palamarevij-sobaka

Паламаревий собака

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія у кюре була нікчемна, парафіяни – сама біднота. Але річ не в тому, одначе…

Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув – і добре… Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.

Собака слухався паламаря у всьому. Вдосвіта будив, щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.

Якось собака приніс додому величезного зайця. Паламар і кюре зготували чудове рагу. Сіли вони до столу та й ну його наминати. Однак і про собаку не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопив він кістку та й вдавився нею. Вдавився й одразу здох. Заридав паламар з горя, волосся рве на собі, в стіну головою б’ється, але що вже поробиш: лежить біля порога мертвий собака… Потужив паламар, потужив, та й утішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.

Рай-то рай, але тіло поховати треба. Де ж його поховати? Адже не простий це був собака – з усіх найкращий.

– Ох, пане кюре, – зітхнув тоді паламар, – не хочеться мені навіки з моїм собакою розлучатись.

– Правда твоя, – каже кюре, – вірний був пес. Придумаймо щось!

Думали вони, думали і нарешті придумали. І знаєте що? Ніколи не здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.

Ось так і зайняв паламаревий собака почесне місце на цвинтарі.

Минув якийсь час, і звістка про нечуваний похорон долетіла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:

– Як! Поховати нікчемного собаку поруч з людьми! Це ж святотатство! Гей! Пошліть по цього богохульника.

Єпископ був людиною владною і ревно стежив за поведінкою своїх учнів та помічників. І не мав він ніяких вад, крім однієї-єдиної: був страшенно жадібний.

Примчав посланець єпископа до бідного кюре й наказує:

– Щоб уранці ви неодмінно були в пана єпископа!

– А не знаєте, чим я завинив? – спитав кюре і зблід з переляку.

– Напевне не знаю, – відповів посланець. – Кажуть, ніби ви поховали собаку в святому місці, де ховають людей.

– О лихо мені! Адже й справді! – вжахнувся кюре. Посланець поїхав, і аж тоді збагнув кюре, що він накоїв.

– От напасть! – вигукнув він. – Єпископ може кинути мене до в’язниці. Весь день кюре молився, каявся, плакав…

А тим часом паламар спокійнісінько копався на цвинтарному городі неподалік собачої могили. Аж раптом… Яка несподіванка!

Наче вітер, влетів паламар, не постукавши навіть, до кімнати кюре.

– Пане кюре! Пане кюре! – заволав він і простяг кюре стару, вкриту пліснявою скриньку, яку щойно вирив на капустяній грядці. – Погляньте, пане кюре, погляньте, що я знайшов у землі!

– Ну що там іще? – знехотя спитав кюре.

Відчинив він скриньку, та так і сів на стілець: у ній було повнісінько золотих екю. На мить забувши про всі свої лиха й гріхи, старий кюре усміхнувся і навіть очі заплющив від блаженства. Коли це чує голос паламаря.

– Пане кюре, це золото належить вам.

– Ні, ні… – розплющив нарешті очі кюре. – Вони твої. Ти ж їх знайшов, а не я.

– Якщо так, то я вам їх дарую.

– Ні, друже мій, вони твої.

– Та навіщо вони мені? Самі подумайте.

– Гаразд. Поділимо їх порівну.

Поділили вони золото порівну. А потім кюре розділив монети ще на дві купки: одну поклав до шафи, а другу в мішечок висипав.

Наступного дня ні світ ні зоря подався він у місто.

Єпископ уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в’язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа – його жадібність. І тому сказав смиренно:

– Пане єпископ, я винен. Я вчинив жахливо, але… але пробачте мені, грішному. Дуже цей собака був найкращим з-поміж собак, і я вважав, що не буде великого гріха, якщо я поховаю його у святій землі. О пане єпископ, коли б ви знали його, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цього собаку ховати аби де не можна.

– Це ж чому? – здивувався єпископ.

– А тому, що перед смертю собака зробив заповіт.

– Що за нісенітниця! – знову розсердився єпископ.

– Це не нісенітниця, пане єпископ, а щира правда. Самі розважте: заповів він вам сто золотих екю. Ось вони!

І висипав кюре із мішечка сто блискучих золотих екю.

– Гм… – глибокодумно мовив жадібний єпископ.

Потім, повернувшись до кюре, милостиво сказав:

– Мабуть, правда ваша… Це був таки розумний собака. Що ж, нехай лежить там, де заритий.

Ось так і закінчилася дивовижна історія з собакою, який заповів єпископові сто золотих екю.