skarbnu4ka

Хрук і Рябий

Микола Зінчук

Хрук народився у густому лісі, де змикаються кронами старезні дуби і навіть удень панують сутінки. Його мати, стара дика свиня, виконуючи покладений на неї великою матір’ю Природою споконвічний обов’язок, усамітнилася там і народила дев’ять рудих смугастих поросяток. Одним із них і був Хрук. Мати нагодувала новонароджених малят своїм материнським молоком і спочивала разом з ними у затишній ярузі до вечора і всю наступну ніч, а вранці вивела своїх дітей з яруги і, сторожко ступаючи по вогкій землі, повела їх лісом. Вона принюхувалась до розмаїтих і таких знайомих їй лісових запахів, шукала собі поживи і оберігала від небезпеки своїх поросят. Адже в лісі, ніби такому затишному і привітному, небезпеки чигали на них за кожним кущем. Поросята про це не знали. Але успадкований від предків звіриний інстинкт непомильно підказував їм, що, коли зупиняється й насторожується мати, то треба насторожуватися і собі. Будь-який незвичний звук викликав занепокоєння свині, і це занепокоєння відразу передавалось і її дітям.

Одного разу вони прийшли на маленьку галявину між густими заростями крушини і молодої осичини. Свиня по-хазяйськи обнюхала землю і хотіла вже було лягати з поросятами на короткий відпочинок і погодувати їх, як раптом з’явився вовк. А був він ще молодий і недосвідчений, і йому здалося, що без особливих зусиль зможе вполювати собі на обід смугасте поросятко.

Але свиня одразу помітила, що до її малюків підкрадається ворог, і безстрашно ступила назустріч хижакові. Така її поведінка розсердила і роздратувала вовка. Дивись, ще сміє ставати на заваді! Вовк припав до землі, примірявся, миттєво стрибнув і вчепився в масивну шию свині. Але не знав бідний вовк, кого він зачепив. Свиня різко струснулася, і вовк, випустивши з зубів її шию, упав на землю. І не встиг він схопитися, як свиня зім’яла його, притиснула рилом до землі і вхопила зубами за шкіру. І люто шарпнула спочатку вліво, потім вправо, і вирвала з вовчого боку великий шмат шкіри з сірим хутром. Вовк скористався з того, що свиня на мить відірвалася від нього, блискавично схопився і втік. А свиня сердито сопіла, порохкувала і зосереджено жувала клапоть вовчої шкіри. І злість її поволі вщухла.

Коли почався двобій свині з вовком, поросятка порснули на всі боки і поховалися у кущах. І лиш почувши заспокійливе порохкування, малюки повилазили зі своїх сховищ і попідбігали до неї. Вони не розуміли, що сталося, але своїм тваринним єством відчули, що мати для них надійний захист.

Отак блукало поволеньки свиняче сімейство весняним лісом, і поросята росли і міцніли. І не знали, що незабаром їхньому безтурботному щастю настане кінець.

Іноді вони виходили на край лісу і бачили на прилеглих до лісу полях і городах людей. Ці дивні істоти викликали у поросят великий інтерес, але їхня мати, досвідчена й бувала, спостерігала за людьми не з інтересом, а зі стурбованістю і занепокоєнням. І поросята скоро затямили собі, що людей треба боятися. Наївні поросятка не знали, що таке небезпека і смерть, але могутній інстинкт самозбереження знову підказував їм: треба робити те, що робить мати.

Іноді те, що малятам здавалося страшним і небезпечним, на матір не справляло ніякого враження, а бувало, що легенький хрускіт зламаної гілочки повергав її в страх. Одного разу, коли почалася гроза, перші удари грому дуже налякали поросяток, а свиня стояла собі під дубом і не звертала на громи уваги. Лив дощ, били й били громи, іноді зовсім близько, але поросятка вже зрозуміли, що громи не страшні для них і тікати від них не треба. Якщо мати не тікає, значить, усе гаразд.

Тварини не розуміють, що таке щастя, але для Хрука і його братиків та сестричок оті весняні дні, коли мати водила їх лісом, були щасливими днями. І так було аж до того нещасливого надвечір’я, коли безтурботному життю Хрука, цієї невинної дитини природи, було покладено край.

