Для молодшого шкільного віку
Українська народна казка
Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
— На тобі,— каже,— сину, ці гроші та піди купи хліба. Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собачку.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти собачку ведеш?
— Поведу,— каже,— в гай та повішу, а то вже старий став, ні до чого не годящий.
— Не вішай, чоловіче, продай лучче мені!
— Купи!
— Що ж ти хочеш за нього?
— А що ти даси?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собачку взяв і повів додому.
Прийшов додому, а мати його й питає:
— А що, синку, купив хліба?
— Ні,мамо, не купив.
— Чом же ти не купив?
— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собачку вішати, так я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в гай.
— Нащо ти його несеш у гай?
— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не поклав, уже він його не промине!
— Ти б,— каже, мені його продав!
— Купи!
— Що ж тобі дати за нього?
— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:
— А де ж ти хліб дів?
— Та я й не купив!
— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще яке лихо купив?
— Купив,— каже.
— Що ж ти купив?
— Ніс чоловік кота у гай і хотів повісити, так мені його жалко стало, я взяв та й купив.
— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй: у хаті вже й окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться — б’є чоловік гадюку.
— Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав.
— Купи, — каже, — продам.
— Що ж тобі дати?
— Що даси, то те й буде. Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав — усе зроблять тобі.
Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — прибігло їх такого, що страх!
— Щоб мені,— каже він їм,— був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже до матері:
— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав,— усе зроблять.
— За що ж вона тобі дала?
— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і ті собачка та кіт із ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.
От схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну. Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлась, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб наїї ногу приишлись, то піде за тебе заміж.
— Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз приишлись царівні на ногу.
На другий день устає він,– уже черевички готові стоять.
Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона,— якраз на її ногу. От вона й каже:
— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб саме на мене приишлась.
Приходить та жінка додому та й каже:
— Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме тільки на неї приишлась.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов у двір, перекинув перстень з руки на руку,— зараз слуг найшло такого, що страх!
— Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме приишлась на царівну.
— Добре, все зробимо. Ліг він спати.
На другий день устає й каже матері:
— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
— Що ж я,— каже,— синку, понесу? Де ж та сукня? Пішов він до столу, підняв хустку,— так у хаті й засяяло, неначе сонце зійшло.
— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою,— несіть царівні.
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
— А що ти нам скажеш, жінко добра?
— Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе.
Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась.
Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так від неї і сяє.
— Ну,— каже,— жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте ж відпочивати. Полягали ввечері спати, а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг найшло, що й двір тісний став. Він і каже:
— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви,— я там буду вінчатися,— і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб усе по співало.
— Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете. На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться,— стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже:
— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже міст готовий, нехай іде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона каже:
— Я вже міст бачила,— дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через день збудував собі палац, а на другий день повінчалися з царівною і повертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там який час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст, і до ти набрав стільки золота та срібла?
— У мене,— каже,— є оцей перстень, як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили й черевички,й сукню, і збудували міст і палац цей, що ми живемо,— все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, стихенька зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, так їх такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
— Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став,— так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема; тільки стовп .гоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу,— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там,— ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, вхопить із торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і піддасть йому.
Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
— А що,— каже,— є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь чи не добудемо перстень.
— Ходім!— каже кіт.
От пішли.
Біжать та й біжать, прибігли до моря. Сів котик на спину собачці, та й попливли. Довго пливли і таки добилися до берега.
Вийшли на берег, погрілись на сонці, собачка й каже:
— Тепер же ходімо до палацу, та хутесенько, щоб одна нога там, а друга тут. Як добудемо персня, то бігтимемо щосили назад, а то щоб ще й не наздогнали.
— Добре,— каже котик.
От побігли вони удвох. Біжать та й біжать, біжать та й біжать. І не відпочивають та все біжать. Перебігли ліс великий.
Коли бачать — стоїть палац і кругом його мур високий. От собачка й каже котикові:
— Зоставайся ж ти отут під лісом, а я старший, то піду на довідки, чи не знайду якого способу добутись до палацу та викрасти персня.
Зостався той котик. А собачка надбіг до палацу, аж дивиться,— коло брами варта. Чує,— старший каже до вояків:
— Пильнуйте ж мені гаразд, щоб, бува, який ворог не добувся.
— Не турбуйся, — кажуть, — у нас ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.
От походив собачка, походив під муром — та з тим і вертає до котика. Прийшов, сів, та й журиться.
— Що,— каже,— коли там мур кругом превисоченний, а до брами варту приставлено, та таку, що ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.
— Тепер же ти зоставайся,— каже котик,— а я піду до царівни.
Та й побіг. Прибігає до палацу,— стоїть варта під брамою, і мур кругом високий. Він тоді зайшов з другого боку — та на Дерево, що коло муру, та й у двір.
Прибіг під вікно до царівни та й бігає.
Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так — скочив собачці на спину, собачка кинувсь у воду,— попливли.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег,— собачка й питає котика:
— А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собачка таки не покидає свого:
— Скажи, я тебе питаю, чи держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собачка так розсердивсь:
— Ну, не кажеш,— оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
— Держу-у!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили,— кіт і напав на собачку:
— Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував? Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собачка,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь, — нема.
Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто найдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать, усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря або чи не знає такого, щоб міг дістати; нікого такого не напитають. А кіт і каже:
— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
— Добре,— каже собачка,— ходім!
От і пішли. Найдуть оце жабу й питають:
— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то назад у море не пустимо.
Яку піймають, то вона їм каже:
— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.
То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже:
— Принесу перстень. Вони її й пустять. От ідуть вони ввечері понад морем, аж дивляться скаче жабеня. Вони піймали його та й питають:
— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
— Не знаю… квак, квак!
— Як ти не знаєш, то ми тебе назад до матері не пустимо. Стара жаба побачила, вилізла із води, та така здорова,як відро, та й каже:
— Не кривдіть моєї дитини: я вам за це із моря винесу перстень.
— Добре,— кажуть,— ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа.
Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні й кришка в роті не була,— такий сухий став, як скіпка.
Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень.
Він перекинув його з руки на руку, зараз і явились слуги.
От він їм:
— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав — так усе й зробилося.
Жінку ж він прогнав, а сам живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.