Казка про Вовка, що знайшов шматок сала

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

Одного разу Вовк пішов гуляти.

Дорогою він знайшов шматок сала. На той час Вовк не був голодним; він обнюхав сало, помацав його лапою й сказав:

– Я б тебе, напевно, з’їв, та дуже вже ти солоне.

Залишив Вовк сало і пішов далі. Коли йому схотілося їсти, він вже нічого не знайшов.

“Ну й дурень же я,– подумав він,– от, якби ж то я вчасно здогадався з’їсти той шмат сала! Але тепер вже цього не повернеш.”

Через деякий час він зустрів Свиню з цілим виводком поросят і сказав їй:

– Послухай, я з’їм одного з твоїх поросят, дуже вже я голодний.

– Одного, так і бути, ти можеш з’їсти,– відповіла Свиня,– але мої дітки нехрещені. Не можна ж їх їсти, неохрестивши. Ходімо до ставка, там візьмемо воду для хрещення.

Дійшовши до ставка, Свиня мовила Вовку:

– Спіймай будь-кого з малюків! А коли вони спіймали поросятко, вона сказала: – Набери в лапу води! Тільки-но Вовк нахилився, щоб набрати води, вона щосили штовхнула його писком, Вовк скотився у ставок. Поки він там порсався, Свиня й поросята втекли.

А бідний Вовк все згадував про той шматок сала: “Ну й дурень же я, що не з’їв його, коли знайшов!”

Пішов Вовк далі й побачив на пасовищі баранів. Він сказав їм:

– Гей ви, барани! Вже як ви хочете, але одного з вас я мушу з’їсти, я дуже голодний!

– Добре, одного з нас можеш з’їсти,– мовили барани,– але спершу ми повинні відслужити вечірню. Барани зійшлися докупи й почали бекати з усіх сил. Люди, яким було наказано стерегти баранів, подумали: “Чому це наші барани зійшлися докупи?” Вони помітили Вовка й прогнали його.

Вовк підійшов до череди корів, за якими йшли телята. Він сказав Коровам:

– Слухайте, я мушу з’їсти хоча б одне теля з вашої череди, дуже вже я голодний!

– Добре, бідолашний,– мовили корови,– так і бути, їж його; але спершу ми повинні потанцювати. І корови миттю зібрались в коло, а телят помістили всередині.

– А тепер візьми-но теля,– сказали вони Вовку. Як тільки Вовк намагався наблизитись, вони виставляли роги вперед. Вони б його закололи рогами до смерті. Знову лишився Вовк голодним.

“От,– говорив він собі,– який я нещасний! Якби ж то я вчасно здогадався з’їсти той шмат сала! Я подохну з голоду.”

Він пішов на луки, де випасалась Кобила з лошам. Вовк сказав Кобилі:

– Дуже вже я голодний! Мушу я з’їсти твоє лоша!

– Добре, вовче,– мовила Кобила,– ти його отримаєш, але він підкований. Я не можу віддати його тобі, доки не зніму підкови. Вона попросила Вовка взяти лоша за ногу, щоб їй зручніше було здирати підкови, а лоша хватило вовка копитом і зламало йому щелепу.

Зовсім зажурився бідний Вовк, присів під дубом, на якому сидів чоловік і відрубував сухе гілля. Вовк голосно тужив на свої злопригоди.

– Який я нещасний! – ремствував він.– Я знайшов шмат сала – і не здогадався його з’їсти. Зустрів Свиню з поросятами – і по-глупості жодного з них не зміг собі здобути. Наскочив на баранів: вони мовили, що хочуть спершу відслужити вечірню; я погодився зачекати – і жоден з них мені не дістався. Зустрілась мені череда корів. Вони захотіли потанцювати, перед тим як віддати мені теля – і ледве мене не закололи рогами. Зустрів Кобилу, а вона здумала зірвати підкови зі свого лошати – і він зламав мені щелепу. Не вистачає тільки, щоб мене громом вбило.

В цю мить, чоловік, який сидів на дубі й слухав усе, що говорив Вовк, випустив сокиру з рук; тут Вовку й прийшов кінець.