rozumna-shapka

Лариса і Білонька

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

На колгоспній фермі народилося телятко. Воно було біле-білісіньке, тільки з правого боку на шиї кругленька червона пляма. Ніби й гарненьке було, але не таке, як усі. Лежало пластом, і голова не трималася на в’язах. Мертве та й годі.

Якраз під ту пору над’їхав до ферми голова колгоспу, великий на зріст, чорнявий, череватий і носатий.

— Нема як це теля годувати, — сказала телятниця. — Голови не підводить.

— То зарізати і м’ясо здати в їдальню, — розпорядився Носатий.

— Та воно ж ніби неживе. Як його їсти? — мовила телятниця.

— Як неживе, то хай тракторист вивезе його разом з гноєм. Буде собакам радість.

Під ту хвилю надійшла до ферми сусідська дівчина Лариса, чотирнадцятирічна школярка. Вона жила неподалік, і все, що робилося на фермі, було в неї перед очима. Іноді Лариса забігала на хвильку туди, бо подобалися їй тварини. Тож і тепер підійшла. І почула останні слова голови колгоспу.

Лариса глянула на телятко. Очі його, темні й вологі, ніби благали про допомогу.

— Хочеш жити, Білонько? — співчутливо запитала дівчинка, і вологі очі телятка кліпнули, ніби відповідаючи ствердно Ларисі.

Це й вирішило долю Білоньки.

— Дайте цю теличку мені, — попросила дівчинка. — Може, я її відживлю.

Першою думкою голови було: «Не дам». Він не уявляв собі, що можна комусь дати щось даремно. Тільки всесильна державна влада брала з колгоспу все, що хотіла. Та ще йому, голові, повновладному господареві в селі, колгоспні їздові привозили без рахунку все, що він бажав. І Носатий ревно беріг колгоспне добро, беріг для держави і для самого себе. Отож, йому не хотілося віддавати навіть мертве теля. Але ж він при всіх сказав, щоб теля викинули, і тепер не випадало скупуватися непотрібним.

— То бери, як хочеш мати замороку, — непривітно буркнув голова.

Лариса побігла, за хвилину вернулася з матір’ю, і вони понесли телятко в рядні додому. Занесли в хлів і поклали на сухеньку солому.

Мама видоїла корову, і Лариса взялася свою теличку поїти. Нахилила перед нею відерце з теплим молоком, обережно опустила в молоко телячу мордочку — теля не пило. Дівчинка вмочила в молоко пальці і тикала їх теляті в рот, але з того нічого не виходило.

— Замороко ти моя, — з серцем промовила Лариса, та не відступалася від телятка.

Набирала молока в жменю і заливала йому в рот, але молоко щоразу з рота витікало, лилося назад у відро. Дівчинка знову й знову заливала телятко, а молоко витікало. Це продовжувалося досить довго, Лариса вже хотіла плакати. І тут вона побачила, що молока в перехиленому відрі зосталося лиш трошки. Зовсім мало зосталося. Значить, таки випило його телятко, бо на землю не пролилося нічого.

Через кілька хвилин молока у відрі зовсім не стало. Зрадувана Лариса побігла до хати і похвалилася мамі:

— Білонька випила молоко!

Лариса щодня годувала теличку сама. Це було морочливо й довго, і дівчинка не раз повторяла: «Замороко ти моя». Але не роздратування чулося в цих словах, а щира приязнь.

Так минуло два місяці, і нічого не змінювалося. Лариса почала вже думати, що голова в її Білоньки так ніколи й не підведеться. Мама сказала:

— Змарновано море молока, а толку ніякого нема.

Але таки здавалося Ларисі, що теля підросло. Воно й далі лежало пластом, але ніби зробилося трошки більше.

Одного разу, перед самим початком навчального року, Лариса забігла до хліва, глянула — Білонька лежала на своєму місці з високо піднесеною головою. Дівчинка остовпіла від хвилювання й радості. І тут теличка промовила людським голосом:

— Замороко ти моя.

