ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС

ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС

Для молодшого шкільного віку

Англійська народна казка

Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.

Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам’яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.

Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.

Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків.

Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан – так звали дівчинку – до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.

Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою – адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.

Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас.

Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.

Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви – то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи.

Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.

А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.

Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.

І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися.

Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося – і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила. Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.

І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджав король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син – молодий принц – мав вибрати собі наречену.

А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря – до старого лорда.

Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.

А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.

В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла:

– У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно – побачиш його.

– Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля, – зітхнула Джоан. – Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно!

Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.

– Це мій дідусь? – запитала Джоан.- Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!

– Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,- сказала няня.- Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.

І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.

– Мій перший бал,- ридала вона.- Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!

– Заспокойся, дорогенька моя,- намагалася втішити її няня.- Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе.

Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.

– Не гнівайся на мене,- сказала вона.- Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.

І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності – короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:

– Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?

– Я й без того хочу танцювати,- відповіла Джоан,- але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено…

– Коли ти хочеш дістатися в місто,- сказав хлопець,- ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.

І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала.

Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.

– Ви прямуєте до міста? – запитав він.- Можна й мені з вами? Разом веселіше буде.

– Звичайно, можна, сер! – відповів гусопас.- Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з’їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.

Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.

Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:

– Ти знаєш, хто я?

– Ні,- відповіла Джоан.- А хто?

– Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе.

Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв  нову пісню, незнайому й ніжну. Правда, Джоан не чула її – вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику – він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.

– Як же тебе звати? – спитав він нарешті

– Джоан.

– Послухай, Джоан,- сказав принц,- ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж!

Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.

– Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?

Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала:

– О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я гожуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!

– Але ж я кажу без жартів,- провадив принц,- повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?

Джоан глянула на принца й відповіла:

– Може, прийду, а може, й ні. Не знаю. Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто.

Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони  приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену.

Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору.

І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди заозирались, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з’явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею – кривий гусопас, а позад нього – дев’ятеро гусей, що гучно ґелґотіли.

Оце так гості на королівському балу!

Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.

– Батьку,- мовив принц,- це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?

Король уважно подивився на Джоан і відповів:

– Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!

– Молода леді дуже вродлива, це правда,- сказала королева.- Але що це за сукня?

– А чому молода леді мовчить? – запитав король.- Що думає вона?

– Ну, якщо ви всі згодні,- тихо сказала Джоан,- то я теж. Я згодна заручитися з принцом.

І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і – о диво! – подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев’ятеро гусей – на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї.

Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.

І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів – то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря.

Що ж до гусопаса, то зразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного друга, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і  в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто причувається.

Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса – цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.