сопілка

СОПІЛКА

Борис Грiнченко

У хаті білій край села,
Під гаєм аж густим,
Сім’я маленькая жила:
Дідусь, бабуся з ним,
Та в них і діти ще були…
І в тій хатині всі
Вони тихесенько жили
Ще в давнії часи.
І хоч у них було дочок,
Дівчат веселих, три,
Але кохали над усіх
Найменшую старі.
І справді ж гарная була
Галюсенька у них,
Як зорі оченьки блищать
З-під брівок чепурних;
Рожеві губоньки малі,
Рум’янець на щічках,
І вся головонька була
У косах та в квітках.
Вона сміється – і навкруг
Мов сонечко сія,
Мов щастям вся оповилась
Безкраяя земля;
Вона засмутиться – й немов
І сонце примерка,
Не ті мов зробляться гаї
Й квітчастая лука.
Дитячим серденьком своїм
Любила Галя всіх:
І тата, й маму, і сестер
Любила двох своїх.
Але ж із заздрощів вони
(Хоч і ховались з тим)
Любити Галю не могли,
Було-бо заздро їм,
Що батько з матір’ю старі,
Хоч дуже люблять всіх,
А Галю жалують малу
Ще більш вони, як їх.

2
Веселе літо настає,
В гаях снують пташки,
Скрізь визирають із трави
Квітки, квітки й квітки.
Метелик в’ється по квітках,
Бджола дзвенить крилом,
Вітрець тихесенький біжить,
Цілується з листом.
“Пустіть нас,- просить
Галя,- в гай,
Там співи та квітки,
Ми стиглих ягід нарвемо
І поплетем вінки”.
І кажуть їй тоді старі:
“А що ж хіба? Підіть!
Та на вечерю ягідок,
Як схочете, нарвіть”.

3
Побравши глечики, пішли,
І в гаї ось вони…
Під кожним ягоди кущем
Червоні та смачні.
І ті дві більшії сестри
Не стали їх збирать,
їх рвуть не в глечики вони,
А тільки все їдять.
Галюся ж, хоч од їх обох
Найменшая сестра,
Але не їсть, а в глечик свій
Все ягоди збира
І дума: “Татові оце
Й мамусі я нарву”.
І знов за ягідьми вона
Перегорта траву,
Шука, співаючи, в гаю,
Весела й чепурна,
І тільки часом до своїх
Сестер гукне вона:
“Чи не далеко ви зайшли?..
Щоб не блукати нам!..
Ідіть до мене ягід рвать!
Чи є багато й там?..”

4
Аж ось і вечір настає,
Зіходяться вони,
У більших ягідки нема
У глечику на дні,
А в Галі повен до країв.
І каже Галя їм:
“Вже пізно, вечір настає,
Додому ми ходім,
Бо, кажуть, бігають мавки
У лісі в пізній час.
Нарвала повен глечик я,
Чи повно і у вас?”
Та сестри ягоди свої
Не хочуть показать:
“Та одчепись від нас ти геть,
Тобі навіщо знать?”
Од неї нарізно пішли,
Галюсенька ж мала,
Їх серце бачучи, сама
Попереду пішла.

5
Шепоче більшая сестра
Сестрі середній: “Ось
Гляди лиш ти, коли б ще нам
Обом не довелось
І битим дома буть за те,
Що ягід в нас нема,
А Галька повний глек, дивись,
Нарвала і сама…”
“Це правда,- каже смутно та,
Хоч бить не будуть нас,
Та підлеститися вона
По всяк зуміє час.
За це і люблять так її…
І ось тепер у п’ять
На нас посваряться,- її ж
Ще будуть більш кохать”.
І каже більшая: “Ану
Давай її вб’ємо
І в неї ягоди усі
Собі заберемо!
Тоді і батько й мати знов
Любити будуть нас…
Хіба нас хто побачить тут
У лісі в пізній час?
А дома скажемо: пішла
Од нас вона сама,
Ми думали: вона вже тут –
Хіба її нема?”

6
Галюся йшла собі сама,
Не чуючи біди,
Потиху стали здоганять
її вони тоді.
І не почулася вона,
Як тихо надійшли,
Відразу кинулись удвох,
Давити почали.
Вона не скрикнула й разу,
А глянула на них,
Докір німий у очах був
Журливих і ясних –
І вмерла тихо… І вони
її сховали там,
Де кущ калиновий пишавсь,
Схилившися гіллям…
Тоді вернулися удвох
І ягоди взяли,
І кажуть вдома: “Галю ми
Шукали й не знайшли”.
Старі злякались і удвох
У темний ліс пішли,
І ніч усю шукали там,
Шукали й не знайшли.
Шукали потім не один –
Багато днів її,
Та не знайшли дочки вони
В гаю, в сирій землі…

7
В холодній ямі Галя спить,
Мина потроху час…
Ось вівці раз у гаї тім
Вівчар маленький пас
І, женучи їх через той,
Через зелений ліс,
Натрапив саме він туди,
Де кущ калини ріс,
Де Галя бідная моя
Навіки полягла…

Поглянув хлопець той: струнка
Калинонька була.
І цівку вирізав з куща,
Сопілку він зробив
І грать почав, і чує він
Чудово-дивний спів:

“Ой помалу-малу, вівчарику, грай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали…”

Така-то жалібна була
Вся пісня та смутна,
Так в серце хлопчика того
Лилась немов вона,
Що він би й плакав та й ізнов
Чудовий слухав спів…

Так день минув, і вечір вже
Собою ліс покрив –
Додому вівці хлопець той
В своє село погнав,
А ідучи селом, ізнов
На тій сопілці грав.
І ось іде і грає він,
Грання смутне дзвенить,
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:

“Ой помалу-малу, вівчарику, грай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали…”

І як проходив поуз двір,
Де Галин батько жив,
Почув старий дідусь тоді
Чудово-дивний спів…
І вибігає він з воріт:
“Гей, хлопче, підожди!..
Де ти таку сопілку взяв?
А дай її сюди!”
І на сопілці дід заграв…
Грання сумне дзвенить,
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:
“Ой помалу-малу, мій батечку, грай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали…”

Поблід дідусь, у хату вбіг,
Сопілку жінці дав:
“Заграй, стара!
Ще зроду я
Не чув, щоб хтось так грав!”
І баба грати почина…
Грання смутне дзвенить.
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:

“Ой помалу-малу, матусенько, грай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали…”

А сестри слухають той спів
І бліднуть, і тремтять…
І чують: батько їм велить
На тій сопілці грать.
Найстарша грати почина…
Грання смутне дзвенить,
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:

“Ой помалу-малу, ти, сестронько, грай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Ой ви мене, сестри, з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали…”

8
“Гей, признавайтесь ви мені!”-
Дід гримає на них.
Упали, злякані, тоді
Вони йому до ніг
І на могилку повели,
Де бідна Галя спить
І де калинонька смутна
Схиляється й шумить.
Вона шумить, а з неї спів
Тихесенький дзвенить,
Немов калина та сама
І плаче, і квилить:

“Ой помалу-малу, вітре, повівай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали…”

9
І довго плакали старі,
Припавши до землі,
І на могилі двох дочок
Навіки прокляли
І геть їх вигнали з села..
Самі ж щодня вони
На ту могилоньку ішли
Зажурені й смутні.
Багато плакали вони,
Стомило горе їх:
Вони умерли із журби
Та з сліз своїх гірких.

1886