Для молодшого шкільного віку
Українська народна казка
Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні — чує, смерть прийшла. А як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
— Добре,— відказав чоловіку— не буду брати не то її, а й ніякої,— і женитися не буду.
Заховав дід бабу, і похорон підправив, та й живе собі сам, а трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою»,— і забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха — все гризе голову; та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка: звичайно, як зведенята — у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз і бувало що гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, то й Кііжс бабина дочка до дідової дочки:
— Дай,— каже,— мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре,— каже,— сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було.
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко. Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідова й каже:
— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
— Добре,— каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно її, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене,— я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала: яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене,— я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала: криничка їй подякувала, вона й пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене,— я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась — обчистила, обібрала реп’яхи; собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; ніч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже:
— Здрастуй, дівчино!
Дівчина відказала їй:
— Доброго здоров’я!
— Куди ти йдеш, дівчино? А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найнятися.
— Наймись у мене,— сказала жінка.
— Добре,— відказала дівчина,— наймусь.
— У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й ввечері нагрій окропу, вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,— тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
— Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,— як почали злази-тись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились*
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
— Хочу додому,— спасибі вам, паніматко! Хазяйка й каже їй:
— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі. Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала,— спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під’їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь». От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
— Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не ішла.
Набрала вона повнісіньке барильце додому, та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та під’їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
— Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів,побіг до неї та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро!
— А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,— сказано, заздрість бабу взяла,— то він і сказав:
— Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
— Добре,— відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур’яні яблунька та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені! Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене,— я тобі у великій пригоді стану!
— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько,— сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обмаж мене,— я тобі у великій пригоді стану!
— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп’яхи на мені,— я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
— Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! — І пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
— Доброго здоров’я, тіточко!
— Куди ти йдеш? — спитала жінка.
А бабина дочка й каже:
— Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
А жінка каже:
— Наймись у мене, дівчино!
— Добре, тітко,— каже дівчина.— А яке ж у вас діло?
— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, сказала жінка.
— А чому не зумію,— відказала дівчина.— Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
— Ось що, дівчино,— каже жінка,— така твоя робота: оце тобі казани,— рано й ввечері нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся,— то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
— Зумію,— відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ — мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі…
От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина: наїлись, та полягали, та й не встають?
— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов надвір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
— Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла! Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула: а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться аж повна піч пиріжків. «Ну,—думає,— візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться: як на те ж криничка — вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка скік угору, аж на вершок. Яб лунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
— Ідіть, тату, заберіть добро! Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала.
Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися,— аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
— Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.