francyzki_narodni_kazky

Відданиця

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

У серці Корсіки, поблизу Чінарки, стоїть сувора стрімка гора, яку називають Відданицею, або Нареченою. Здіймається вона на півтори тисячі метрів над морем, і, коли її вершину осяває призахідне сонце, на тлі неба чітко вирізняється постать вершниці.

Відданиця — незвичайна гора. Люди розповідають про неї навдивовижу цікаву історію.

У маленькому селі Несса жили колись мати й дочка. Матір звали Джоанна Амб’єна, а дочку — Марія. їхня хижка стояла під самісінькою горою. Жили вони в безпросвітних злиднях, найбідніше від усіх у селі.

Стара слаба мати клопоталася дома, їсти варила, а дочка пасла чужих кіз, за що їй платили по кілька су. На ті гроші й мусили перебиватися мати з дочкою, бо, крім старої хижки і поточених шашелем стола та двох лав, після смерті Маріїного батька нічого не лишилося.

Добра була стара мати, лагідна, та не вдалася в неї дочка; ніколи Марія не сказала матері ласкавого слова, ніколи не пригорнулася (а чого ще треба бідному материнському серцю?).

Отож цілі дні Марія пасла в горах кіз, а надвечір, загнавши їх до обори, поверталася додому, вечеряла, і мовчки лягала спати. Не раз умивалася слізьми стара мати, зоставшись на кухні, де і їла, і спала.

Безсердечна була дочка, зате напрочуд вродлива: великі чорні очі, високе чоло, рівний тонкий ніс, чорні шовкові коси — жодна дівчина у всій околиці не могла зрівнятися з нею.

Якось, полюючи на гірських баранів, побачив Марію найбагатший у Чінарці вельможа Лючіано де Теллано. Запала йому в серце вродлива пастушка. Зачастив він до того села і навіть перебрався із далекого замку до свого будинку в містечку Віко.

Коли розмовляв Лючіано з Марією, дикі барани могли вільно пастися, куріпки безпечно злітали просто з-під його ніг, а зайці не ховалися по чагарниках,— цей затятий мисливець їх навіть не помічав.

Настав день, коли Лючіано де Теллано запитав Марію:

— Хочеш стати володаркою Чінарки?

Марія, що давно чекала цих слів, погодилась.

Усі корсіканці від Віко до Евіза, від Сагона і аж до Ажаксіо були приголомшені новиною. Подумати тільки — гордий, гарний із себе вельможа, який міг би взяти за дружину найбагатшу та найродовитішу дворянку, хоче одружитися з найбіднішою пастушкою!

Звичайно, Марія була б на сьомому небі від щастя, якби не гризла її думка, що вона не має ніякого посагу, крім кількох убогих шматин.

Джоанна Амб’єна пишалася шлюбом своєї дочки і водночас журилася; вона відчувала, що ніколи більш не побачить Марії, що та в розкошах і багатстві відцурається своєї матері. Не пом’якшало доччине серце перед шлюбом. Марія не тільки не стала уважнішою і добрішою до матері, а навпаки, тільки те й робила, що з ранку до вечора вичитувала Джоанні: мовляв, не вміла мати надбати їй посаг, не зберегла, як належить, батьківського спадку. А що то за спадок — дві кози, похилена хижка і поточені шашелем стіл та дві лави? Зажадала Марія забрати з дому все майно, воно, бачте, «їй належить». Змовчала мати. Поскладали в кошелі все, що тільки було в дворі і в хижці. Нічого дочка не залишила. Забрала весь посуд, старі рядна, навіть, погнуті олов’яні тарілки. Звичайно, Марія й на думці не мала всім тим користуватися у своєму майбутньому домі — палаці Орсіно, про розкіш якого складали легенди,— але вона не хотіла увійти в дім чоловіка «з порожніми руками».

Нарешті настав знаменний день. На сільський майдан у супроводі великого кінного кортежу святково вбраних друзів, гостей і слуг прибув сеньйор Лючіано. Позаду йшли мули, нав’ючені кошелями з «посагом». їх старанно понакривали, щоб ніхто не побачив убогого збіжжя нареченої. Марія, поквапливо поцілувавши про людське око свою матір, сіла верхи на струнку білу лошицю, накриту попоною з пурпурового оксамиту. Серед радісного гамору вершників, які супроводили сеньйора Лючіано й вітали його рушничними залпами в повітря, наречена, не оглядаючись, покинула рідне село.