Ларису охопив переляк. А Білонька продовжувала:

— Ти не бійся, все буде гаразд.

Лариса обняла її, поцілувала в широкий блискучий ніс, сіла коло неї. І повели вони тиху дружню розмову.

— Не розказуй нікому, що я вмію говорити, як люди. Хай це буде наша таємниця.

Так сказала Білонька, і щаслива Лариса побігла до хати.

Відтоді вона щодня бігала до Білоньки на розмову. Ласкаве слово — «Білонька» — якось само собою закріпилося за теличкою, інакше її ніхто не називав.

Теличка щасливо перезимувала і разом із коровою та сусідською худобою пішла на пасовисько. І ніхто не підозрював, що Білонька незвичайна, не така, як усі. Незабаром у Лариси почалися канікули, і тепер вона часто бувала з Білонькою в полі. Коли поблизу не було нікого з людей, вони стиха розмовляли, білява дівчинка і біленька теличка.

А тим часом колгосп жив своїм нелегким життям. Люди працювати в колгоспі не хотіли, молодь роз’їжджалася хто куди, і колгоспне господарство, відстале й злиденне, занепадало дедалі більше.

І тут прийшла в колгосп вимога негайно виконати квартальний план здачі м’яса. Вибрали всю худобу, яка мала йти на м’ясо, — до плану не вистачало двісті кілограмів. Носатий був геть збентежений. Не здавати ж на м’ясо дійну корову або малих телят?.. А план так хочеться виконати, одержати премію й похвалу начальства.

Голова, сердитий і насуплений, стояв коло ферми, а тут Лариса жене з поля свою корову й Білоньку. Носатий глянув на Білоньку і зразу вирішив, як виконати клан здачі м’яса.

— Зважте цю білу телицю, і якраз буде план.

— Та то ж не колгоспна, — сказав хтось з доярок.

— Як не колгоспна? А де ж народилася вона, не на колгоспній фермі? Може, ця дівчина за неї платила? Може, вона має який законний документ на неї? Нічого не має, значить, теличка колгоспна.

— Її ж мали викинути, ту теличку, а дівчина взяла й вигодувала.

— Як це «вигодувала»? Хіба не з державної землі корми були? На державних кормах теличка виросла, то в державу піде. Державі м’ясо треба. А дівчині за роботу заплатити, як телятницям платиться. Нарахувати копійки за кілограми приросту. Рублів з тридцять набереться, хай радіє школярка.

Двоє чоловіків прийшли з мотузком за Білонькою. Вдома була тільки Лариса.

— Нас прислав голова, щоб забрати на м’ясоздачу телицю.

— Як це «забрати»?

— А отак, забрати та й здати. Ми люди маленькі, нам наказано, то ми й прийшли. Ти говори з головою.

— Не дам! — заридала-заголосила Лариса. — Не пущу!

Збентежені посланці вернулися до Носатого.

— Вона телиці не дає. Плаче.

Носатий войовничо виставив могутнє черево.

— Що значить — «не дає»?! Плаче, кажете? Москва сльозам не вірить. Я сам туди піду з вами.

А тим часом Лариса забігла до хліва і розказала про ту халепу Білоньці.

— Треба тікати, — сказала Білонька. — Ти підеш зі мною?

— Як же я лишу тут усе, — нерішуче промовила дівчинка. — Маму, тата.

— А ти не бійся, все буде гаразд. Це все минеться — і ми вернемось.

— То добре, тікаймо. Я тільки зайду до хати і напишу записку батькам, щоб не журилися.

Лариса дописувала записку, коли знадвору почулося тривожне ревіння Білоньки. Дівчинка вибігла надвір. Колгоспний їздовий якраз виводив Білоньку з хліва. Тут же стояв і сам голова.

