francyzki_narodni_kazky

Щасливий Жан

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

Жив собі в одному невеличкому селі сирота Жан. Кепсько йому велося, голодно й холодно. І надумав він податися в місто. Може, там йому всміхнеться щастя?

Спочатку найнявся він до одного пана за слугу. А пан той був не хто інший, як сам диявол. Та звідки ж було знати про це такому простому сільському парубкові, як Жан?

Служив він справно, чистив панові одяг, прибирав у домі. А головне — доглядав його коней. Було у господаря двоє коней: вороний лошак та біла лошиця.

Одного разу зібрався пан поїхати чогось до сусіднього міста і каже своєму слузі Жанові:

— Їду я, може, на день, на два, а може, на тиждень чи й на місяць. А тобі на цей час мій строгий наказ: годуй вороного коня вівсом і, поки він їстиме овес, ти лошицю білу шмагай батогом. Та гляди, не ослухайся, а то не жити тобі на світі!

Здивувався Жан, почувши такий наказ, але побоявся лютого пана розсердити. Коли хазяїн поїхав і наспів час годувати коней, насипав Жан у кормушку ворному коню вівса, а сам узяв батога та як замахнеться на білу лошицю! А вона раптом озивається людським голосом:

— Не бий мене, Жане! Краще тікай скоріше від свого хазяїна. Знаєш, хто він такий? Сам диявол!

Страшенно здивувався Жан, проте не вдарив лошицю, а насипав і їй вівса. Попоїла вона та й каже:

— Ти, Жане, пожалів мене! І я тобі довіку цього не забуду. А тепер нам треба тікати звідси. Не вір, що хазяїн довго не повернеться. Він сьогодні ж приїде, щоб перевірити, як ти виконуєш його наказ, і тоді лихо тобі буде. Сідай-но верхи на мене, та прихопи в дорогу мішок вівса, скребницю і мокрий віхоть.

Скочив Жан верхи на білу лошицю та й помчав.

От скачуть вони день і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і каже йому лошиця:

— Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?

Оглянувся Жан і бачить — суне за ними чорний дим, по землі стелиться.

— Дим чорний, а більш нічого,— відповідає він лошиці.

— Біда! — каже лошиця.— Женеться диявол за нами, от-от дожене. Кинь мерщій на землю скребницю!

Кинув Жан на землю скребницю — одразу ж позад них виріс густий ліс і чагарі колючі.

Скачуть вони далі. День скачуть і два скачуть, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і мовить Жанові біла лошиця:

— Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?

Оглянувся Жан і бачить, що вже не дим чорний суне за ними, а червоне полум’я біжить.

— Вогонь біжить за нами! — відповідає Жан.

— Ой, біда, не відстає диявол, хоче нас догнати й погубити! Кинь мерщій на землю мокрий віхоть.

Кинув Жан на землю мокрий віхоть — одразу ж розлилася позад них широка річка. Подув вітер, здійнялися на воді хвилі, завирувала річка, з берегів рветься. А біла лошиця все вперед скаче. І день скаче, і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи. Обернувся Жан — позаду нема нічого.

— Ну, значить, пропав диявол,— каже лошиця.— Тепер ми з тобою вільні, Жане, і можемо тут розійтися.

Зажурився Жан: не хотілося йому з білою лошицею розставатися, та й куди він піде в незнаних краях?

— Не журися, Жане,— каже лошиця.— Ти мене від нещастя врятував, а я тобі щастя подарую. Іди собі оцією дорогою, а як дійдеш до графського замку — попросися на службу в помічники до садівника. А далі сам усе побачиш. Але пам’ятай: як буде тобі кепсько і потрібна буде моя допомога — тільки поклич: «До мене, біла лошице!» — і я відразу прийду виручу тебе.

Розпрощалися вони, і Жан пішов дорогою сам. Прийшов у графський замок і найнявся, як веліла біла лошиця, в помічники до графського садівника. А у графа донька була, гарна-прегарна. Вона частенько виходила в сад гуляти, одного разу побачила там Жана і, звісно, закохалася в нього, а Жан — у неї. В казках завжди так трапляється: хоч-не-хоч, а яка ж то казка без дівчини-лебідоньки та хлопця-молодця?

От тільки не сподобалася та любов самому графові. Не про такого нареченого для своєї доньки мріяв вельможний граф. І надумав він позбутися Жана. Загадав йому за один день прополоти геть увесь сад і всі дерева від сухих гілок очистити. А не очистить — хай забирається геть. А сад був здоровенний, кінця-краю не видно. І дерев у ньому — без ліку: яблуні, груші, сливи…

Пішов Жан у кінець саду, де густіші дерева та кущі, і голосно покликав:

— До мене, біла лошице!

Вмить біла лошиця перед ним опинилася, копитом землю б’є, з ніздрів пара виривається. Розповів їй бідолашний Жан про своє горе: так, мовляв, і так, жаль йому з графською донькою розставатися.