Вони переходили галявиною лісу: попереду мати, а за нею зграйка її діточок. І раптом зовсім поблизу різко ударив грім. Мати якось дивно підскочила, тоді впала, зразу схопилася, пробігла трохи і знову впала. На цей раз впала, щоб не піднятися ніколи. Почувши раптовий удар грому і побачивши, що впала їхня мати, поросятка від несподіванки заціпеніли, але тільки на одну мить. У мить наступну вони кинулися до кущів і поховалися. І, тікаючи, почули незнайомий і страшний запах диму. На галявину підбігцем вийшли два чоловіки. Радісно збуджені, вони підбігли до вбитої свині.

— На два центнера потягне! — вигукнув один.

А другий картинно поставив ногу і приклад рушниці на тіло вбитої тварини. Цим браконьєрам-убивцям здавалося, що вони зробили добру справу. Але вернімось до сумного для нашого Хрука надвечір’я.

— Тут десь поховалися поросята, — сказав один із браконьєрів.

І вони пішли з мішками в кущі. Малі бідолашки ще не зрозуміли своєї біди і сподівалися, що лихо їх обмине. Але марно сподівалися. Вороги познаходили причаєних маляток, і вони опинилися в мішках. Один лиш Хрук зостався непоміченим і не потрапив двоногим хижакам до рук.

Закинувши мішки з поросятами на плечі, лиходії пішли геть. Хрук вибіг зі свого сховку і побіг до матері. Вона тихо й непорушно лежала на землі. Малюк ще не розумів, що то значить смерть. Йому здавалося, що мама, як це не раз бувало, спить. Відчув, що йому хочеться їсти і припав до ще теплого соска матері. Струмінь цілющого материнського молока востаннє наситив Хрука. Відчувши приємну ситість, він притулився до материнського тіла і солодко заснув.

Але сон його був недовгим. Щось підозріле потривожило його, і він схопився. Підозрілий гомін наростав і наближався. Хрук уже виразно чув тупіт і людські голоси. Він кинувся в кущі, заховався і сторожко виглядав звідти. Що ж то буде?

На галявину вийшли ті самі двоє людей. Вони вели запряженого в шлею коня. Підвели його до вбитої тварини, і кінь боязко форкнув. Один з лиходіїв залигав свиню за задню ногу, другий крикнув на коня. Кінь нап’явся і з натугою потягнув браконьєрську здобич. Вони зникли, невдовзі затих і кінський тупіт. Зовсім стемніло. Десь далеко виспівував соловей, але Хрукові було не до співу. Він тихо сидів, маленький сирітка серед темного лісу. Сидів, поки не заснув.

Вранці Хрук прокинувся і знічев’я побрів по сліду туди, куди потягли його маму. Йому ще здавалося, що він її зустріне. Бо ж як без мами жити? Отак ідучи по тому страшному сліду, він вийшов на край лісу. Під самим лісом було село. До крайньої хати зовсім близенько. Хрук, звичайно, не розумів, що воно й до чого, але побачив коло хати людей і зразу збагнув, що тут криється велика небезпека.

Він вернувся в ліс і почав никати попід деревами, шукаючи якоїсь поживи. Звірине чуття Хрука підказувало йому, що тільки ліс може порятувати його. Він ходив попід деревами і нюхав, і шукав, але пожитку з того було небагато. Знайшов невдаху-хруща, який упав з дерева і не встиг піднятись на крила. Кілька невеликих слимаків, чорних і слизьких, але приємних на смак. З якогось гнізда випало голе сліпе пташеня, що його вже їли мурашки. Хрук не розумів, що воно й звідки, а тільки понюхав і з’їв його разом з необачними мурашками. Ті всі знахідки сяк-так підкріпили Хрука, але його продовжував непокоїти голод. Він знову вийшов на край лісу і тоскно дивився на чужий незнаний світ.

