Про ведмедя

Про ведмедя

Російська народна казка

Були собі на світі бабуся та дві внучки: Маша і Даша. Зібралася Даша в ліс по ягоди, по свіжі гриби.

От бабуся й каже:

– Ти, Дашенько, далеко не ходи, від стежечки не біжи, через пні-колоди не перестрибуй, бо заблукаєш у лісі.

– Добре, – Даша говорить.

Пішла Даша до лісу. Йде собі – ягоди збирає та пісеньку співає. Та й не помітила, як від стежечки відійшла, у дрімучий ліс зайшла, стала через пні-колоди перестрибувати.

Сидить зозуля на високому дубі:

– Ку-ку! Ку-ку! Іди, дівчинко, ліворуч!

Пішла дівчинка ліворуч.

Казна-звідки враз вискочив, казна-звідки враз вистрибнув ведмідь волохатий, Михайло Іванович! Схопив Дашу на оберемок – і побіг. Біг, біг, прибіг до своєї хати. А хата в нього велика-превелика та багата… В підвалі не пусто – ріпка, капуста, сушені грибки, медові стільники. В коморі добро – пух та перо, вовна м’яка, шуба важка.

От приніс ведмідь Дашу в кімнату й каже:

– От і гаразд, мені давно вже хазяєчка потрібна! Будеш жити, мені рукавиці шити, прибирати, мести, пироги пекти. А я на полювання ходитиму, їжу носитиму.

Плаче Дашенька, а ведмідь їй меду, горішків, ягід приніс – розважає.

От Дашенька поплакала та й спати лягла. Вранці ведмідь розбудив її.

– Ну, – каже, – я полювати йду, а ти борщу навари та мені ковдру витчи.

Пішов собі Михайло Іванович, а Даша за роботу взялася. Та все в неї робота не ладиться, все з рук валиться. Стала борщ варити – воду через вінця перелила, пічку затопила – всю хату закурила. Сіла ткати – рве пряжу, вузлики в’яже.

Прийшов увечері ведмідь додому. Хата чорнісінька – вікна не видно, борщ без солі, каша гірка. Став ведмідь спати вкладатися. Новою ковдрою вкрився та як схопиться!

– Що це таке, та як це так?! Не ковдра – рядно кострубате! Покололо мені ніжки, подряпало мені плічки. Ох ти ж, така лінива, неохайна та недбайлива! Іди в підвал, там сиди, ріпку лічи та, капусту криши!

Та й замкнув Дашу в темний підвал.

А бабуся та Маша шукали-шукали Дашу, вже й шукати покинули.

Пройшов час.

Збирається Маша по ягоди.

Бабуся їй і каже:

– Ти, Машенько, далеко не ходи, від стежечки не біжи, через пні-колоди не перестрибуй, бо ще заблукаєш!

– Добре, – Маша говорить.

Пішла Маша до лісу. Йде собі, ягоди збирає та пісеньку співає. Та й не помітила, як від стежечки відійшла, в дрімучий ліс зайшла, стала через пні-колоди перестрибувати.

Сидить зозуля на високому дубі:

– Ку-ку! Ку-ку! Іди, дівчинко, праворуч!

Повернула Машенька праворуч.

Казна-звідки враз вискочив, казна-звідки враз вистрибнув ведмідь волохатий, Михайло Іванович. Схопив Машу на оберемок – і побіг.

Біг, біг, прибіг до своєї хати.

– От, – каже, – добре, мені давно хазяєчка потрібна! Будеш жити, мені рукавиці шити, прибирати, мести, пироги пекти. Я зараз на полювання піду, а ти борщ звари та мені ковдру витчи.

Та й пішов собі.

Стала Маша по хаті походжати, стала Маша в комору, в підвали заглядати. А в коморі добро – пух, перо, вовна м’яка, шуба важка. А в підвалі не пусто – ріпка, капуста, сушені грибки, медові стільники. І Дашенька там, сестричка там!

Зраділи дівчатка, плачуть.

– Ну, – Маша говорить, – ти, сестрице, тут сиди, а я вже надумаю, як нам лиха позбутися.

Пішла Маша в хату, взялася за діло. Борщу зварила, кашу упарила, підмела хату та й сіла ткати. Тче –нитку до нитки кладе, рукою прибиває. Прийшов ведмідь, а в хаті світло та чисто, борщ добрий, каша гаряча.

– Ой, – каже, – розумниця! Ой, – каже, – дбайливиця!

Став ведмідь спати вкладатися, новою ковдрою вкриватися та й каже:

– Ну й добру ковдру виткала! Як пух легка, як пічка жарка! Тепло моїм ніжкам, м’яко моїм плічкам…

Та й заснув.

А Маша Дашу нагодувала та спати на пічці поклала. Вранці встав Михайло Іванович та й каже:

– Чим тобі, дівчинко, догодити? Проси в мене, чого бажаєш!

А Маша йому:

– Нічого мені не треба, Михайле Івановичу, віднеси тільки бабусі гостинця.

– Добре, – каже ведмідь.

– Я пирогів напечу, в торбу покладу, а ти віднеси та коло порога кинь. Тільки, гляди, в торбу не зазирай, гостинців не займай. Я на горищі сидітиму, на тебе глядітиму.

– Добре, – ведмідь каже.

От пішов Михайло Іванович на полювання, а Машенька пирогів напекла, посадила Дашу в торбу, сама туди сіла, пирогами накрилася.

Прийшов ведмідь, бачить, – стоїть торба з гостинцями. Скинув на плече та й пішов.

Іде – тупу-тупу, ягоди топче, траву приминає, гілля ламає. Стомився він та їсти схотів.

– Ех, – каже, – сяду-сяду на пеньок, з’їм-з’їм пиріжок!

А Маша із торби тоненьким голоском:

– Високо сиджу, далеко бачу! Не сідай на пеньок, не їж пиріжок!

– Ого, – Михайло каже, – як вона далеко з горища бачить!

Пішов далі. Йде – тупу-тупу, ягоди топче, траву приминає, гілля ламає. Стомився він та їсти схотів.

– Ну, – каже, – тепер уже далеко від хати відійшов. Машенька не побачить. Сяду-сяду на пеньок, з’їм-з’їм пиріжок!

А Маша із торби тоненьким голоском:

– Високо сиджу, далеко бачу! Не сідай на пеньок, не їж пиріжок!

– Гай-гай, – Михайло каже, – як вона далеко бачить! Що поробиш, треба швидше торбу донести та додому вертатися. Уже вдома повечеряю.

Побіг швидесенько. Добіг до бабусиної хати. Кинув у ворота торбу, а сам – навтіки.

Вийшла бабуся на ґанок, бачить – торба лежить. Розв’язала – пироги! Взяла пиріжок, покуштувала та й заплакала:

– Точнісінько такі пироги, як Машенька пекла… Де ж це мої внученьки, де ж це мої любоньки?

А дівчатка й вистрибнули.

– Ось ми, бабусю!

Тут вони від радощів почали танцювати!

Почали танцювати та пісню співати:

– Ой люлі, люлі, люлі, заспівали гулі-гулі! Ой люлі, люлі, люлі, заспівали гулі-гулі!