— Відчепіться від неї! — крикнула дівчинка, підбігаючи до Білоньки. Білонька рвучко шарпнулася вбік, їздовий упав і випустив мотузок з рук. А Білонька налетіла на голову колгоспу і тикнула його рогом у черево. Носатий зойкнув і гепнувся горілиць об землю, як мішок з висівками. Лариса схопила кінець мотузка, який волочився за Білонькою по землі, і вони побігли. Носатий підняв голову і, пересилюючи біль, жалісно крикнув:

— Держіть їх! Держіть!

Їздовий схопився і погнався за ними. Білонька зупинилася і сказала тихенько Ларисі: «Скачи на мене».

Лариса вхопилася руками за спину телички і підскочила. Не доскочила. Підскочила другий раз — не доскочила. А їздовий уже добігає. Лариса зібралася з силами, скочила втретє — і доскочила! Лягла животом на широку спину Білоньки, тоді закинула праву ногу і сіла на неї, як на коня. Їздовий встиг ухопитися за телячий хвіст, але теличка так хвицнула його ногою, що полетів шкереберть. І побігла.

Білонька бігла, а Ларису так підкидало, що вона ледве трималася. Їй здавалося, що от-от полетить на землю. І тут дівчинка відчула, що їхати стало зручно і приємно і зовсім не підкидає. То чарівна теличка полетіла, не торкаючись землі. Летіла низько-низько, і збоку було трудно розібрати, чи дотикається вона землі, чи ні.

Переслідувачі змушені були вертатися ні з чим.

Так вони летіли до самого вечора. Летіли над полями, обминаючи міста й села. На відпочинок зупинилися під лісом, коли вже заходило сонце і тільки його багряний краєчок виглядав з-за горизонту.

Білонька скубла край лісу травичку, а Лариса сиділа під дубом і думала: «Що ж буде далі?» Вона була голодна, і наближалася ніч. Лариса боялася. Ще ніколи вона не ночувала поза рідним домом. І тут Білонька перестала пастися і підійшла до неї.

— Ти голодна, — сказала вона.

— Голодна.

— То відкрути мій правий ріжок і візьми, що там є.

Лариса відкрутила правий ріжок, заглянула в отвір — там лежав гарненький шматочок хліба.

— А тепер відкрути лівий ріжок.

Дівчинка відкрутила лівий ріжок і відчула запах свіжого теплого молока.

— Вечеряй, — ласкаво сказала Білонька.

І лягла вона коло Лариси, і нахилила голову, щоб дівчинці було зручно пити молоко. Вона повечеряла, закрутила назад ріжки Білоньки. А тим часом край сонечка сховався за обрієм і вечірні сутінки почали виповзати з лісу. Стомлена дівчинка прихилилася до теплого боку своєї чотириногої подруги, і вони обидві заснули, забувши тривоги й прикрощі прожитого дня.

Вранці закувала зозуля, і наші втікачки прокинулися. Лариса не зразу зрозуміла, де ж це вона опинилася, бо ще ніколи не заставав її ранок під лісом.

— Що будемо робити далі? — запитала дівчинка.

— Знайдемо струмок та нап’ємося води. Ти вмиєшся. Тоді поснідаєш. А я попасуся.

— Та й полетимо кращої долі шукати.

— Та й полетимо кращої долі шукати, — повторила Білонька.

Так вони й зробили. День видався сонячний і теплий. Спочатку вони летіли низько над землею, а тоді Білонька почала підніматися дедалі вище й вище. Очам Лариси відкрилися широченні простори рідної землі. Кругом, скільки око сягає, виднілися порізані дорогами поля, які лиш зрідка перемежовувалися листяними й сосновими лісами. А там, на далекому обрії, все ховалося в синюватому тумані.

— Ти не боїшся висоти? — запитала Білонька.

— Мені страшнувато, але я намагаюся не боятися, бо я з тобою.