І побачив Хрук таку цікаву й радісну, таку принадну картину, що його поросяче серце здригнулося і по всьому тілу розлилося приємне тепло. Від найближчої хати поволі йшла велика біла свиня, а за нею, обганяючи одне одного, бігли підтюпцем поросята. Вони були приблизно такі ж на зріст, як і Хрук. І всі білі-білі, тільки одне поросятко рябеньке. Усіх їх було семеро. Звичайно, Хрук не розумівся на рахунку і не знав, скільки тих поросят, але ми знаємо, що семеро.

Хрукові дуже хотілося побігти до них і приєднатися до веселого поросячого товариства, але він побоювався чужої свині. Та ось свиня зупинилася, лягла, відкинула ноги набік, і всі поросята дружно кинулися її ссати.

Ми знаємо, що кожне порося має свій сосок, інших материнських сосків не чіпає, але й свого не попускає нікому. Та, на щастя Хрука, того ранку двоє поросяток продали сусідам, і два соски зосталися незайнятими. Хрук здалеку помітив їх, і були вони для нього такі принадні і бажані, що він таки не втримався, прожогом кинувся до свині і почав ссати разом із іншими поросятами. І поки всі виссали по одному соску, він вправився з двома.

Нарешті свиня підвелася. Вона глипнула лівим оком на Хрука і ніби й не звернула на нього уваги, І Хрукові здалося, що він так уже й зостанеться у приємному поросячому товаристві, але раптом свині не знати що спало на думку і вона з широко роззявленою пащею кинулася на Хрука. Бідолаха Хрук ледве встиг ухилитися від наглої смерті. Тут просто безвідмовно спрацював його інстинкт самозбереження. Хрук з усіх сил пустився навтіки і зупинився аж у лісі, щоб перевести дух і глянути, чи не женеться за ним свиня. Але вона вже ніби й забула про Хрука і щось винюхувала собі у траві так, ніби Хрука й на світі не було.

Хрук, нассаний і наповнений молоком, як бочечка, був у чудовому гуморі і йому більше нічого не хотілося, тільки відпочити. Малюк заліз у чагарник, ліг собі і солодко заснув. І йому снилися наповнені молоком рожеві соски чужої білої свині.

З того часу Хрук щоранку виходив на край лісу під село і, не потрапляючи нікому на очі, терпляче вичікував, поки не з’явиться свиня з поросятками. І коли вона лягала і поросята починали ссати, він тихенько підбігав і якомога швидше висмоктував свої два соски. А свиня лежала собі і сном і духом не відала, що її ссе хтось чужий. Хрук, такий ніби простенький і тупенький, чудово засвоїв свою роль. Наситившись, він зразу втікав, і поки свиня встигала піднятися, був уже в лісі.

Можна було б сказати, що життя Хрука знову було щасливим. Але на зміну кожному щастю приходить як не біда, то принаймі розчарування. Одного нещасливого ранку Хрук, як завжди, прийшов на свій, так би мовити, спостережний пункт на краю лісу, чекав, чекав, і минув день, а свиня з поросятами так і не з’явилася. Не було їх і в наступні дні, і Хрук зовсім підупав духом. Але за ті щасливі дні, коли він «позичав» молоко у свійської свині і притому «позичав» досхочу, Хрук значно підріс і змінився. Смуги на його тілі поступово згладилися і зникли, і Хрук зробився рівномірно бурим. Він уже спроможний був сам собі давати раду. Цілими днями ходив по лісі, шукав, нюшкував і потроху знаходив сяку-таку поживу. Не раз він зустрічав у лісі людей, але так спритно обминав їх і крився, що люди ніколи його не помічали. Хрук по простоті своїй уже давно забув сумну історію з загибеллю матері. Але десь на самій глибині його поросячої голови збереглася не усвідомлена, але могутня і владна пересторога, що від людей іде смертельна небезпека.

Так, він забув про свою маму, але якщо хтось думає, що в диких тварин взагалі немає пам’яті про пережите, то він глибоко помиляється. Хрук пам’ятав усе, що мало важливе значення для його власного життя. Десь на дні його пам’яті підсвідомо зберігалася і згадка про те, як було приємно ссати білу свиню.

