kolorovi-kazky

Брунатна казка

Для дошкільного віку

Імант Зієдоніс

Я таки його бачив. Маленький та брунатний, він заліз на сковорідку, вистрибував по смажених кришениках картоплі і вигукував: “Брунатний! Брунатний!” Коли я посипав смаження перцем, він пчихнув та й щез.

Деякі, кому довелося його бачити, говорять те ж саме: це маленький брунатний чоловічок, який скрізь, де щось вариться, смажиться, печеться, кричить: “Брунатний! Брунатний! Брунатний!”- і все одразу підрум’янюється, гнітиться, стає брунатним, а отже, готовим. Проте бачать його лише обранці – потрібне превелике терпіння! Та мені кортить знову його побачити! Але де?

Де? Отам, де брунатне. А брунатне де? Напевне, гадаю, перестріну його біля боровиків.

Я знав, що боровики вилазять із землі білими і лише згодом, і невідомо в який спосіб, стають брунатними. Отам і бути брунатному чоловічкові. Рано-вранці засів на грибовищі коло брунатної ялинки та й чекаю. Ось-ось має показатися гриб. О – вибирається. Шапка біла. Тільки б не кліпнути,- має ж брунатний з’явитися. Чекаю, чекаю, ніхто не йде. Чекаю, чекаю…

Апчхи! Фу! Як налякав! Заєць чхнув. Я тільки мигцем глянув у його бік, а боровик уже зробився брунатним. Брунатний чоловічок уже був, вже перехитрив мене.

Та нічого. Дивитимуся на інший гриб. Пильно-пильно вдивлятимусь.

Дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь… Хрусь! Глянув – брунатна мурашка вивихнула ніжку. Шкутильгає, шку-у-тильгає бідолаха, шкода мені її. Та поки вправляв їй ногу, боровик став брунатним… Брунатний чоловічок устиг уже з’явитися і стати невидимцем.

Ну, нічого,думаю. Я зроблю ось так: залізу в боровик і заховаюся в черв’яковій нірці. Задумано – зроблено. Заліз та й вичікую. О, йде! Забрався він на гриб, а я – скік! – до нього! А він – скік! – та й пропав!

Отак він усе й робить – поки інші не чують, не бачать. Фарбує зелені шишки в брунатне – готово! Зелені жолуді в брунатне – готово! “Готово! Готово! Готово!”- тільки й чути. Одного разу я поклав собі настигнути його в горішнику, коли достигають горіхи. Він їх фарбує. Та поки вишукував в одному гроні, він фарбує інше. Я в одному – він в другому. Час від часу тільки й долинає: “Брунатний! Брунатний! Брунатний!” Нарешті я присів біля одного грона. Отут чатуватиму. Як усі пофарбує, йому до останнього, до цього грона все одно треба навідатись. Чекаю годину, дві, три. Чекаю день, другий – скільки ж можна оце гроно залишати нефарбованим? Раптом прилетіла брунатна лісова бджола, заплуталася в моєму волоссі і дзижчить, та так, що аж лісом луна йде. Нехай собі дзижчить! Я тепер напевне знаю, що це все навмисне робиться, аби я перелякався й не помітив, як приходить брунатний чоловічок, тому не звертаю на те жодної уваги. Хай кричить, хай жалить, як хоче, бо все одно дивитимусь на ті горіхи – а що, як саме зараз прийде!

Дзінь! Прилетіла брунатна комашка – дзінь! – і просто в око. Поки вибирав її звідти, дивлюся – а горіхи вже брунатні.

Тепер я збагнув, що брунатний чоловічок не хоче, аби його помічали, і кинув йому набридати. Та коли минулого літа я вигрівався на пляжі, де навколо повнісінько люду, сонце, дивлюся – а в Яніса на плечах їх аж семеро! Так-так, маленькі брунатні чоловічки брунатними пензликами фарбують йому спину.

Сказав я про це Янісу, а він сміється – не вірить. Каже, спині лоскітно було, але він думав, що це я його теплим піском притрушував. Ще каже, таких чоловічків на світі не буває.

Як це не буває, коли я сам їх бачив! А вгледіти їх годен не кожний. Потрібне Превелике Терпіння.

Ніхто не знає, де вони живуть. Одні кажуть: у ведмежому кожусі, інші – в брунатних жолудях, а ще інші – під корою ялин.

А знають ті чоловічки лише двоє слів: “Брунатний” та “Готово”. Тільки промовляють їх – все бубнявіє й розпускається, каштани випадають зі своїх кожушків, а у брунатної корови народжується брунатне телятко.

Але ніхто не знає, як оцих чоловічків називають насправді. Брунатулі? Брунатульки? Готовулі? Готовульки? Ви не чули, га?

Кольорові казки