.

Ввійшли брати в хатинку. Лежить на печі баба та охкає.

– Добридень, бабусю, – кажуть брати.

– Здоровенькі були, молодці! Куди путь верстаєте?

– Ідемо ми, бабусю, на річку Смородину, на калиновий міст. Хочемо з Чудом-юдом битися, у свою землю не допустити.

– Ох, молодці, за добре діло взялися! Це ж він, лиходій, всіх побив, пограбував, вогнем попалив. У цій стороні сама тільки я й залишилася: видно, Чудо-юдо на мої старі кістки не поласився!

Переночували брати в тої баби, вранці – рано вставали, знов у путь-дорогу вирушали.

Під’їхали аж до річки Смородини, до калинового мосту. Скрізь по березі лежать кістки людські.

Знайшли брати порожню хатинку і зупинилися в ній.

– Ну, браття, – каже Іван, – заїхали ми в чужодальню сторону, треба нам до всього прислухатися та придивлятися. Давайте по черзі дозором ходити, аби Чуда-юда через калиновий міст не пропустити.

Першої ночі пішов дозором старший брат. Пройшов він берегом, подивився на річку Смородину – все тихо, нікого не видно, нічого не чути. Ліг він під рокитяний кущ та й заснув богатирським сном.

А Іван лежить у хатинці, ніяк не засне. Не спиться йому, не дрімається.

От підвівся він, узяв свій меч булатний і пішов до річки Смородини. Глядь – під кущем старший брат спить. Не став Іван його будити, сховався під калиновим мостом, стоїть, переїзд стереже. Враз на річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали – виїжджає Чудо-юдо з шістьма головами. Виїхав він на середину калинового мосту – кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стріпнувся, позаду чорний пес наїжачився.

Каже Чудо-юдо шестиголове:

– Чого ти, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, стріпнувся? Чому, чорний песе, наїжачився? Може, чуєте, що тут Іван – селянський син? Ну, то він іще не народився, а як і народився, то до бою не згодився. Я його на одну руку посаджу, другою пристукну!

Вийшов Іван – селянський син з-під мосту й каже:

– Не хвались, Чудо-юдо погане! Не підстреливши ясного сокола, зарано пір’я скубти. Не взнавши доброго молодця, нема чого з нього сміятися. Краще сили наші спробуємо: хто переможе, той і похвалиться!

От зійшлись вони, порівнялися та жорстоко так ударились, аж земля навколо застогнала, загула.

Чудові-юдові тут не пощастило: розмахнувся мечем Іван – селянський син та відразу три погані голови відтяв.

– Стій, Іване – селянський сину! – кричить Чудо-юдо. – Дай мені перепочити!

– Який там перепочинок! В тебе, Чудо-юдо, три голови, а в мене одна. От як буде в тебе теж одна, тоді й перепочиватимем!

Знов зійшлися вони, знов ударились.

Відрубав Іван Чудові-юдові останні три голови, потім розітнув тулуб на дрібні шматки й покидав у річку Смородину, а шість голів під калиновий міст поклав. Сам до хатинки повернувся.

Ранком приходить старший брат. Питає його Іван:

– Ну як, бачив щось?

– Ні, браття, повз мене й муха не пролітала.

Іван йому на те нічого не сказав.

На другу ніч пішов дозором середній брат. Походив, побродив, подивився навколо та й заспокоївся. Заліз у кущі й заснув.

Іван і на нього не поклався. Опівночі спорядився він, узяв свій гострий меч і пішов до річки Смородини. Заховався під калиновий міст і став вартувати.

Враз на річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали – виїжджає Чудо-юдо дев’ятиголове. Тільки на калиновий міст виїхав – кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стріпнувся, чорний пес позаду наїжачився… Чудо-юдо коня – по боках, ворона – по крилах, пса – по вухах!

– Ти чого, мій коню, спіткнувся? Від чого, чорний вороне, стріпнувся? Чому, чорний песе, наїжачився? Може, чуєте, що тут Іван – селянський син? Так він ще не народився, а як і народився – то на бій не згодився: я його одним пальцем уб’ю!

Вискочив Іван – селянський син з-під мосту:

– Почекай, Чудо-юдо, не хвались, перш за діло берись! Ще невідомо, чия візьме!

Як махне Іван своїм булатним мечем раз, два – так і зніс у Чуда-юда шість голів. А Чудо-юдо вдарив – по коліна Івана в сиру землю ввігнав. Тут схопив Іван жменю землі та й кинув супротивникові просто в очі. Поки Чудо-юдо очі протирав, відрубав йому Іван і решту голів. Потім узяв тулуб, порубав на дрібні шматки й покидав у річку Смородину, а дев’ять голів під калиновий міст поклав. Сам до хати повернувся, ліг і заснув.

Ранком повертається середній брат.

– Ну як, – питає Іван, – чи не бачив ти чогось уночі?

– Ні, коло мене жодна муха не пролетіла, жоден комар поблизу не пищав.

– Ну, коли так, – каже Іван, – ходімо зі мною, браття дорогі, я вам і комара, і муху покажу!

Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм Чудо-юдові голови.

– Ось, – каже, – які тут уночі мухи та комарі літають! Вам не воювати, а тільки вдома б на печі лежати!

Зніяковіли брати.

– Сон, – кажуть, – переміг.

На третю ніч зібрався йти дозором сам Іван.

– Я, – каже, – на страшний бій іду, а ви, браття, цілу ніч не спіть та прислухайтеся: як почуєте мій посвист – випустіть мого коня і самі мені на допомогу поспішайте.

Прийшов Іван – селянський син до річки Смородини, стоїть під калиновим мостом, дожидається.

Враз опівночі земля захиталася, води в річці схвилювалися, буйні вітри загули, на дубах орли заклекотали… Виїжджає Чудо-юдо дванадцятиголове. Всі дванадцять голів свищуть, всі дванадцять вог- нем-полум’ям пашать.

Кінь у Чуда-юда дванадцятикрилий, шерсть у того коня мідяна, грива та хвіст залізні. Тільки виїхав Чудо-юдо на калиновий міст – кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стріпнувся, чорний пес позаду наїжачився.

Чудо-юдо нагаєм коня по боках, ворона – по крилах, пса – по вухах!

– Ти чого, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, стріпнувся? Чому, чорний песе, наїжачився? Може, чуєте, що тут Іван – селянський син? Так він ще не народився, а як народився – то на бій не згодився: я тільки дмухну – від нього й пороху не зостанеться!

Вийшов тут Іван – селянський син з-під мосту:

– Почекай хвалитись, як би не помилитись!

– А, то це ти Іван – селянський син! Чого прийшов?

– На тебе, Чудо-юдо, поглянути, твоєї сили спробувати.

– Де тобі мою силу пробувать! Ти – муха проти мене.

Відповідає тут Іван – селянський син: Я прийшов не казки тобі казати, не твоєї казки слухати. Прийшов я на смерть воювати, від тебе, клятого, добрих людей визволяти!

Розмахнувся Іван мечем і зрубав Чу- дові-юдові три голови. Чудо-юдо підхопив оці голови, черкнув по них своїм вогняним пальцем – і враз усі голови приросли, наче й з плечей не падали.

Тяжко стало Іванові – селянському синові: Чудо-юдо його посвистом оглушає, вогнем палить-пече, іскрами осипає, по коліна в сиру землю вганяє. А сам ще й глузує:

– Чи не хочеш ти перепочити, Іване – селянський сину?

– Який там перепочинок! По-нашому – рубай, бий, себе не жалій! – каже Іван.

Свиснув він, гукнув, кинув праву рукавицю у хатинку, де брати залишилися.

Рукавиця всі шибки у вікнах повибивала, а брати сплять, нічого не чують…

Напружив Іван усі сили, розмахнувся ще раз, дуже вдарив і відтяв Чудові- юдові шість голів. А Чудо-юдо підхопив свої голови, черкнув по них вогняним пальцем – і знову всі голови на місці. Кинувся тут він на Івана та й забив його в сиру землю аж по пояс. Бачить Іван, що непереливки, зняв ліву рукавицю та й кинув у хатинку.

Рукавиця стріху пробила, а брати все сплять, нічого не чують.

Втретє розмахнувся Іван ще дужче і відтяв Чудові-юдові дев’ять голів. Чудо-юдо підхопив їх, черконув по них пальцем вогняним – голови знов поприростали. Кинувся він на Івана та й ввігнав його в землю аж по плечі.

Зняв Іван з себе шапку, кинув у хатинку. Захиталася хатинка від того удару, мало не розвалилася. Тут тільки брати прокинулись, чують – кінь Іванів голосно, ірже та з прив’язі рветься.

Спустили брати мерщій коня, а слідом і самі за ним кинулись – Іванові на допомогу.

Іванів кінь прибіг, почав бити Чудо-юдо копитами. Засвистів Чудо-юдо, засичав, став іскрами коня обсипати. А Іван – селянський син тим часом виліз із землі, приловчився та й відсік Чудові-юдові вогняний палець. А тоді почав рубати йому голови, відтяв усі до одної, тулуб на дрібні шматочки порубав і покидав усе в річку Смородину.

Прибігають тут брати.

– Ех, ви, сплюхи! – каже їм Іван. – Через ваш сон я мало не загинув!

Привели його брати до хатинки, вмили, напоїли, нагодували й спати поклали.

Вранці Іван ще вдосвіта став одягатися та взуватися.

– Ти куди це так рано збираєшся? – питають його брати. – Тобі б відпочити після бою слід.

– Ні, – відповідає Іван, – не до відпочинку мені: піду до річки Смородини свою хустку шукати – десь я її там загубив.

– Охота тобі! – кажуть брати. – Заїдемо до міста, нову купиш.

– Ні, мені саме ця потрібна!

Пішов Іван до річки Смородини, перейшов на той берег через калиновий міст і підкрався до Чудових-юдових палат. Підійшов до відкритого віконця і став слухати.

А в палатах сидять три жінки Чудові-юдові та мати, стара зміїха. Сидять вони, поміж себе змовляються.