Але, на жаль, Хрук не знав і не міг знати дійсного стану речей. Він і гадки не мав, що той день, коли біла свиня й поросята вперше не з’явилися, був неділею, що то був базарний день, і господарі повезли на базар не тільки поросят, а й свиню. Їм, господарям, дуже потрібні були гроші. Але була у всьому цьому одна деталь, яка Хрука могла втішити, і про це ми зараз розкажемо.

Одного погожого травневого дня Хрукові схотілося ще раз сходити на край лісу під село, де він з такою приємністю «позичав» молоко. Щось тягло його туди, і навіть інстинкт самозбереження не міг утримати його від такої спокуси. Він обережненько підійшов до краю лісу і виглянув. Неподалік паслися корови, а тут, під самим лісом, ходив собі, час від часу по-хазяйськи копирсаючи рилом землю, рябенький кабанчик. Так, це був той самий кабанчик, що з ним Хрук разом ссав молоко! Правда, від того часу він значно підріс, але Хрук зразу впізнав його. Подивившись довкола, чи нема часом поблизу людей, Хрук вихопився з лісу і підбіг до свого знайомого. Підбіг і став навпроти нього. А рябий кабанчик нашорошив вушка, підняв рильце і дивився з неприхованим інтересом на Хрука. Він теж впізнав! Так вони простояли якусь хвилинку один проти одного, а тоді Хрук грайливо підскочив і промовив: «Хру-хру!» У відповідь рябенький підскочив і собі, не так високо, як Хрук, але підскочив. І промовив: «Рох-рох!» Тоді Хрук знову підскочив і сказав: «Хру-хру!» І так вони підскакували по черзі кілька разів, а тоді рябенький запитав:

— Як тебе звати? Рох-рох!

— Хрук. Хру-хру. А тебе?

— Рябий. Рох-рох.

— А чому тебе так довго не було? Хру-хру.

— Як забрали маму і всіх, мене зачинили, рох-рох. А тепер випустили, рох-рох.

— Хру-хру! То будьмо, Рябий, друзями.

— Рох-рох! Будьмо.

— То ходи зі мною, хру-хру.

І вони пішли удвох лісом. Хрук був довгоногий, худий і прогонистий, а Рябий гладкенький і опецькуватий. Рило у Хрука було довге і зручне для риття, а в Рябого зовсім коротеньке, непорозуміння якесь, а не рило. Але попри всю їхню несхожість, обидва вони були свинячого роду і свою спорідненість добре відчували.

У селах на Поліссі молодих свиней не замикають. Вони вільні бігати все літо, і звуть їх надвірняками. Таким надвірняком і був Рябий. Щоранку його випускали з хліва, а на краю лісу на нього вже чекав Хрук. Рябий, раденький і веселенький, підбігав до свого товариша. Він був акуратненький, як нова копійочка, щетина в одних місцях білосніжна, в інших — смоляно-чорна, а хвостик кільцем. Якби Хрук розумівся на ляльках, то неодмінно подумав би, що його друг схожий на лялечку.

Цілими днями блукали вони вдвох по лісі. У перший день господиня затривожилася, що ніде не видно Рябого, але коли він прибіг увечері здоровий і ситий, то заспокоїлася і в наступні дні вже не журилася за нього. А якщо говорити поправді, то вона й першого дня не за Рябого журилася, а за себе і свою сім’ю, бо на випадок втрати Рябого довелося б потрусити кишенею і купувати інше порося. Адже їм хотілося м’яса і сала.

Добре було юним друзям-підсвинкам у лісі, ще й як добре. Там часто можна було знайти якусь смачну річ: то слимак, то равлик, то ще щось. І було те літо дуже врожайне на гриби. Приємні грибні пахощі висіли у вологому лісовому повітрі. За день друзі так наїдалися грибами, що їхні животи були тугі, як барабани. Особливо подобалися їм старі червиві гриби, такі великі, м’якенькі і такі смачні. Ну просто смакота!

Коли Рябий прибігав увечері додому, господарі дивувались, що він такий повний. Чим він так наїдається? І господиня давала йому чимраз менше їсти, але він від того аж ніяк не худнув, а гладшав дедалі більше, і це дуже радувало господарів. Ще б пак, його майже не годують, а він росте і гладшає, як на дріжджах.