Вони летіли над краєм лісів і полів. І лісів ставало чимраз більше. Десь в обідню пору зупинилися перепочити на галявині соснового бору. Лариса, як звичайно, пообідала молоком і хлібом від Білоньки. І почала ходити по лісі, шукаючи ягід. Але ягід не було, тільки гриби росли цілими купами. Раптом Лариса побачила поміж соснами лося. Він був худий-худющий, не лось, а обтягнутий шкірою живий скелет. А на боках шкіра облізла, і можна було здалеку порахувати всі ребра. Та й поводився лісовий велетень якось дивно. Він ішов, ніби сонний, натикався на сосни, повертав у другий бік і далі брів, як сновида. Лариса кивнула Білоньці, щоб та зоставалася на місці, і сторожко підійшла до лося. Той не звертав на неї ніякої уваги. Знову наткнувся головою на сосну, звернув у другий бік і помаленьку пішов, ледве переставляючи ноги. Лариса тихенько забігла йому наперед, подивилася в очі і побачила суцільні більма — лось був сліпий. Збентежена дівчина вернулася до Білоньки.

— Цей лось недужий, він скоро згине. Ходім звідси.

Вони пройшли трохи лісом і побачили під кущем мертвого зайця.

— Це якесь недобре місце, — сказала дівчинка, і вони вийшли на край лісу і полетіли-помандрували далі.

На незасіяних полях гойдалися від вітру високі бур’яни. Ніде не видно було ні душі. Ні людей, ні худоби, ні машин або возів на дорогах — нічого. Що ж це за край такий?

Вони зупинилися на краю якогось села, пішли сільською вулицею — в селі не було ні душі. Німі хати і жовті бур’яни. Село було мертве. Лариса сказала:

— Тікаймо звідси. Тікаймо шукати якоїсь живої землі.

Довго летіли вони, поки очам їхнім відкрилися нарешті засіяні ниви. На буряковому полі сапала одинока жінка. Зайнята своєю роботою, вона не помітила прибульців.

— Я піду запитаю її, що це за пустеля була.

І Лариса пішла до тої жінки, а Білонька зосталася на дорозі. Вони щось там говорили удвох, Лариса з чужою жінкою, і коли дівчина повернулася, Білонька здалеку помітила, що та сама не своя.

— Тікаймо далі. На цій землі посіяно смерть. І назва їй — Чорнобиль.

І вони швидко пішли дорогою, а як відійшли за найближчий лісок, піднялися в повітря і полетіли далі. Призахідне сонце залишилося позаду, вони летіли на схід. Незабаром позаду лишився перегороджений і широко розлитий Дніпро.

Так вони подорожували ще два дні. Зупинялися для обіднього перепочинку, потім для ночівлі і летіли все далі й далі на схід. На третій день побачили безліч високих труб, з яких валив чорний дим. Вони пролетіли над одним містом, над другим, а далі було третє, більше за попередні. І скрізь труби, труби, і кожна вивергала клуби чорного диму. Північний вітер нахиляв ті дими набік, і вони розповзалися по землі, оповиваючи все довкола. Від того й небо посіріло, і навіть сонячне проміння, пробиваючись крізь товщу розсіяного диму, світило не так ясно, як у інших краях.

— Що це за край такий? — запитала Білонька. — Нащо ж люди наробили такої біди? Хіба ж їм не краще жилося на чистій землі? Хіба не легше дихати чистим повітрям?

— Цей край зветься Донбас. Люди таке зробили, бо гадали, що це приведе їх до кращого життя.

— Хіба можна бути щасливим, живучи в димі? Летімо туди, звідки прохолодою віє.

І вони полетіли на північ. Перед ними, як і перше, широкі степи, зрідка поцятковані великими селами і невеликими містами. А через два дні, коли вони залетіли далі на північ, краєвиди змінилися. Побільшало лісів: то темних ялинових, то світлих березових, а то змішаних. До них тулилися невеличкі села, і виглядали вони убого й сіро, наче Богом і людьми забуті. Ніде не видно було людей. Невже й тут посіяно смерть? І вони летіли далі, боячись приземлятися в цьому пустельному краї. За цілий день Лариса й Білонька побачили тільки три села, де ще видно було життя. Хати були в них новіші, вулицями снували люди, зрідка проповзали трактори або автомобілі. Поля довкола були засіяні, але при садибах майже не було городів. Кругом хат — пустища, і навіть огорож не було. І хоч на полях повзали трактори, на пасовиськах паслися стада худоби, складалося враження, що все це якесь несправжнє, що люди тут живуть тимчасово, живуть тільки сьогоднішнім днем.

