francyzki_narodni_kazky

Тесля із Арля

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

Жив колись у місті Арлі один тесля. Палко любив він своє ремесло, а крім усього іншого, був напрочуд гостинний чоловік. І зайшли якось до нього двоє прочан. Один товстий, з великою бородою, другий — маленький, непоказний. Побачив їх тесля і одразу зметикував, що ніякі вони не прочани. Бородатий — то сам господь Бог, а його супутник — святий Петро, отой, що в нього ключі від раю зберігаються. Впізнав їх тесля, але не показав цього. А бородатий підступив до нього та й каже:

— Чи ти, чоловіче добрий, не нагодуєш нас?

— З дорогою душею, — обізвався тесля і приготував для непроханих гостей смачний обід.

Наївшись, Бог попустив очкур і спитав у теслі, скільки вони мають заплатити за обід.

— Ані єдиного су, — відповів тесля. — Бо ж навіть по одежі видно, що гаманець у вас порожній. Іншим разом поквитаємося.

Здивувався Бог з такої доброти і каже:

— Якщо так — ми тобі в інший спосіб віддячимо. Скажи мені три своїх бажання, і я неодмінно їх виконаю.

Тесля був чоловік кмітливий і відразу зрозумів, яка незвичайна нагода йому випала. Задумався він і раптом чує — святий Петро шепоче йому на вухо:

— Попроси місце в раю!

Глянув на нього тесля, скривився та й каже Богові:

— Люблю я в карти пограти. От коли б мені завжди вигравати!

— Що ж, це штука нехитра. Віднині будеш ти завжди вигравати. Яке ж твоє друге бажання?

Святий Петро підштовхнув теслю ліктем і знову зашепотів:

— Не будь дурнем! Проси для себе місце в раю!

— Не говори під руку, до раю мені ще далеко,— всміхнувся тесля і, відвернувшись од святого Петра, каже Богові: —Лежить там у мене в кутку здоровенний сувій полотна. От коли б зробити так: як хто сяде на нього — хай сидить доти, доки я сам не дозволю йому встати.

— Гаразд, віднині так і буде. Ну, а яке ж твоє третє — вже останнє — бажання?

Знову задумався тесля, а святий Петро просто нетямиться: штовхає та штовхає його ліктем:

— Подумай про рай! Проси там собі місце!

— Стривай, не заважай мені… Ось вам і останнє моє бажання. Росте у мене в саду персикове дерево. Хай той, хто залізе на нього, там і сидить, поки я не дозволю йому спуститися.

— Що ж, і це бажання збудеться. Ну, а тепер дякую тобі за хліб-сіль і — до побачення.

— До побачення, до побачення…— вклонився тесля.

— До побачення, дурню, во гріхах погрузлий! — буркнув святий Петро.— Ми ще зустрінемося з тобою, друже.

І пішли вони далі, а гостинний тесля лишився із своїми радощами та клопотами.

Пролетіли літа, постарів тесля, згорбився, і одного разу прийшла до нього пані Смерть.

— Ну, теслю, пожив ти немало на білому світі. Досить уже, збирайся в дорогу, підеш зі мною.

— Зажди хвилинку, — попросив тесля, — я тільки перевзуюсь. А ти посидь тим часом он там, на сувої. Там м’яко.

— Гаразд, посиджу, відпочину. Але ти не зволікай!

Всілася Смерть на полотно і жде. Не минуло й хвилини, а тесля вже стоїть перед нею.

— Готовий? — усміхнулася Смерть.— Ну що ж, ходімо!

Хотіла Смерть підвестися, та де там! Рвонулася раз, другий — марно. Так і лишилася сидіти на сувої як приклеєна. А тесля стоїть, руки в боки, сміється, аж заливається.

Попалася! От і посидь тут, подумай, до кого тобі приходити. А я тим часом добрим людям поможу — кому хату поставлю чи хлів, а кому двері чи раму зроблю… Роботи в мене, як бачиш, чимало.

— Та й мене діло жде! — каже Смерть.

— Ет,— махнув рукою тесля,— твоє діло не спішне, підожде.
 Бачить Смерть, що тесля не збирається її відпускати, та й ну благати його:

— Відпусти мене, голубе! Не заважатиму я твоєму теслярському ремеслу. Повір мені!

— Ну добре, відпущу я тебе на всі чотири сторони, тільки з умовою: раніше як через сто літ і не показуйся мені.

— Зітхнула Смерть — шкода випускати з рук теслю! Проте згодилася. Тоді тесля дозволив їй підвестися з сувою. Схопилася Смерть і побігла без оглядки.

— Минуло сто років — знову прийшла Смерть до теслі.

— Привіт, друже! — усміхнулася вона. — Я по тебе. Пора вже тобі збиратися.

— А-а, це ти! Зараз я зберуся, а ти поки що лізь он на те дерево, поласуй солодкими персиками.