За літо Рябий підріс і погладшав більше, ніж Хрук. Хрук був високий і на вигляд худий, а Рябий товстенький, кругленький, і щетина на ньому аж блищала. Якби їх тоді побачив у лісі хтось із людей, залюблених у читання книг, то неодмінно пригадав би славнозвісного лицаря Дон-Кіхота і його вірного зброєносця Санчо Пансу. Схожість була просто разючою, з тою тільки різницею, що Санчо Панса був у підлеглому до лицаря становищі, а Хрук і Рябий — рівноправні друзі.

Хтось може сказати, що не годиться порівнювати славного лицаря, героя знаменитого роману, з якимось там диким кабаном. Ми охоче визнаємо, що схожість тут чисто випадкова, але при тому нагадаємо про тих вчених людей, які стверджують: ніяке серце за своєю будовою так не схоже на людське, як свиняче.

Якщо погодитися з думкою, що й тварини прагнуть щастя, то можна з впевненістю стверджувати, що Хрук і Рябий у ті дні більшого щастя, ніж вони мали, прагнути не могли. Що може бути кращого, як, наївшись грибів і всілякої всячини, закусити соковитою лісовою зеленню, а тоді лягти в затишному місці, притулившись боками одне до одного і мирно, безтурботно відпочивати?

Хрук безпомилково чув нюхом, де є в землі соковиті смачні корені, розкопував своїм могутнім рилом землю і ласував ними. Його наслідував Рябий і, хоч рило в нього було куценьке, теж з успіхом знаходив собі в землі поживу.

У лісі було так добре, що Хрук не раз казав Рябому:

— Не йди вже до тих людей, хру-хру. Навіщо вони тобі? Хочу бути і вночі з тобою, хру-хру.

Але Рябий, як і кожна добропорядна особина з родини свійських свиней, вважав, що він повинен ночувати вдома. У нього ж така добра господиня, щоразу поплескує і погладжує його по спині. Не знав бідний Рябий, що всі її світлі емоції і ласкаві жести зводилися до прозаїчного бажання мати побільше свинини.

Добре було друзям у лісі, і їм, мабуть, здавалося, що краще вже й бути не може, але виявилося, що може бути й краще. Прийшла осінь, і для наших поросят настало справжнє раювання. Щедро вродили опеньки. Вони росли цілими купами, щедро обліплюючи старі дубові пеньки. їж, скільки хочеш. Та що там опеньки! У ту осінь на дубах рясно зародило жолуддя. Коли на землю впали перші нічні приморозки і з кленів почали падати жовті й багряні листки, з дубів посипалося додолу жолуддя. Досить було найменшому вітерцеві хитнути дубовим гіллям, як жолуді цілими каскадами летіли вниз і встеляли землю.

Хрук вправно працював своїми крицево твердими зубами, і подроблена жолудева шкаралупа безперестану сипалася на землю, а чисті смачні жолудики самі лягали йому на кутні зуби. Та й не дивно, що Хрук так умів лущити жолуддя, він же був мешканцем лісу. Дивно, що й Рябий, у якого багато поколінь предків були свійськими свиньми, поводився з жолуддям так само впевнено і вправно.

Друзі швидко росли й гладшали, і спина Рябого зробилася такою широкою, що на ній можна було виспатися. Господарі не могли натішитись ним. Де хто бачив, щоб отакий надвірнячок нагуляв таке сало! Та й Хрук був нівроку собі, хоч на ньому це було не так помітно.

Живучи в рідному лісі і насолоджуючись життям, Хрук забув про своє раннє дитинство. З його пам’яті геть зник напасник-вовк, якого колись перемогла і змусила до втечі його мати. Але, хоч вовк справді безслідно зник з Хрукової пам’яті, з лісу він ніде не дівся. За літо й осінь хижак підріс і зміцнів. На місці вирваного свинею клаптя наросла нова шкіра, з тою тільки різницею, що шерсть на ній була вже не сіра, як по всьому вовкові, а сніжно-біла. Ніби хтось узяв та залатав сірий вовчий бік білою латкою.