А в містах, над якими вони пролітали, був жвавий рух, стовпотворіння, багато людей чогось стояли довгими рядами, один за одним. На околицях міст велося будівництво.

Ні Ларисі, ні Білоньці не хотілося зупинятися в цій місцевості. Але ж треба було десь спочити. Вони пролетіли ще трохи і зупинилися біля невеличкого села під лісом. На околиці села стояли два напівзруйнованих корівники. Тут, видно, була колись колгоспна ферма, дорога до неї звертала попід арку з грубо обтесаних стовпів, а над нею, над тою аркою, тріпотів на вітрі обстряпаний білий прапор. «Чому вони білий прапор вивісили? Чи не тому, що розвалилося їхнє господарство і вмерло село?»

Не знала дівчинка, що той прапор колись був червоний, але вибілив його невблаганний час.

Село було мертве. Ні душі не було. Навіть дорога до села заросла маленькими деревцями. У деяких хатах уже провалилися дахи, на них виріс бур’ян і молоді берізки. Лариса зайшла в одну з хат, і в ніс їй ударив затхлий дух пустки, дух руїни. Зайшла в другу, в третю хату — те саме. І скрізь купи порожніх пляшок з-під горілки. Вони з Білонькою обійшли все село — і всюди було однаково. Тільки одна хата, неушкоджена й гарна, гордо стояла серед загального запустіння. Ні на самій хаті, ні по всій садибі не видно було ніяких слідів руйнації. І якби не висока трава на подвір’ї, можна було б подумати, що тут живуть люди. Хазяїн цієї садиби виїхав, мабуть, останнім.

Лариса відчинила двері, ступила до сіней, потім до хати. Їй одразу кинулася в очі велика ікона. Святий Георгій на білому коні бився із змієм, а той, притиснутий до землі списом Георгія, дивився вгору, на переможного вершника, і люто вишкірявся. А на покуті висів давній потемнілий образ Ісуса Христа.

В хаті було заметено, але підлога припорошена пилом. У куточку стояв віник. Тут же, коло печі, лежала акуратно складена купка дров і коло них сокира. А на припічку коробка сірників і пачка солі. На лавці стояло відро і лежало різне кухонне начиння. А ще було в хаті дерев’яне ліжко, а ліворуч від нього — стіл і два стареньких стільці.

Лариса підійшла до стола. На ньому лежав листок паперу з учнівського зошита, і на тому листку було щось написано. Вона взяла той листок, стріпнула з нього пил і прочитала:

«Человек, зто пишет тебе хазяин дома. Очень жалко было мне покидать родное гнездо. Но жить здесь стало невмоготу, и я с семьей уезжаю. Если хочеш, живи себе на здоровье в моей избе. А за меня Богу да святому Егорью помолись.

2 мая 1985 года».

Лариса ніколи не молилася і не знала ніяких молитов. І в церкві не бувала ніколи, бо в їх селі, як і в навколишніх, церкву було давно зруйновано. Вона тільки бачила, як молилася її бабуся. А тут її охопило якесь незнане досі почуття радості й смутку водночас. Вона повернулася лицем до образів, склала руки, як складала при молитві бабуся, і, сповнена світлих почуттів, сказала:

— Боже, дай щасливу долю господарю цього дому і його сім’ї. І ти, святий Єгорію, теж допомагай їм у житті.

