francyzki_narodni_kazky

Як не вберегли звірі своїх таємниць

Для молодшого шкільного віку

Французька народна казка

Жили колись батько і двоє синів. Старший син був видющий, а менший — сліпий. І ось настав батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:

— Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе: хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата.

Вислухав батьків заповіт старший син і присягнув із слізьми на очах, що виконає останню його волю.

— Тепер я спокійний, — зітхнув з полегкістю батько, заплющив очі і помер.

Поховали його сини, зачинили вікна, замкнули двері своєї вбогої халупи і рушили в путь-дорогу. Люди жаліли їх, давали хто хліба, хто м’яса, а хто і грошей. Проте сліпому братові майже нічого не перепадало, бо старший брат виявився немилосердним і все краще забирав собі.

По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.

Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув. Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, та марно. Ось тоді і збагнув бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться більше,— і гірко заплакав.

Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже він нічого не бачив. Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.

Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев’ячий рик. Услід за левом прибіг вовк, потім ведмідь, тоді вепр, лисиця і нарешті заєць. Повсідалися звірі кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.

Першим обізвався лев:

— Де блукав ти, вовчиську? Які добрі чи злі вісті приніс?

— О, братчику лев, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю. Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.

— То як же його зцілити? — спитав лев.

— Легше легкого. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.

— Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.

— Що диво, то диво,— кивнув лев головою.— Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб’є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!

— Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.

— Чого не знаю, того не знаю,— відповів ведмідь.— Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-Одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі і тане як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру нагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.

— Оце новина! — вигукнули звірі. — Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!

Довго ще говорили звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди.

Сліпий юнак зліз із дуба і вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією корою і — о диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі…

Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинули від спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.

Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:

— Чого тобі треба, юначе?

— Розкажи мені, бабусю, що тут у вас приключилося. Чому нікого немає на вулицях?

— Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і почалася моровиця: люди гинуть як мухи. За що тільки карає нас доля?

— Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.

— Як же ти нас урятуєш? — питає бабуся.

— Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я скажу, що робити далі.

Побігла бабуся до сусідів, ті до своїх сусідів, а ті — до інших… Нарешті посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули каменюку. Юнак попросив лопату, копнув землю в тому місці, і ту ж мить вдарив угору струмінь прозорої води. Набігли люди — хто з відром, хто з цебром, хто з глеком,— і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було не радіти — адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від спраги…

А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього ніяковів.

Довго шукали люди свого рятівника і нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже:

— Не задля користі дав я вам воду, а тому, що пожалів вас. І золота мені не треба. Та коли ви неодмінно хочете щось мені подарувати — подаруйте карету із шістьма баскими кіньми.

Дивом здивувалися люди, що не взяв юнак золота, та перечити не стали, і, як просив він, подарували йому карету, запряжену шістьма баскими кіньми.

Подякував юнак за подарунок, попрощався і поїхав у те саме місто Труа, де танула від невідомої недуги графова донька. Приїхав він у місто і зупинився в бідному заїзді. За вечерею спитав господаря, що цікавого в них у місті. Господар розповів, що графова донька лежить слаба і що всі її жаліють, бо дівчина вона гарна й добра душею.

— Що ж у неї за недуга? — спитав юнак.

— Ніхто цього не знає,—розвів руками господар.—Яких тільки лікарів не привозив граф — жоден не допоміг його доньці. Дівчина слабне, згасає. Кажуть, що незабаром піде з цього світу, безталанниця.

— Ні, це несправедливо! — вигукнув юнак.— Я знаю, як її врятувати. Піди-но, друже, до графа і скажи, що приїхав славетний лікар і, мовляв, може зцілити його доньку.

Господар побіг до графа з радісною звісткою. Нещасний батько вже й не сподівався, що донька одужає, а тут така новина!

Запросив він юнака до себе і познайомив його зі всіма знаменитими лікарями, які марно лікували його доньку.

— Чого ти прийшов сюди, голодранцю? — спитали вони.

— Та я хочу зцілити графську доньку від смертельної недуги.

