francyzki_narodni_kazky

Золота головня

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

У Броссельянському лісі стояла хатина, і жило в ній троє братів. Були вони бідні, не мали ні батька, ні матері і працювали від світання до смерку, щоб заробити на хліб. Вони палили деревню на вугілля, а вугілля продавали.

Якось увечері, коли вони напалили повну піч вугілля, Жан, старший брат, сказав:

— Ну, на сьогодні ми майже скінчили роботу, треба тільки пильнувати вогонь у печі. Піду-но я в Пемпон — потанцюю на весіллі у друга.

— Іди,— мовили менші брати Жак і Франсуа.

Жан убрався в стару куртку, латані штани, взувся в сабо, надів на голову старого капелюха та й пішов на весілля.

А Жак, середульший брат, подумав:

«Чом би й мені не піти погуляти? Піду-но до Жюльєна. Сьогодні в нього зібралися хлопці та дівчата, каштанами смакують, вином запивають, казки й цікаві бувальщини розповідають… А вогонь у печі й Франсуа може впильнувати».

І Жак подався до Жюльєна, загадавши Франсуа наглядати за вогнем.

Франсуа минав п’ятнадцятий рік. Був він хлопець лагідний і слухняний на вдачу, завжди покірно робив усе, що загадували брати, і ніколи не сказав їм жодного слова наперекір. Отож і тепер сів він біля печі, взяв кочергу і став ворушити жар. Ворушив, ворушив, аж поки здолав його сон. Снилося йому, що він принц і пасе вівці, сидячи на гарному білому коні. Франсуа почувався уві сні щасливим. Та прокинувшись, похолов із жаху — вогонь у печі погас.

Що робити? Як зарадити лихові? Як розпалити вогонь? Адже сірників тоді ще не було, і жінки щоранку ходили від хати до хати зі старим сабо, просячи жаринку.

Похилив голову Франсуа, гірко зажурився. Аж раптом підвів очі, глянув у вікно і бачить: ген над деревами в лісі полум’я танцює, звивається, міниться яскравими барвами — червоною, жовтогарячою, білою…

— Мабуть, це вуглярі розклали вогнище в лісі! — вигукнув зраділий Франсуа.— Ну ж бо попрошу в них вогню!

Побіг Франсуа на полум’я і забився далеко в ліс. Розглянувся навколо — аж бачить: він у Трессельському гаю, там, де живуть лісові духи й чарівниці!

Жахнувся Франсуа — адже це прокляте місце. Лісові духи сходяться сюди опівночі, заводять танки і забави. Але якщо їх побачить хтось із людей, вони хапають його, втягують у стрімкий танок, і той танцює, аж поки впаде мертвий.

Бігти? Тікати? Та, мабуть, уже не втечеш…

Раптом перед Франсуа з’явилося кілька чарівниць. Вони схопили його й кудись повели. Франсуа був ні живий ні мертвий.

Незабаром опинилися вони перед невеликим вогнищем; біля вогнища сидів лісовик і грів ноги.

Побачив лісовик хлопця та як гукне:

— Ти що тут робиш?

Франсуа заплакав і сказав, що він бідний вугляр, бо брати загадали йому пильнувати вогонь, а він не впильнував, і тепер його чекає кара.

Лісовикові стало жаль Франсуа. Показав він на вогнище й лагідно мовив:

— Підійди, хлопче, до вогню, візьми на лопатку головню та й біжи додому, а сюди більше не вертайся.

Франсуа сунув у вогонь лопатку і витяг головню, охоплену полум’ям. Потім побіг додому, вкинув головню в піч — і в ній спалахнув, заграв, затанцював вогонь.

Коли повернулися Жан і Жак, у печі жевріли жарини…

Вранці Франсуа, як завжди, заходився вигортати жар. Коли це бачить — головня блищить якимсь дивним блиском.

Він підступився ближче і став повертати кочергою головню. Побачивши, що вона не горить, витяг її, обтер фартухом, придивився і збагнув: це золота головня!

Голова у Франсуа пішла обертом.

«Золото! Це моє золото! Я тепер багатий, а всі багаті люди щасливі й довго живуть… Це моє золото! Ні! Не скажу про головню ні Жанові, ні Жаку…»

Франсуа вирив під буком яму і закопав головню.

Ні на мить не забував він про свій скарб. Мріяв, як викопає головню, як поїде з нею в Париж, продасть, а потім повернеться додому і скупить усю землю в окрузі. Сусіди луснуть від заздрощів, а він житиме й горя-біди не знатиме.

Франсуа працював не розгинаючи спини — збирав гроші на поїздку в Париж і повсякдень мріяв про своє майбутнє багатство та щастя.

Нарешті настав день, коли Франсуа вирушив у путь. На плечі хлопець ніс торбину з золотою головнею.

Ішов він од села до села, їв яблука, каштани, виноград, що їх збирав дорогою. Селяни пускали його на нічліг і ділилися з ним вечерею.

