Бобер і Лис

Для молодшого шкільного віку

Олександр Лук’яненко

Лис блаженно хропів у норі, коли спалахнула лісова пожежа. Втягнув носом дим, вискочив,— а довкіл горить, тріщить, гогоче. Рятуйся, хто може!..

Задихаючись від чаду, з обсмаленими вухами добіг якось до берега річки та й заметушився. Річка що широка, що глибока, а плавець він нікудишній, ще й лапи геть попік: і до середини чи догребе, пустить бульки.

Аж раптом недалечко Бобер із води виткнувся, на пожежу лупа.

— Бобрику-братику,— заволав розпачливо Лис,— перевези на той бік, бо тут з мене шкварка буде!..

— Еге,— відказує Бобер,— нема дурних. Тобі тільки підстав шию, так зубами і вчепишся. Боброві коміри тепер у моді…

— Та на дідька мені той комір, свою б кожушину винести… Зглянься, Бобрусю, не дай сконати лютою смертю!

Взяло Бобра за душу, пожалів песиголовця.

— Ну,— каже,— гаразд, тримайся міцніше, попливемо.

І попливли. Бобер гребе щодуху, а Лис рятівника облапив і думкою багатіє: «Воно б таки непогано до мого рудого кожушка брунатне хутерко з іскрою. От хай перевезе, тоді оббілую й зроблю коміра. Зроблю… зроблю… зроблю…» Сам незчувся, як зубами вп’явся в Боброву шию.

Бобер, таке відчувши, хвостом тільки мельк — і пірнув; горопаха Лис лапами побовтав, побовтав — і пустив бульки. А недалечко було вже до берега.