Одна жінка каже:

– Помщуся я тому Іванові – селянському синові за свого чоловіка! Забіжу наперед, як він з братами додому повертатиметься, спеку напущу, а сама обернусь колодязем. Схочуть вони води напитися – та й луснуть з першого ж ковтка!

– Це ти добре надумала! – каже стара зміїха. Друга каже:

– А я забіжу наперед і обернусь яблунею. Схочуть вони яблука з’їсти – тут їх і розірве на дрібні шматки!

– І ти добре надумала! – каже стара зміїха.

– А я, – каже третя, – напущу на них сон-дрімоту, а сама забіжу наперед і обернусь м’яким килимом із шовковими подушками. Схочуть брати полежати, відпочити – тут їх і попалить вогнем!

Каже їй зміїха:

– І ти добре надумала! Ну, невісточки мої любі, якщо ви їх не згубите, то завтра я сама їх дожену і всіх трьох проковтну!

Вислухав усе Іван – селянський син і мерщій повернувся до братів.

– Ну як, знайшов хустку? – питають брати.

– Знайшов.

– І чи варто було на це час гаяти?

– Варто було, братики!

Після того зібралися брати й поїхали додому.

Ідуть вони степами, їдуть полями. А день такий жаркий, що й терпіти не можна, спрага змучила, пити хочеться. Бачать брати – стоїть колодязь, у колодязі срібний ківшик плаває. Кажуть вони Іванові:

– Нумо, братику, спинимось, холодної водиці нап’ємось та коней понапуваємо.

– От побачимо, яка в цьому колодязі вода! – каже Іван.

Зіскочив він з коня доброго та й почав той колодязь мечем сікти та рубати. Враз колодязь завив, заревів диким голосом… І спустився туман, посвіжішало, і пити вже не хочеться.

– От бачите, браття, яка вода в колодязі була! – каже Іван.

Поїхали вони далі.

Їдуть собі, коли раптом бачать – росте яблуня. Висять на ній яблучка спілі та рум’яні.

– Зіскочили брати з коней, хотіли яблучка рвати, а Іван забіг наперед і почав оту яблуню мечем сікти та рубати! Тут завила яблунька, закричала, почорніли яблука, на землю посипались…

– Бачите, браття, яка це яблуня! – Іван. Сіли брати на коней і поїхали далі.

Їхали вони довго й дуже зморилися. Бачать – лежить край дороги килим м’який, а на ньому кожушки шовкові.

– Відпочиньмо трохи на килимі цьому! – кажуть брати.

– Ні, браття, кепсько буде на цьому килимі лежати! – каже Іван.

Розсердилися брати на нього:

– Та що це ти все нам наказуєш: того не можна й того не можна!..

Іван у відповідь ні слова не сказав, а тільки зняв з себе пояс і на килим кинув.

Спалахнув одразу пояс яскравим полум’ям – аж нічого не залишилось.

– Отаке й з нами сталось би! – каже Іван. Підійшов він до килима та й став його рубати на дрібні шматки. – Порубав, розкидав на всі боки й каже:

– Надаремно, браття, ви на мене сердились. Це ж не колодязь був, і не яблуня, і не килим – то були Чудові-юдові жінки. Хотіли вони нас погубити, та не пощастило їм: самі загинули!

Поїхали брати далі.

От вони багато вже проїхали, раптом небо потемнішало, вітер завив, загув: летить за ними стара зміїха. Роззявила вона пащу від неба до землі – хоче Івана з братами проковтнути. Тут молодці догадалися, витягли із своїх торбинок по пуду солі й кинули до зміїхи в пащу. Зраділа зміїха, подумала, що Івана з братами захопила. Зупинилася вона й стала сіль жувати. Розжувала, розкуштувала, що це не добрі молодці, і знову полетіла в погоню за ними.

Бачить Іван, що лихо неминуче, – погнав коня щодуху, а брати за ним. Скакали, скакали, скільки сили є…

Бачать – стоїть кузня. А в тій кузні дванадцять ковалів працюють.

– Ковалі, ковалі! – каже Іван. – Пустіть нас до своєї кузні!

Пустили ковалі братів, замкнули за ними дванадцятеро залізних дверей на дванадцять кованих замків.

Підлетіла до кузні зміїха й гукає:

– Ковалі, ковалі! Віддайте мені Івана – селянського сина з братами!

А ковалі їй відповідають:

– Пролижи язиком дванадцятеро залізних дверей, тоді й візьмеш! Почала зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала, одинадцятеро дверей пролизала.

Зостались одні-єдині двері.

Зморилася зміїха, сіла перепочити.

Тут Іван – селянський син вискочив з кузні, схопив зміїху й кинув з усієї сили богатирської на сиру землю. Розсипалася зміїха дрібним порохом, а вітер той порох розвіяв на всі сторони.

З тих пір Чуда-юда та змії в тім краю перевелися – без страху люди жити стали. А Іван – селянський син з братами повернувся додому, до батька й матері, і почали вони жити не тужити, землю орати та хліб збирати.

Тут і казці кінець.