І ось Франсуа дістався до Парижа. Переспав ніч, а вранці розбив свою головню на кілька шматків і пішов до золотарів продавати. Взяв за головню величезні гроші.

Франсуа накупив собі розкішної одежі, оселився в найбагатішому заїзді. А що був він розумний і гарний з лиця, то незабаром познайомився і подружив з вельможними панами, а згодом і сам вибився в пани — став маркізом де Компе.

Жив Франсуа раюючи: солодко їв і нив, м’яко спав, розважався як хотів, добру славу мав.

Та по недовгім часі занудився він за рідним лісом, за округою, за братами Жаном і Жаком.

«Поїду-но я додому,— вирішив нарешті Франсуа.— І там житиму в багатстві й славі, і друзів позаводжу — вони розраджуватимуть і звеселятимуть мене».

Купив Франсуа коня і зброю: адже в ті часи мандрівника чигала на дорогах небезпека — дикі звірі, лихі розбійники,— та й поїхав додому.

Приїхавши, купив собі пишний замок і оселився в ньому.

Знов зажив Франсуа розкошуючи. Бенкети змінялися полюваннями, бали турнірами. Завжди у замку лунала музика, дзвеніли келихи… Тільки бідняків ніколи не запрошував до себе Франсуа і ніколи не дав їм жодного су. А сам жменями розкидав своє золото.

Незабаром приохотився він до гри в карти. Небагато часу минуло, і багатства Франсуа як не було. Він став таким бідним, як і колись. Але він не знав упину і грав, грав у карти, сподіваючись виграти великі гроші.

Одного дня зайнялися стайні Франсуа. Та він, коли йому про це сказали, тільки рукою махнув, бо саме грав у карти.

Полум’я перекинулося на замок і все понищило. Франсуа залишився сам серед руйновища й попелу. Просидів день, просидів другий, а потім голод змусив його піти з пожариіця. Аж тоді згадав він, що в нього є брати, і подався до їхньої вбогої хашни.

Жан і Жак, як завжди, палили в печі вугілля й при цьому співали.

Побачивши Франсуа, вони відразу його впізнали, хоч і був він у розкішних шатах.

— Брати мої, прихистіть мене! — заблагав Франсуа.— Мій замок згорів, гроші я розтринькав, друзі мене покинули. Я бідний і безталанний. Не женіть мене!

— Сідай до вогню та попоїж з нами,— відповіли брати, показуючи на горщик з лемішкою з чорного борошна.— Ми не проженемо тебе.

Франсуа попоїв і зігрівся. Але на серці в нього лежав важкий камінь. Не горя, не туги, не каяття, а заздрощів. Він бачив, що брати його спокійні та веселі, і заздрив їм. Мовляв, братам добре, а йому погано… До того ж, Франсуа відвик од роботи, а він-бо добре знав: не можна йому буде жити в братів, якщо не працюватиме…

— А спробую-но щастя востаннє! — вирішив нарешті Франсуа.— Піду до Трессельського гаю, до лісових духів.

Дочекавшися вечора, Франсуа подався до гаю.

Погода була жахлива: гуркотів грім, блискавки краяли небо. Франсуа тремтів зі страху, але йшов і йшов уперед — на полум’я над найвищими деревами.

Зловісно кричали сови. Кажани та сплюшки, як тіні, шугали поміж деревами. Шумів вітер, зітхали дуби, трепетала папороть, хилився до землі верес. Здавалося, вся природа стогнала й голосила.

А Франсуа йшов та йшов, долаючи кволість і страх.

Нарешті почув він сміх, голоси, співи. За мить до Франсуа підбігли чарівниці, потягли на галявину, закрутили в нестямному танку.

А лісовик, угледівши Франсуа, відразу впізнав його та як вигукне:

— Ти чого прийшов сюди, чоловіче?

Франсуа сказав те, що й колись: мовляв, у печі погас вогонь, і йому треба жаринки.

Вислухав його лісовик, а потім кинув глузливо:

— Чув уже, чув про це, та щось не дуже віриться! Ось зараз побачу, правду ти кажеш чи брешеш! Сунь лопатку у вогонь і спробуй витягти головню.

Франсуа, трусячись, підійшов до вогнища, сунув у полум’я лопатку й хотів був її витягти. Аж ні — лопатка не витягалася. Здавалось, її тримає якась невидима сила.

Франсуа хотів пустити лопатку, але й цього не зміг зробити. Вона мовби приросла йому до рук…

А полум’я спершу лизало лопатку, потім добралося до рук Франсуа, а тоді обійняло його всього. Франсуа зник у вогні!

На світанку вогнище погасло, чарівниці щезли, і на галявині лишився тільки сірий попіл…

Минув час, із попелу пробився хирлявий стовбурець. Згодом виросли на стовбурці гілки — кволі, тонкі, покручені…

І нині стоїть на тій галявині старе зниділе дерево; гілки його поопускалися до землі. Називають те дерево «деревом вугляра».