І ось вони знову зустрілися — вовк і майже дорослий Хрук. Вовк виглянув з кущів і побачив обох поросят. Особливо сподобався йому Рябий. Який гладкий! Такої ласої здобичі він ще не бачив! Вовк вийшов з кущів і попрямував до Рябого. А той собі хрускав жолуддям і не підозрював, що смертельна небезпека так близько. Але Хрук зразу помітив наближення ворога і насторожено підняв голову. Вовк, скрадаючись, наближався. Тоді Хрук заступив собою Рябого, і бура щетина його наїжачилася гребенем від голови аж до самої середини спини. Чорні очиці люто дивилися на ворога, а два гострих жовтих ікла загрозливо виглядали з обох боків з-під верхньої щелепи. Хрук був готовий до бою. Вовк на віддалі кількох кроків зупинився. Його впевненість у собі, ще хвилину тому така велика, зменшилась до розмірів білої латки на його боці. Грізна постава Хрука аж ніяк не заохочувала напасника до нападу. У вовчій голові невиразно засвітився спогад: він уже ніби з таким противником зустрічався, і це для нього, вовка, погано закінчилось. І вовк обернувся і пішов геть. Хрук подивився на Рябого, а Рябий на Хрука, і вони знову взялися за жолуддя так, ніби нічого й не сталося.

Наші друзі жирували в лісі, аж поки не випав сніг. Тоді сказав Рябий:

— Нема вже чого мені тут робити. Я вже не буду приходити до тебе, рох-рох.

Хрук провів друга аж до краю лісу. Коли прийшла хвилина розставання, Рябий сказав:

— Хруче, ходи зі мною, рох-рох. Тут холодно й сніжно, рох-рох. А в хліві тепло і затишно, рох-рох. І там дають їсти, рох-рох.

Те порохкування звучало так ласкаво-прохально, як міг рохкати тільки добрий, ласкавий кабанчик. Хрук запитав:

— А з того хліва я зможу вийти, коли захочу, хру-хру?

Рябому не хотілося казати неправду, і він чесно сказав, що двері зачинені. Сказав і далі просив друга:

— Ходи, рох-рох, зі мною. Нащо їх відчиняти, ті двері, рох-рох? Добре й при замкнених дверях, тепло й сито, рох-рох.

— Не хочу я ситості при запертих дверях. Ти йди, а я зостануся тут.

І вони розсталися.

Тяжким було Хрукове життя в зимовому засніженому лісі. Щоб вижити, він рив попід дубами сніг, добирався до землі і шукав замерзле жолуддя. А його було не так то й багато. Хрук голодував і жив за рахунок накопиченого восени жиру. А снігу падало дедалі більше й більше. Дійшло до того, що Хрук вибігав на в’їжджену дорогу і хрумкав замерзлі коняки*. У ті дні зустрів Хрук у лісі своїх лісових родичів. Звідкись прибрів невеликий гурт диких свиней. Хрук приєднався до них. Йому сподобалося, що, крім старших досвідчених кабанів і маток, були в тому гурті такі молоді, як він. Вони всі разом шукали поживу, а вночі гуртом залягали спати, гріючи одні одних.

В лісі було голо і незатишно. То тут, то там чулися постріли. Рятуючись від переслідувачів-людей, доводилося дуже виснажуватися. Одного разу, коли знову почалася стрілянина, один з кабанів упав, і його кров полилась на сніг. Хрук відбіг від гурту і відтоді знову почав ходити сам. А сніг дедалі глибший і їсти нема що. Біда та й годі.

Хрук бідував, зате Рябий у ті дні розкошував. Йому почали давати їсти, скільки хочеш. Раніше господиня цикне було чого-небудь, а тепер як вивалить з відра, то мало не повне корито. Та й вранці дає, та й під вечір дає. Рябий не міг збагнути, за що доброчинство таке. Він день за днем гладшав і гладшав. Набивши черево, цілими днями лежав на брудній дощаній підлозі, як великий лантух. Тулуб його дедалі товстішав, а ноги здавалися коротшими. Він лежав, і безмежна приємність розливалася по всьому його свинячому тілі. Не хотілося ні рухатися, ні навіть уставати, а тільки лежати і відчувати, як по всьому тілі відкладається сало. Що то значить мати добрих господарів! А дурний Хрук не послухав його і зостався на свою згубу в лісі.