На порозі спустошеної хижки, де не лишилося нічого, що мало б хоч якусь вартість, жодної дорогої материному серцю дрібнички, що нагадувала б про небіжчика-чоловіка, стояла Джоанна й дивилася повними сліз очима, як віддалявся кортеж. Шлях на Орсіно в’ється горою, здіймаючись від самого села. Тому бідна вдова могла ще провести очима весільну процесію, що посувалася вздовж стрімких схилів. На чолі кортежу їхала її дочка, поруч із нею — володар Чінарки.

Здавалося б, Марія мала радіти і думати тільки про втіхи, які на неї чекають: про те, як вона стане світською дамою в Орсіно, про безмежні землі, якими вона володітиме разом з своїм чоловіком, про непрохідні ліси, про незчисленні череди та отари, що їй належатимуть, хоч із самого малку їй доводилося пасти тільки чужих миршавих кіз… Та де там! Через свою жадібність вона думала лише про те, що везла з дому, про відібрані в бідної матері речі. Марія всю дорогу перебирала в пам’яті, чи не забула часом чого…

Раптом вона плеснула себе по лобі — таки забула: не взяла скребачку від діжі, в якій місять тісто! Ту скребачку брала мати, бо напередодні від’їзду пекла млинці.

Лючіано, уважний до кожного поруху нареченої, яку палко кохав, помітив той жест.

— Що трапилося, серденько? — спитав він стурбовано.— Чи не забули ви чого-небудь, чим дорожите?

— Так, мій любий володарю, — відповіла Марія, — я забула в Несса скребачку від діжі.

Розсміявся сеньйор Лючіано.

— Не біда, голубонько! Та скребачка придасться вашій матері. Чи не так? До того ж, в Орсіно вам не доведеться більше самій місити тісто, і я впевнений, що там є скільки завгодно скребачок.

Марія насупилася. Вона страшенно розгнівалася.

— Я хочу мати власну скребачку, а не якусь іншу! Тож веліть вашим слугам повернутись у село і забрати її!

Лючіано, що як тільки міг догоджав Марії, намагався відмовити її від тієї вигадки, але, помітивши гнів нареченої, все ж таки послав слугу в Несса.

Джоанна все ще стояла на порозі хижки й дивилася на кортеж, що вже піднявся на вершину гори і от-от мав зникнути з очей. Вона бачила, як один вершник від’їхав від кортежу і став спускатися дорогою до села. Коли слуга під’їхав ближче, бідна вдова подумала, що її дочка картаеться сумлінням і вирішила переказати матері кілька ласкавих слів. 0! За одне тепле слово Джоанна ладна була віддати Марії своє материнське серце!

Коли слуга скочив з коня перед хатиною, вона чемно спитала його:

— Чи не доручила моя дочка що-небудь мені переказати?

— Так,— сердито відповів слуга, роздратований, що його послали назад і тепер йому доведеться наздоганяти господарів. І все через таку дрібницю!

— Так, донна Марія просить передати, що вона забула скребачку від діжі і що ви мусите негайно віддати мені ту скребачку, щоб я доставив її донні Марії.

У душі старої матері спалахнуло обурення; вона побачила, яка невдячна й жорстока її дочка, побачила себе: самотню, бідну, обібрану. Повернула Джоанна обличчя в бік пишного кортежу, що спинився на вершині гори, простягла гнівно руку й вигукнула:

— Нехай тебе небо скарає, дочко з кам’яним серцем!!!

Тієї ж миті в безхмарному травневому небі загримів страшний грім, аж усе захиталося; густий туман ураз огорнув весільний кортеж, а в скелю вдарила блискавка, розметавши і вершників, і коней. Іще кажуть, що затремтіла земля, а з безодні почулися погрозливі голоси, але то, мабуть, тільки здалося людям від жаху, від неймовірного жаху. Коли розвіявся туман, усі побачили, що безжальна дочка закам’яніла на місці разом з конем.

Це її, що закам’яніла на вершині гори, розглядають тепер люди…

Скеля Відданиця. Кам’яна, як серце тієї дочки, скеля.