skarbnu4ka

Необачний шпачок

Микола Зінчук

Прилетіли шпаки. Спочатку вони трималися зграйкою, а потім розділилися на пари і розсипалися хто куди. Старий Танасій, дідусь десятирічного Миколки, ще взимку змайстрував гарну шпаківню і почепив її на яблуню. На третій день після того, як прилетіли шпаки, Миколка вийшов раненько надвір, глянув, а на яблуні коло шпаківні сидять на гілочці двоє шпаків і весело щебечуть. Вони ніби й не цікавилися шпаківнею. Та то тільки так здавалося, що не цікавилися. Шпаки зразу розібрали, що то для них добре житло. Поки Миколка був у школі, вони наносили в шпаківню сухих травинок, соломи, пір’ячка і влаштували собі зручне гніздечко.

Микола любив спостерігати за життям шпаків. А вони то літали кудись за поживою, то сиділи на яблуні і щебетали, свистіли, рипіли — цілий концерт влаштовували.

А потім один шпак десь зник. Тільки один щебетав на гілочці. А де ж другий? Миколка ніяк не міг побачити двох шпаків разом. Не знав він, що другий шпак поряд, у шпаківні. Та й не шпак то був, а шпачиха. Вона знесла п’ять маленьких зеленкуватих яєчок і тепер сиділа на них, висиджувала шпаченят. А шпак, любий друг її, щебетав на гіллячці поряд, щасливий тим, що подруга тут, у шпаківні, вона робить таку велику справу. Його аж розпирало від щастя. Він стріпував крильцями і щебетав-щебетав, щоб знала вірна подруга: він тут, коло неї.

А коли шпачиху мучив голод, вона летіла шукати поживи, а шпак сідав гніздечко в шпаківні, висиджував шпаченят і почував себе дуже щасливим.

Через деякий час з’явилися на світ маленькі шпаченята. То одне, то друге продовбувало зсередини шкарлупу і тоненько пищало, даючи про себе знати: «Я з’являюся на світ». Потім напружувало своє маленьке тільце, і шкаралупа розламувалася навпіл. І вигрівалося пташенятко під теплим материнським животом.

Тепер для шпачиного подружжя настав час великої праці. Цілими днями вони літали в поле, носили поживу для шпаченят. Підлітаючи до свого житла, вони подавали сигнал, і їхні жовтороті писклята піднімали в шпаківні радісний концерт. І кожне широко розкривало дзьобика, щоб одержати свою частку.

Для Миколки було великим задоволенням дивитися, як вигодовують своїх пташенят шпаки.

Але закінчився навчальний рік, і Миколку відвезли в літній дитячий табір який був у мальовничому місці, серед лісу на березі річки, тієї ж річки, над якою стояла хата його батьків. У таборі було весело й цікаво, і Миколка рідко згадував про шпачину сім’ю у своєму саду.

Тим часом шпаченята підросли, вбралися в пір’я. І недалеко був той час, коли вони мали піднятися на крила. А тут одного дня нахмарилося і почалася злива. Уся шпачина сім’я, рятуючись від негоди, зібралися в шпаківні. А коли дощ припинився і встановилася ясна сонячна погода, шпак і шпачиха знову полетіли в поле. Шпаченята сиділи в гнізді, а поблизу щось шуміло й клекотіло.

Один молодий шпачок був особливо допитливий. Він конче хотів знати, що то шумить, виліз із шпаківні і сів на поличку біля входу. Як гарно було надворі! Зелено, ясно і ластівки літають довкола. Шпачок, ясна річ, не знав, що вони звуться ластівками, але політ їхній йому дуже сподобався. А чому б і йому не полетіти? У нього теж добрі крила. То що, так і буде сидіти в тісному гнізді? І вирішив шпачок випробувати себе в польоті. Стріпнув крильцями, відірвався від шпаківні, проскочив між яблуневими вітами і полетів у той бік, де шуміло. Як то добре летіти!

Він летів по прямій лінії і весь час трохи знижувався. Робити в польоті повороти шпачок ще не вмів. І заслабкі крильця були, щоб піднятися вгору. Летів тільки вперед і похило вниз. І тут він побачив під собою каламутні хвилі розбурхає річки. Після дощу вода в ній різко піднялася і з шумом неслася між зеленими берегами. Ось звідки йшов той шум, що так зацікавив необачного шпачка.