Не знав бідолашний Рябий, що на нього чекає.

А Хрук геть схуд, як дошка зробився. Але вже починало пригрівати сонце і танув потроху сніг. Наставала весна, і хоч Хрук не мав жодного поняття про пори року і сезонні зміни в природі, але як ставало тепліше і ліс звеселявся цвіріньканням пташечок, він веселішав і в ньому пробуджувалися невиразні сподівання на краще.

А в хлівець до Рябого зайшли його господарі, чоловік і жінка, з задоволенням оглянули його, і жінка сказала чоловікові:

— До Великодня зосталось всього чотири дні. Завтра треба буде зробити з Рябим порядок.

Вони говорили собі, а Рябому й за вухом не свербіло. Що йому до тих людей? Хай собі говорять, що хочуть, аби лиш корито було повне.

Хтось може подумати: «Який же дурний той Рябий!» На це можна сказати: а хіба між нами, людьми, немає таких рябих?

Ми вже говорили, що Хрук радів наближенню весни. Але несподівано знову повалив густий сніг. Хрук ледве ступав у лісі, бо снігу було по саме черево. І зажуреному Хрукові, ніби якийсь невиразний сон, пригадалося, як запрошував його до себе в хлів Рябий. А й справді, Рябому, мабуть, добре. Чи не варто було б сходити до нього й подивитися, як він там живе? А може, й пожити з ним до кращих часів? «Піду», — вирішив Хрук.

Він уже вирішив було йти, коли раптом щось стривожило його. Йому здалося, що здалеку долинає свинячий крик, довгий і розпачливий. Хрук зупинився, нашорошив вуха. Постояв, послухав — ніби вже й нічого не чути. А може, то йому здалося, може, ніякого крику й не було? І Хрук пішов на край лісу.

Він вийшов з лісу, сторожко подивився сюди-туди — ніби ніде нічого небезпечного нема.

Садиба, в якій жив Рябий, лежала перед його очима як на долоні. І, о диво! — двері в хліві Рябого відчинені навстіж. Так і хочеться побігти в розчинену фіртку. Але Хрук був мешканцем лісу, і його ніколи не покидала обережність і настороженість. Ні, він не побіжить у фіртку, він краще зайде з боку засніженого городу і спочатку обережненько подивиться крізь пліт.

Город був відділений від лісу плотом з рідко набитих лат. Хрук легко провіз між тими латами і наблизився до штахетної огорожі, що відділяла город від подвір’я. Вздовж огорожі на краю городу був ряд порічкових кущів. Хрук підійшов і тихенько всунув між них голову. Йому було добре видно, що робиться на подвір’ї, а його самого видно не було.

Хрук побачив, що там нерухомо висів униз головою, прив’язаний за задні ноги до

поперечини, його друг Рябий, а коло нього поралися двоє чоловіків. І шибонув у ніздрі Хрука страшний запах крові. На грудях Рябого, з лівого боку, була рана, і навколо неї запеклася кров. Один із чоловіків держав у руках якийсь страшний предмет, і з того предмета з шипінням виходив вогонь і безжалісно палив, палив нещасного Рябого. Хрук знав, що таке вогонь, бо сам уже попікся, коли загорівся в одному місці ліс.

Рябий дуже підріс і потворно розтовстів, але Хрук зразу впізнав свого друга. Він стояв приголомшений і його охопив жах. Ось до чого дожився Рябий! Хрук зрозумів, що ніколи вже не побачить свого друга. Він обережно висунувся з кущів, пройшов по своїх слідах назад до плоту, проліз між латами і потрюхикав у ліс.

День був сонячний і по-весняному теплий, і швидко танув сніг.

Липень 1997 року

Чарівні казки 

* коняки́ — конячий послід (Тут і далі примітки автора).