Був собі старий чоловік. Було в нього три сини: двоє розумних, а третій – Омелько-дурник.

Брати працюють, а Омелько цілий день лежить на печі. Одного разу брати поїхали на базар, а невістки й кажуть:

— Піди, Омельку, по воду.

А він їм з печі:

— Не хочу.

— Піди, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

— Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, вдягся, взяв відра та сокиру й пішов до річки.

Прорубав кригу, зачерпнув відра, поставив їх, а сам глядить в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився та й вхопив щуку в руку:

— Ото буде юшка добра!

Раптом щука каже йому людським голосом:

— Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.

А Омелько сміється:

— Та як же ти мені станеш у пригоді?.. Ні, понесу тебе додому, звелю невісткам юшку зварити. Добра буде юшка!

Щука знову просить:

— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що тільки забажаєш!

— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не дуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

— Омельку, Омельку, скажи – чого ти зараз хочеш?

— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розплескалася б…

Щука йому каже:

— Запам’ятай мої слова: коли тобі чогось схочеться, скажи тільки:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням…

Омелько й каже:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
ідіть самі, відра, додому…

Тільки проказав – відра й пішли нагору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.

Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається… Зайшли відра до хати й самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч.

По якійсь годині невістки говорять йому:

— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.

— Неохота…

— Як не нарубаєш, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Омелькові неохота злазити з печі. Згадав він про щуку й потихеньку каже:

– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
піди, сокиро, дров нарубай, а дрова – самі в хату йдіть та в піч кладіться…

Сокира вистрибнула з-під лавки – і надвір та ну дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть.

По якійсь годині невістки знову кажуть:

— Омельку, нема вже дров у нас.

Поїдь у ліс, нарубай.

А він їм з печі:

— Та ви самі нащо?

— Як це так – ми нащо? То хіба наша справа в ліс по дрова їздити?

— Мені неохота…

— Ну, то не буде тобі гостинців. Робити нічого. Зліз Омелько з печі, взувся, одягся. Взяв мотузку й сокиру, вийшов у двір і сів у сани:

— Баби, відчиняйте ворота! Невістки йому кажуть:

— Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запріг?

— Не треба мені коня.

Невістка відчинила ворота, а Омелько й каже потихеньку:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
їдьте, сани, до лісу!..

Сани самі й поїхали у ворота та так швидко – кіньми не догнати! А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей пом’яв, подавив.

Народ кричить: «Держи його! Лови його!»

А він одно – сани поганяє. Приїхав у ліс:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
сокиро, нарубай дровець найсухіших, а ви, дрова, самі кладіться в сани, самі в’яжіться…

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани кладуться та мотузкою в’яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку – таку, щоб насилу підняти. Сів на віз:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
їдьте, сани, додому…

Сани й помчалися додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де він допіру пом’яв, подавив людей, а там уже на нього чекають. Ухопили Омелька й тягнуть з воза, лають його та б’ють.

Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням – .
ану, ломако, обламай їм боки!

Ломака вискочила та й почала дубасити. Народ геть розбігся, а Омелько приїхав додому й заліз на піч.

Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого прислужника. Приїздить прислужник в те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:

— Ти – Омелько-дурник?

А він з печі:

— А тобі нащо?

— Вдягайся швидше, я повезу тебе до царя.

— Та мені неохота…

Розсердився царський прислужник і вдарив його по щоці.

А Омелько й каже потихеньку:

– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
ломако, обламай йому боки…

Ломака вискочила – та як почне царського прислужника чухрати, насилу він утік.

Цар здивувався, що його прислужник не зміг упоратися з Омельком, і надсилає свого найбільшого вельможу:

— Привези до мене в палац дурника Омелька, а як не привезеш – голову з плечей зніму.

Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, ввійшов до хати та й почав невісток питати – що саме Омелько найбільше полюбляє.

— Наш Омелько любить, щоб з ним ласкаво розмовляли та червоний жупан подарувати обіцяли, – тоді він усе зробить, чого просять.

Найбільший вельможа дав Омельюві родзинок, чорносливу, пряників та й каже:

— Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.

— Мені й тут тепло…

— Омельку, Омельку, цар тебе добре нагодує, напоїть…

— А мені неохота…

— Омельку, Омельку, цар тобі червоний жупан подарує, шапку й чоботи.

Омелько подумав-подумав:

— Ну, гаразд, ти собі наперед їдь, і я за тобою вслід.

Омелько полежав ще трохи й говорить:

– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
ану, піч, їдь до царя!..

Тут в хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла, і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя. Цар глядить у вікно, дивується:

— Що це за дивина? Найбільший вельможа йому відповідає:

— Та це Омелько на печі до тебе їде. Вийшов цар на ґанок:

— Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало подавив.

— А навіщо вони під сани лізли?

В ту хвилину глянула у віконце царська дочка – Мар’я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:

– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
нехай царська донька мене покохає…

І ще каже:

— Їдь, піч, додому…

Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на своє старе місце. Омелько знов лежить собі на печі, вилежується.

А в царському палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком нудьгує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Забідкався цар, затужив і говорить знов найбільшому вельможі:

— Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого, бо голову зніму.

Накупив найбільший вельможа вин солодких та різних наїдків, поїхав у те село, ввійшов у ту хату і почав Омелька пригощати. Омелько напився, наївся, захмелів та й ліг спати. А вельможа поклав його на віз і повіз до царя.

Цар зразу ж наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. Посадили в ту бочку Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили бочку і в море кинули.

Прокинувся згодом Омелько, бачить – темно, тісно.

— Де ж це я?

А йому відповідають:

— Ой, лишенько, Омелечку! Нас у бочку засмолили, кинули в синє море.

— А ти хто?

— Я – Мар’я-царівна.

Тут Омелько й каже:

— За щучим велінням,
За моїм хотінням –
вітри буйні, викиньте бочку на сухий берег, на жовтий пісок…

Вітри буйні подули. Море схвилювалося та й викинуло бочку на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько й Мар’я-царівна вийшли з неї.

— Омелечку, де ж ми житимемо? Збудуй хатинку.

— А мені неохота…

Тут вона ще дужче просити почала, от він і каже:

— За щучим велінням, За моїм хотінням – збудуйся кам’яний палац з золотою покрівлею…

Тільки він це проказав – з’явився кам’яний палац з золотою покрівлею. Навколо – зелений сад: квіти розцвітають, пташки співають.

Мар’я-царівна з Омельком увійшли в палац, посідали біля віконечка.

— Омелечко, а чи не можна тобі красунчиком стати?

Тут Омелько не довго думав:

– За щучим велінням,
За моїм хотінням –
стати мені добрим молодцем, вродливим та розумним…

І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А в той час їхав цар на полювання і бачить – стоїть палац там, де раніше нічого не було.

— Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?

Посланці побігли, питаються. А Омелько їм відповідає:

— Просіть царя до мене в гостину, я сам йому скажу.

Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є та дивується:

— Хто ж ти такий, добрий молодець?

— А чи пам’ятаєш ти Омелька-дурника, що приїхав до тебе не печі, а ти звелів його з своєю донькою в бочку засмолити та в море кинути? Я – той самий Омелько. Схочу – все твоє царство спалю та потрощу.

Цар дуже злякався, став пробачення просити:

— Одружись з моєю донькою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!

Тут зробили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар’єю-царівною і став царством правити.

Тут і казці кінець, а хто слухав – молодець.