Російська народна казка
Був собі старий чоловік. Було в нього три сини: двоє розумних, а третій – Омелько-дурник.
Брати працюють, а Омелько цілий день лежить на печі. Одного разу брати поїхали на базар, а невістки й кажуть:
— Піди, Омельку, по воду.
А він їм з печі:
— Не хочу.
— Піди, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
— Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, вдягся, взяв відра та сокиру й пішов до річки.
Прорубав кригу, зачерпнув відра, поставив їх, а сам глядить в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився та й вхопив щуку в руку:
— Ото буде юшка добра!
Раптом щука каже йому людським голосом:
— Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.
А Омелько сміється:
— Та як же ти мені станеш у пригоді?.. Ні, понесу тебе додому, звелю невісткам юшку зварити. Добра буде юшка!
Щука знову просить:
— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що тільки забажаєш!
— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не дуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
— Омельку, Омельку, скажи – чого ти зараз хочеш?
— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розплескалася б…
Щука йому каже:
— Запам’ятай мої слова: коли тобі чогось схочеться, скажи тільки:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням…
Омелько й каже:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
ідіть самі, відра, додому…
Тільки проказав – відра й пішли нагору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.
Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається… Зайшли відра до хати й самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч.
По якійсь годині невістки говорять йому:
— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.
— Неохота…
— Як не нарубаєш, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Омелькові неохота злазити з печі. Згадав він про щуку й потихеньку каже:
– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
піди, сокиро, дров нарубай, а дрова – самі в хату йдіть та в піч кладіться…
Сокира вистрибнула з-під лавки – і надвір та ну дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть.
По якійсь годині невістки знову кажуть:
— Омельку, нема вже дров у нас.
Поїдь у ліс, нарубай.
А він їм з печі:
— Та ви самі нащо?
— Як це так – ми нащо? То хіба наша справа в ліс по дрова їздити?
— Мені неохота…
— Ну, то не буде тобі гостинців. Робити нічого. Зліз Омелько з печі, взувся, одягся. Взяв мотузку й сокиру, вийшов у двір і сів у сани:
— Баби, відчиняйте ворота! Невістки йому кажуть:
— Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запріг?
— Не треба мені коня.
Невістка відчинила ворота, а Омелько й каже потихеньку:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
їдьте, сани, до лісу!..
Сани самі й поїхали у ворота та так швидко – кіньми не догнати! А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей пом’яв, подавив.
Народ кричить: «Держи його! Лови його!»
А він одно – сани поганяє. Приїхав у ліс:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
сокиро, нарубай дровець найсухіших, а ви, дрова, самі кладіться в сани, самі в’яжіться…
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани кладуться та мотузкою в’яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку – таку, щоб насилу підняти. Сів на віз:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
їдьте, сани, додому…
Сани й помчалися додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де він допіру пом’яв, подавив людей, а там уже на нього чекають. Ухопили Омелька й тягнуть з воза, лають його та б’ють.
Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням – .
ану, ломако, обламай їм боки!
Ломака вискочила та й почала дубасити. Народ геть розбігся, а Омелько приїхав додому й заліз на піч.
Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого прислужника. Приїздить прислужник в те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:
— Ти – Омелько-дурник?
А він з печі:
— А тобі нащо?
— Вдягайся швидше, я повезу тебе до царя.
— Та мені неохота…
Розсердився царський прислужник і вдарив його по щоці.
А Омелько й каже потихеньку:
– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
ломако, обламай йому боки…
Ломака вискочила – та як почне царського прислужника чухрати, насилу він утік.
Цар здивувався, що його прислужник не зміг упоратися з Омельком, і надсилає свого найбільшого вельможу:
— Привези до мене в палац дурника Омелька, а як не привезеш – голову з плечей зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, ввійшов до хати та й почав невісток питати – що саме Омелько найбільше полюбляє.
— Наш Омелько любить, щоб з ним ласкаво розмовляли та червоний жупан подарувати обіцяли, – тоді він усе зробить, чого просять.
Найбільший вельможа дав Омельюві родзинок, чорносливу, пряників та й каже:
— Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
— Мені й тут тепло…
— Омельку, Омельку, цар тебе добре нагодує, напоїть…
— А мені неохота…
— Омельку, Омельку, цар тобі червоний жупан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-подумав:
— Ну, гаразд, ти собі наперед їдь, і я за тобою вслід.
Омелько полежав ще трохи й говорить:
– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
ану, піч, їдь до царя!..
Тут в хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла, і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя. Цар глядить у вікно, дивується:
— Що це за дивина? Найбільший вельможа йому відповідає:
— Та це Омелько на печі до тебе їде. Вийшов цар на ґанок:
— Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало подавив.
— А навіщо вони під сани лізли?
В ту хвилину глянула у віконце царська дочка – Мар’я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:
– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
нехай царська донька мене покохає…
І ще каже:
— Їдь, піч, додому…
Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на своє старе місце. Омелько знов лежить собі на печі, вилежується.
А в царському палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком нудьгує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Забідкався цар, затужив і говорить знов найбільшому вельможі:
— Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого, бо голову зніму.
Накупив найбільший вельможа вин солодких та різних наїдків, поїхав у те село, ввійшов у ту хату і почав Омелька пригощати. Омелько напився, наївся, захмелів та й ліг спати. А вельможа поклав його на віз і повіз до царя.
Цар зразу ж наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. Посадили в ту бочку Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили бочку і в море кинули.
Прокинувся згодом Омелько, бачить – темно, тісно.
— Де ж це я?
А йому відповідають:
— Ой, лишенько, Омелечку! Нас у бочку засмолили, кинули в синє море.
— А ти хто?
— Я – Мар’я-царівна.
Тут Омелько й каже:
— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
вітри буйні, викиньте бочку на сухий берег, на жовтий пісок…
Вітри буйні подули. Море схвилювалося та й викинуло бочку на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько й Мар’я-царівна вийшли з неї.
— Омелечку, де ж ми житимемо? Збудуй хатинку.
— А мені неохота…
Тут вона ще дужче просити почала, от він і каже:
— За щучим велінням, За моїм хотінням – збудуйся кам’яний палац з золотою покрівлею…
Тільки він це проказав – з’явився кам’яний палац з золотою покрівлею. Навколо – зелений сад: квіти розцвітають, пташки співають.
Мар’я-царівна з Омельком увійшли в палац, посідали біля віконечка.
— Омелечко, а чи не можна тобі красунчиком стати?
Тут Омелько не довго думав:
– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
стати мені добрим молодцем, вродливим та розумним…
І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А в той час їхав цар на полювання і бачить – стоїть палац там, де раніше нічого не було.
— Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?
Посланці побігли, питаються. А Омелько їм відповідає:
— Просіть царя до мене в гостину, я сам йому скажу.
Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є та дивується:
— Хто ж ти такий, добрий молодець?
— А чи пам’ятаєш ти Омелька-дурника, що приїхав до тебе не печі, а ти звелів його з своєю донькою в бочку засмолити та в море кинути? Я – той самий Омелько. Схочу – все твоє царство спалю та потрощу.
Цар дуже злякався, став пробачення просити:
— Одружись з моєю донькою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!
Тут зробили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар’єю-царівною і став царством правити.
Тут і казці кінець, а хто слухав – молодець.