— Не таке вже й трудне це діло,— мовила на те біла лошиця і веліла мерщій сідати верхи на неї.— Тричі ми з тобою круг саду об’їдемо, і йди тоді сміливо до графа — ні сучка, ні травинки зайвої в саду не зостанеться.

Так Жан і зробив. Здивувався граф, що він такий спритний, прогнати не прогнав, а надумав нове завдання дати, трудніше, ніж перше.

— Коли ти такий меткий,— сказав він Жанові,— то зроби так, щоб усі мої дерева на ранок знову зацвіли. А не зробиш — значить, нікчемний ти садівник, тоді йди собі куди очі дивляться.

Злякався Жан, що такого завдання навіть біла лошиця не виконає: була вже глибока осінь, перший сніг випав. А проте пішов Жан у найдальший кінець саду і стиха покликав:

— До мене, біла лошице!

Вмить біла лошиця опинилася перед ним. Побідкався Жан, розповів, що загадав йому граф, але й на цей раз біла лошиця помогла. Тричі об’їхали вони круг саду, і Жан повернувся в свою комірчину. А вранці зирк у вікно — диво дивне! Весь сад зацвів, і пташки поміж гілками пурхають, щебечуть, мовби знову настала весна. Всі зраділи новій весні. Всі, крім садого графа: відомо ж бо — навесні розцвітають не тільки квіти, а й любов. І надумав граф скоріше знайти своїй доньці жениха, щоб вона забула садівника Жана.

І от оголосив граф по всіх сусідніх графствах, що збирається видати свою доньку заміж. А хто хоче її руки добитися, повинен взяти участь у турнірі. Дістанеться ж донька тому, хто поранить самого графа у праву ногу.

Дивна умова, скажете ви? Але ж зажадати, щоб яблуня зацвіла, коли вже достигли яблука — то ще більше диво! Видно, такий уже чоловік був той граф, усе робив якось по-чудернацькому.

У призначений день з’їхалися до графського замку вельможні дворяни, графи, князі та барони. Кожному хотілось одружитися з такою красунею, та ще до того й багатою спадкоємицею.

Невесело було тільки самій нареченій. Бідолашна дівчина знала, що простому садівникові не дозволять на турнірі битися. А якби й дозволили, то де ж йому взяти коня та обладунок? Невже доведеться їй назавжди розлучитися з коханим Жаном?

І ось засурмили сурми, й усі учасники турніру виїхали на бойовисько, щоб коней своїх показати і дорогими обладунками похизуватися. Коні у всіх були добрі, а обладунки ще кращі, а проте жоден не зміг до графа ближче, ніж на довжину списа, під’їхати, щоб поранити його в праву ногу.

«Невже не знайдеться достойного вояка, який заслужив би мою дочку?» — вже гнівався граф.

Коли це на бойовисько виїхав новий верхівець, тільки одягнений він був біднувато, та й кінь під ним на одну ногу накульгував. Придивився граф до нього і впізнав свого садівника Жана.

— Геть! Геть! — вигукнув граф.— Не сміє простолюдець на шляхетному турнірі битися!

І всі інші женихи та глядачі закричали на нього, замахали руками. Довелося бідолашному Жанові на своїй шкапі покинути бойовисько.

Та не минуло й хвилини, як перед графом з’явився новий супротивник. Кінь під ним вороний, очі у коня вогнем палають, грива на вітрі має. Збруя на коні з чистого срібла, а обладунок у прекрасного лицаря — з червоного золота. Не встиг граф отямитись від подиву, як новий лицар під’їхав до нього на вороному коні і кольнув графа прямо в праву ногу.

На тому турнір і закінчився. А переможець одразу щез, ніхто його більше не бачив.

На другий день запросив граф усіх учасників турніру на пишний бенкет. Дуже йому кортіло вивідати, хто із шляхетних дворян його поранив, кому випало щастя одружитися з його красунею-донькою. Показав він своїм гостям кінчик списа, вийнятий з його ноги. У кого зламаний спис і цього кінчика немає, той і переможець! Але не знайшлося серед дворян такого щасливця.

Коли це на подвір’ї заграли сурми, і до бенкетної зали ввійшов — ну, хто б ви думали? — садівник Жан. Показав графові свій зламаний спис та й каже:

— Визнаєш ти мене нареченим своєї доньки?

— Геть! Геть! — вигукнув граф.

А Жан тихесенько покликав:

— До мене, біла лошице!

Вмить опинилася перед ним біла лошиця. Підхопив Жан графську доньку і разом з нею помчав на білій лошиці.

Тричі об’їхали вони довкола графства, а як вернулися — відгуляли бучне весілля.

— Оце й усе? — запитаєте ви.

Все! Бо чим більше я розповідатиму, тим більше набрешу. Ніхто мені грошей не платив, щоб я вам правду розказував.