Для молодшого шкільного віку
Англійська народна казка
Є в Англії морська затока Солент. А на березі її стоїть старовинне містечко Ньютаун. Тепер воно затишне, спокійне. А колись його вулиці виповнювались пронизливим писком-виском: у містечку розвелася сила-силенна щурів. Їх набралося стільки, що людям хоч кидай домівку та тікай світ за очі. Щури прогризали двері, стіни, підлогу, залазили в усі комори, засіки та скрині, з’їдали дочиста все, що траплялося, — борошно й сир, крупу й цукор. І навіть пивом-медом пригощалися!..
Та найбільш допікали міщанам безнастанна щурина біганина й пискотнява. За тим писком люди не чули одне одного і не могли спати вночі. А матерям доводилося очей не спускати з дитячих колисок. Бо як тільки котра натом-лена мати склепить повіки, — в колиску вже вскочив щур — сяде й роздивляється немовля!
Ви спитаєте: невже у тому місті не було котів? Були. І намагалися ловити щурів. Але все марно: їх було стільки, що коти, врешті-решт, повтікали.
А щуролови?
Запрошували і їх з усієї країни. Але й ті не могли нічого вдіяти проти такої напасті.
Мер міста й радники з ранку й до вечора сушили собі голови в міській ратуші, та даремно. І не дивина: голови у них великі, а розуму катма.
От якось сиділи вони, мізкуючи, що ж його робити, коли це вбігає міський стражник і до мера:
— Даруйте, ваша милість, вас хоче бачити якийсь чудний парубійко.
— Упусти його, — каже мер.
Хлопець зайшов. Справді, химерний якийсь: одежа з строкатих клаптів — синіх, зелених, червоних; у руках сопілка, сам високий, худорлявий, а очі пронизливі, гострі. Каже:
— Я — Штукар-Сопілкар. Чутка йде, що у вас розвелися щури. Хочете, за п’ятдесят золотих я вам їх виведу, жодного не залишиться.
Мер і радники зраділи, але взялись торгуватися: скупі були, хоч і багаті. Та хлопець стояв на своєму. Довелося їм погодитись.
Вийшов хлопець із ратуші, приклав до губів сопілку — як заграє! Попливла над містом нечувана музика — сумна, аж за душу бере. Пішов він вулицями. А з дворів, з підвалів, з усіх нір і дірок почали щури вискакувати. Вибігають — і вслід за Сопілкарем. Великі й малі, старі й молоді — всі сунуть за ним лавою.
Попіднімали писки — всі як один слухають сопілку! А хлопець пройде трохи та й зупиниться: почекає, щоб щури не відставали.
Пройшов він Срібною вулицею, повернув на Золоту. В кінці Золотої вулиці — пристань, далі простяглася затока Солент.
Міщани скупчилися біля вікон, подих затамували — дивляться: що ж далі буде? А щури так поспішають за тим хлопцем!
Та ось уже й берег. Сопілкар скочив у човен і поплив на глибину, та грає-грає! Щури, ніби зачаровані, нічого не бачать, тільки ту сопілку й чують: так вона солодко грає, мов кличе їх за собою. Кинулись у воду. А тут саме відплив настав — вода спала — загрузли щури й пропали.
Почався приплив. Повернув Сопілкар човна, вийшов на берег. Міщани вибігли на вулиці, кричать: “Слава!” І на радощах шапки вгору. Дзвони в церквах дзвонять. Ще б пак: жодного щура в місті не зосталось!
Підійшов хлопець до ратуші, а там його вже мер і радники чекають. Переступають з ноги на ногу, чухають потилиці: шкода їм п’ятдесят золотих віддавати. Через тих щурів міська скарбниця, мовляв, зовсім зубожіла. Де ж їх узяти, тих п’ятдесят золотих? Та й за що їх платити?
Що він такого зробив, цей хлопець? Пограв на сопілці й покатався на човні! Ну то й що? Це й ми, мовляв, самі могли б зробити. От мер і каже:
— Ти ж бачиш, хлопче, які ми бідні. П’ятдесят золотих — це надто великі гроші. Бери двадцять. Більше ти не заробив.
А хлопець йому:
— Ви пообіцяли п’ятдесят. Платіть, як домовились. Бо я вам такої заграю, що не до шмиги буде.
— Нічого він нам не зробить, — стиха каже мер до радників. — Щури всі потопилися, вже їх не оживити.
А тоді повернувся до хлопця та як гримне:
— Ах ти ж поганцю! Ти ще й страхати насмілився! Геть із нашого міста, волоцюго!
Посміхнувся хлопець.
— Гаразд, — каже, — я піду.
Повернувся, приклав до губів сопілку й пішов. Знов заспівала сопілка, тільки вже весело, жваво, наче кликала до танцю, до гри. І на цей голос звідусіль почали вибігати діти — з дворів і з будинків, більші й менші, школярі й підмайстрики.
Сміючись І підстрибуючи, вигукуючи й пританцьовуючи, хлопчики й дівчатка, побравшись за руки, бігли за Сопілкарем. А той пройшов Золотою вулицею й звернув на вулицю Срібну. Вона ж вела до великого темного лісу. Там росли могутні дуби і розлогі буки, й тягнувся той ліс без кінця-краю. Саме туди й попрямував Сопілкар, усе награючи на своїй сопілці. А за ним поспішала, гомінка юрба дітей. Ось вони вже й у лісі. Ще якийсь час мигтів поміж деревами строкатий Сопілкарів одяг і чувся веселий дитячий сміх. Та ось усе зникло, гомін подаленів, аж поки й зовсім стих у лісовій гущавині.
Отоді-то жахнулись, мов прокинулися, міщани! Отоді вони пожалкували, що так необачно повелися зі своїм рятівником…
Але марно вони вдивлялися в ліс, марно дослухались, чи не залунають звідтіля дитячі голоси. Ніколи більше не довелось їм побачити ані своїх дітей, ані химерно вбраного хлопця з чарівною сопілкою.