kolorovi-kazky

Синя казка

Для дошкільного віку

Імант Зієдоніс

Синій кінь серед гороху. І справді – синій кінь серед гороху. Я його ще вчора там бачив. Він скуб сині квітки гороху, і тепер я знаю, чому кінь синій.

Так задумали інші коні. Якось зібралися коні з усіх кінців світу. У тому товаристві чорні, білі, чалі та гніді, сірі, рябі й червоні коні метикували: “Може статися, що машини переможуть і нам доведеться загинути. Вже тепер лошат дуже мало. А ще як старих коней поведуть на ферми лисицям на розтерзання, то що тоді? Тож нехай один з-поміж коней стане безсмертним”. І вони ухвалили, щоб вічний кінь був кольору надій та чекання – синій, немов гіацинти й незабудки. А з’являтиметься він скрізь, де тільки мріють люди. І коневі дали сині крила й нарекли його КОНЕМ СИНІХ НАДІЙ.

І ще товариство ухвалило, щоб Кінь Синіх Надій був завжди самотній, бо найдужче сумує той, хто один. Отже, не знатиме він ні побратима, ні подруги, як і не матиме він своїх лошат. Він буде самотній і безсмертний. Засумував синій кінь. Але товариство запевнило його, що сум у нього також синій і дуже йому пасує. І свого рішення не змінили.

“Ти – кінь мрії,- додали коні. – Ти можеш їсти й пити геть усе, що споживають усі коні,- сказали йому.- Але пам’ятай, тільки-но ти почнеш їсти лише те, що їдять усі, як вилиняє твоя синява і ти сконаєш. Ти – кінь мрії, і їсти тобі належить лише незабудки. Власне, сині квіти – єдина твоя страва. Коли небо синє – сміливо йди і занурюйся в нього. А засиніє море – то йди й скупайся в морі. А захочеться пити, то відшукай собі джерело синіх надій. За синьою горою, у синіх просторах три сині вільхи ростуть поміж ялин.- там синіє те джерело. Там, де три сині блискавиці сполошили зайця. Там. де три сині хмари сплять у синій бочці… Там, де… але ти вже сам віднайдеш. А може, й не буде такого джерела, то пий із синіх відер, синіх мисок, синіх кухлів, синіх склянок. Лише пам’ятай, що вже ніколи не будеш поміж нами, а житимеш у синій далині. Люди мріють і вдивляються в далину. Отуди, де море далеке й синє, отуди, де небо далеке й синє, отуди, де ліси далекі й сині. Отам ти й мешкатимеш. І ні до кого наблизитись не зможеш, а якщо й підійдеш, то лише синьої години: в світанковому серпанку або вечірньому тумані”.

Так сказали коневі товариші. Відтоді його рідко хто бачить, майже зовсім не бачать. А люди сумують без далини. Як ранньою весною прилітають шпаки і під горішником цвітуть сині конвалії, дивіться уважно, чи немає отам слідів синього коня. Інколи ми знаходимо у весняних садах з’їдені гіацинти. А ще ходіть тихо літніми полями, коли цвіте льон або на житнім полі займаються волошки – десь там пасеться синій кінь. Одного разу він з’їв сині квітки з парасольки Інточки. Пішла вона якось навесні, перед самісінькими іспитами, до лісу, вчити геометрію, кинула парасольку – і за теореми. А потім, ідучи додому, дивиться: то не її парасолька! Всі сині квітки поїдено, лишилися одні жовті. І як він так зумів вищипати такі малесенькі квітки? Одного разу в туристській подорожі ми розстелили на обід гарну скатертину, на якій були намальовані сині сливи… Пообідали – і гайда купатись. А прийшли назад, і що б ви думали – сині сливи поїдено геть до одної… Знову ж таки десь тут поблизу гуляв синій кінь. Та особливо йому до вподоби сині бантики з дівочих кіс.

А взимку його можна побачити лише в сутінках, де ялинки випростовують довгі сині тіні. Він злизує оті сині тіні, хоч сам змерз до кісток. Якщо ж дуже хочеться бачити його близько-близько, навіть сфотографувати – лишіть у сутінках горнятко вареників із чорницями. Він їх дуже полюбляє.

Тому, хто скаче на синьому коні,весь світ видається синім: зайці сині, верби сині, лози сині… Отже, так і кажуть: сині дива. Бо синій кінь – то ж і є оте синє чудо, а той, хто скаче на ньому – бачить сині дива! Як звикле, він підпускає до себе і дозволяє себе сідлати лише поетам. Та якщо у вас е жменька синього вівса… Є у вас жменька синього вівса?

Кольорові казки