— Зцілити? Чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в силі її зцілити?

Юнак нічого не відповів, уклонився графові та й пішов у покої до його доньки. Коли двері за ним зачинилися, підійшов він до постелі, підняв подушку і витяг з-під неї зелену жабу.

Ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла в постелі та питає:

— Чому це я тут лежу?

— Тому, що ви слабували,— відказує юнак.— Але тепер ви одужали, так що можете встати і йти на прогулянку!

І він розповів дівчині все як було.

— О, яка чарівна історія! — вигукнула вона.— А ви, певне, чарівний принц.

— Ні,— похитав юнак головою,— я бідняк з бідняків і ще зовсім недавно блукав сліпий по світу.

І він розповів дівчині про свої пригоди.

— О, це так цікаво, що я мушу вийти за вас заміж! — вигукнула дівчина.

Вона повела юнака до батька. Як побачив граф, що донька здорова та весела, знетямився від щастя. Звичайно, батькові не дуже припала до вподоби звістка про те, що вона збирається заміж за бідняка без роду і без племені. Та перечити не став — яка була б із того користь?..

Незабаром відгуляли бучне весілля.

Час збігав. Якось гуляв юнак у лісі і зустрів там злиденного жебрака. Придивився до нього й упізнав свого старшого брата. Підкликав його до себе та й питає:

— Давно ти жебракуєш?

— О вельможний пане, раніше ми з братом ходили по світу, а потім він мене покинув!

— Чому?

— Був він чоловік пожадливий і завидющий. Завжди боявся, що мені перепаде більший і кращий шматок. Тож завів він якось мене в ліс і там покинув…

— Невже отак усе було? А може, навпаки? Згадай лишень! Приглянься до мене — хіба не впізнаєш?

Приглянувся жебрак до розкішно вбраного пана і впізнав у ньому рідного брата.

— Невже це ти? Ти ж був сліпий та ще й убогий!..

— Авжеж, був, але завдяки тобі став зовсім інший.

Упав жебрак на коліна і заблагав брата, щоб той простив його. Брат щиро простив, бо був він добрий, зла не вмів держати. На цьому б і казці кінець. Але річ у тім, що старшому братові повсякчас гризла голову думка: як же прозрів його брат і як він забагатів? Коли вже стало невміч, прийшов він до брата й питає:

— Як ти прозрів, як забагатів? Я дуже хочу це знати! Розкажи мені, брате, прошу!

Не хотів менший брат розказувати, але старший так просив і молив, що він не встояв. Все розказав як було. Але відразу застеріг:

— Брате, не ходи до того дуба, не гніви долю! Тобі ж тепер добре живеться!

Але старшого брата взяли чорні заздрощі. А заздрощі, ми всі це знаємо,— кепський порадник. Вирушив він у далеку дорогу. Нарешті добувся до знайомого лісу і знайшов заповітний дуб. Виліз на його вершечок і заховався поміж гілок.

Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом збіглися звірі й повели свою бесіду.

— Скажи-но, леве, — першим обізвався вовк, — які новини ти нам приніс?

— Маю новини, та не скажу,— пробурчав лев.— Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька забило чисте джерело.

— Отже, хтось виказав людям наші таємниці! — гнівно вигукнув ведмідь.

— Присягаюся, це не я! — вищирив зуби вовк.

— І не я! — рохкнув вепр.

— Та вже ж і не я! — вереснула лисиця.

— І не я! — прошепотів заєць.

— Цитьте, цитьте! — заспокійливо мовив лев.— Мабуть, хтось сидів тоді на дереві й підслухав нас.

Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.

— Ага! — мовив він протягом.— Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.

— Овва! — скривився ведмідь.— Та доки я скину його з дерева, доки злізу на землю, від нього залишаться ріжки і ніжки!

— Як тобі не соромно! —обурено вигукнули звірі.—Невже ти не віриш у нашу чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.

— Ну, якщо так, то полізу…

Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз униз — аж диви! — ні людини, ні звірів! Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу. Відтоді він так і не виходить з лісу.