— Ай правда — в тебе дуже смачні персики!

— От і пригощайся.

Вилізла Смерть на дерево і ну ласувати соковитими плодами. Наїлась уволю і хотіла була вже з дерева злізти, та де там! Не може одірватися від стовбура, ніяк не може.

Збагнула Смерть, що й на цей раз підманув її тесля.

— Попалася! От і сиди на дереві.

— Не личить мені тут, на дереві, сидіти. Відпусти краще мене додому, теслю, а я поки що не чіпатиму тебе.

— Відпущу, тільки з умовою: ти даси мені ще двісті літ пожити, а то не встиг я всю свою теслярську роботу зробити. Згодна?

— Що ж удієш? Згодна.

— Коли так, то поклянися, що раніше не з’явишся до мене.

— Клянуся, хай тобі грець!

— Гаразд, тоді злазь із дерева і геть звідси! Прийдеш через двісті літ.

— До кого-кого, а до тебе таки прийду, — буркнула Смерть і щезла. Минуло двісті років, і знову Смерть з’явилася до теслі.

А щоб не дати маху й на цей раз, прийшла до нього вночі. Схопила теслю, коли той спав, і потягла прямо в рай.

Але в рай тесля не попав. Побачивши його, святий Петро вмить зачинив ворота і закричав на все горло:

— Геть, нечестивцю! Не хотів колись місце в раю дістати — нарікай тепер на себе. Тягни його, кирпата, прямо в пекло!

Та замість пекла Смерть потягла теслю спочатку в чистилище. І в чистилище його не прийняли: не було в списках.

Аж тоді вже привела його Смерть у пекло. Ну, а в пекло, самі знаєте, всіх пускають.

— Заходь, пане тесля, не бійся. Ми всіх приймаємо,— люб’язно запросило чортеня, що стояло на варті біля воріт.

— Дякую за ласку, доведеться у вас пожити, — похмуро мовив тесля і ніби ненароком переклав із одної кишені в другу новеньку колоду карт.

Чортеня помітило це й питає:

— Ти що, може, в карти граєш?

— Ого! На землі мене ніхто не обігрував. Ну, а тут, ясна річ, не до карт. А жаль!

— Ти, видно, просто хвастаєш, ніби всіх обігрував. Не буває такого! Брешеш ти!

— Брешу?! Та, якщо хочеш знати, я можу обіграти навіть сатану!
 Привело чортеня теслю до сатани і розповіло про його похваляння. Вислухав сатана, що казало чортеня, та як гримне на теслю:

— Що таке?! Як ти смієш похвалятися, буцімто навіть мене, сатану, можеш обіграти?

— Не гнівайтеся на мене, пане сатана, але я таки й справді можу вас обіграти.

— Гм… Сміливий ти, бачу. Ну, тоді зіграймо. Тільки на що ж ти гратимеш?

— Як бачите, нема у мене нічого, окрім душі. От і поставлю я на кін свою душу. Якщо виграєте — забирайте душу, а якщо ні — відпустіть мене назад.

Почали вони грати. І скільки не грали — сатана весь час програвав.

Виграв тесля останню гру, і його, як домовлялися, виставили за двері, а двері на здоровенний засув замкнули: хай, мовляв, цей тесля ніколи більше сатані на очі не попадається, а то не минути йому лиха!

Посидів тесля під стіною пекла, відпочив і подався до воріт раю. Прийшов, постукав.

— Хто там? — сонним голосом озвався святий Петро.— А-а, це знову ти. Видно, хитрощами втік із пекла? Тільки даремно ти сюди заявився: місця для тебе немає і не буде. Чом ти не послухав тоді мене?

— Відкіля ж мені було знати, що ви — святий Петро,— ніяково почухав тесля потилицю.— Згляньтеся на мене, бідолашного, дозвольте десь тут у вас притулитися. Не блукати ж мені, як неприкаяному.

— Е ні, твоє місце в пеклі. Як це тобі вдалося звідти вирватися?

Розказав тесля святому Петрові, як він поставив на кін свою безсмертну душу, як грали вони з сатаною, як він обіграв сатану і як його вигнали з пекла та ще наказали, щоб ніколи назад не вертався.

І поки тесля відповідав, зібралися біля воріт раю всі його мешканці і, слухаючи веселі теревені, аж качалися зо сміху. Так їм цей чоловік сподобався, що почали вони благати святого Петра залишити небораку в раю. Але не послухав їх святий Петро і тут же, хряпнувши дверима, двічі повернув важкий ключ.

Подивився тесля на замкнені ворота, плюнув з серцем і вернувся до себе додому, до свого верстата.

Певно, й понині живе там і працює.

А хто хоче впевнитися, хай сам піде в Арль, знайде теслю і послухає його веселі оповідки.