Тільки тепер звернула увагу Лариса на двері в сусідню кімнату. Зайшла туди. Кімната була зовсім порожня. Тільки висіла на стіні велика кольорова світлина в рамці за склом. На ній був зображений білявий синьоокий молодець. Він грав на гармонії і радісно всміхався. Унизу за рамку було увіткнуто вузьку смужку паперу, на якій тою ж рукою написано:

«А портрет не снимай. Пусть он будет. Ето Хозяин».

Так і стояло написане з великої літери горде слово: «Хозяин».

А тим часом Білонька паслася на подвір’ї.

Почало темніти. Ларисі не хотілося ночувати самій у порожній хаті. Думала розміститися на ніч на подвір’ї разом з Білонькою, бо вечір був тихий і теплий. Але зразу почали допікати комари, і Лариса пішла до хати, а Білонька до хліва. Стомлена дівчинка скоро заснула, і наснилася їй рідна сім’я. І вона схлипувала уві сні.

Вранці Лариса сказала Білоньці:

— Я думаю, що треба перебути лиху годину тут, у цій хаті. А потім повернемося додому. Сьогодні ходім у ліс. Ти будеш пастися, а я назбираю ягід, пошукаю грибів.

Вони вже збиралися вирушати до лісу, коли це почулося якесь гуркотіння. Лариса вибігла на дорогу. Похитуючись на вибоїнах і підминаючи колесами тендітні берізки, що вже повиростали на покинутій людьми дорозі, до села під’їжджало зелене авто. Під’їхало, ще раз хитнулося і зупинилося. З нього, сопучи, виліз череватий чоловік. Своєю поставою й манерами поведінки він геть нагадував їхнього голову колгоспу, того Носатого, що хотів здати на м’ясо Білоньку. Тільки той був чорний і носатий, а цей рудий і кирпатий. А черево було таке саме, і Лариса зрозуміла, що це теж голова колгоспу.

Вслід за головою виліз якийсь маленький чоловічок з облесним лицем і папкою під рукою.

— Ты кто такая? И кто разрешил тебе выпасать свою телку на колхозных угодьях?

— Ишь ты, хитрая нашлась. Зто колхозная земля, и хоть мы ее временно не используем, никто не имеет права самовольничать здесь. Пусть даже сто лет лежит зта земля непаханной, а ты не трожь, потому как зто не твоє, а колхозное. Поняла?

Лариса мовчала. Кирпатий починав злитися.

— Самовольно выкормленную на колхозных угодях телку оприходовать в колхозное стадо, а с девкой разберемся, что к чему. Ты, Евсеич, давай папку сюда, бери телку и веди на центральную усадьбу, а мы поехали. Садись, девушка, ко мне в машину.

Лариса далі мовчала. Білонька промовисто подивилася на неї, і вони зрозуміли одна одну. А малий чоловічок подав голові папку і почав розмотувати мотузок у Білоньки на рогах. І тут вона коротко рикнула і тріпнула головою. Чоловічок відлетів набік, а Білонька обернулася до голови, підскочила на місці, різко махнула головою знизу вгору, підчепила Кирпатого рогом і кинула через себе. Він крикнув, перелетів через теличку і хляпнувся пробитим черевом об землю. А Лариса з Білонькою пробігли попри авто і пустилися навтіки. Вони не озиралися і не знали, що там робиться позаду, а тільки бігли. Зупинилися аж за селом, щоб порадитися, як бути далі.

Лариса сказала:

— Вертаймося додому.

— Але ж там Носатий. Він не забере мене?

— Не бійся нічого. Я вже не боюся ніяких носатих. Не посміє він більше зачепити нас.

Лариса сіла на Білоньку, і та побігла. Спочатку помаленьку, а потім дедалі швидше. Ось вона відірвалася від землі і, набираючи висоту, світлим птахом понеслася в небесній блакиті. А Лариса, біленька вершниця, оминаючи поглядом навколишні поля й ліси, дивилася на крайнеба, туди, де за далекими обріями лежала рідна Українська Земля.

1990 рік
Чарівні казки