Шпачок дуже злякався, але виправити своєї помилки вже не міг і летів похило вниз. До протилежного берега так далеко, а до води близенько. Ще трошки — і він ляпнеться на воду і втопиться.

Але доля зласкавилася над ним. По воді пливла широка дошка, яку дощові води знесли з гори в річку. І шпачок упав просто на ту дошку. Він зіщулився зі страху і плив на дошці за течією. Світило сонце і літали ластівки, але шпачкові тепер було не до них. «Як добре було сидіти в гнізді, — думав він, пливучи не знати куди. — І чого я покинув його?»

Кругом збурена вода, а на березі теж небезпеки. Тепер дошка пливла не посередині річки, а понад берегом. В одному місці сидів коло самої води чорний кіт. Чорний, а очі жовті. Шпачок ще ніколи не бачив такого страшного звіра і не знав, що це таке. Кіт побачив шпака на дошці і весь напружився, а його хвіст заходив ходором. Готовий був скочити, але то надто далеко було. «Няв, няв! Лети сюди, шпачку, до мене лети!» Але шпачок і не хотів, і не міг летіти до кота і поплив на дошці далі. Кіт ще трохи пробіг берегом, але зрозумів, що з того нічого не вийде, і зупинився.

Край села з’явився на березі кудлатий, пелехатий пес. Шпачок і гадки не мав, що може бути на світі така потвора. «Гав-гав, лети до мене, я з тобою пограюся». Але шпачок і не думав лишати свою рятівну дошку. Та й не міг цього зробити, бо втопився б. А пес побоявся стрибати в бурхливу воду.

Закінчилося село, обабіч річки тягнувся ліс. Раптом з лісу вибігла до річки лисиця. Побачила шпачка і тонким улесливим голосом проговорила-проспівала: «Ходи сюди, мій любий, лети до мене. Я дам тобі їстоньки. Тобі буде так добре зі мною». Але шпачок, хоч і молодий та недосвідчений був, облесних лисячих слів не послухав і поплив на своїй дошці далі.

Швидка течія несла шпачка понад літнім дитячим табором. На березі гралися кілька хлопчаків.

— Дивіться, он пташка на дошці сидить! — вигукнув один з них.

— Треба зняти її з дошки! — крикнув другий.

Але хлопці розуміли що в таку бурхливу воду лізти не можна. Поряд на господарському будинку висів протипожежний гак. Двоє хлопців побігли і зняли його зі стіни. А дошка відпливла вже далеченько. Хлопчики побігли за нею, наздогнали, зачепили гаком і підтягли до берега. Хотіли взяти пташку в руки, та шпачок перелякався і полетів від них. Пролетів трохи над самою землею і впав у траву. Там і схопили його хлопчики.

— Та це шпачок! — вигукнув Миколка, який теж був у тому товаристві. – Візьмемо його, та й будемо годувати.

Хлопці зробили кліточку, посадили туди шпачка і годували його черв’ячками та комахами. А найбільше турбувався про шпачка Миколка, хоч він і не знав, що то шпаченя з його шпаківні.

Миколка чував, що шпаки навчаються людської мови.

— А що, якби й нашого шпачка навчити говорити? — сказав він одному товаришеві.

— То спробуймо. Може, навчимо.

Вони сіли біля кліточки, і Миколка запитав:

— Це ти, шпачку?

— Так, це я, — відповів товариш.

Так вони повторювали багато разів, але шпачок мовчав. Та це були наполегливі хлопці.

Вони повторювали свою розмову коло кліточки щодня, аж поки шпачок не крикнув:

— Так, це я!

Дуже зраділи хлопці і після того навчили шпачка ще кількох слів. Маленький темно-рудий шпачок став утіхою для всіх дітей в таборі. А коли настала пора їхати додому, Миколка взяв із собою і кліточку з птахом.

Спочатку хлопчик держав шпака в кліточці, а через два дні випустив його, і пташечка літала по хаті. А тоді відчинив вікно і шпачок почав літати й надворі. І неодмінно повертався в хату.

Миколка питав:

— Це ти, шпачку?

— Так, це я, — відповідав шпачок.

Минуло літо, шпаки почали збиратися у зграї для відлету у вирій. Дедалі рідше з’являвся до хати Миколин шпачок. І тоді хлопчик вирішив його позначити, щоб міг його потім впізнати. І почепив йому на лапку синє кільце.

Пройшло ще кілька днів, і шпаки зникли. Разом з ними полетів і позначений Миколкою шпачок. Сумно було хлопчикові без пернатого друга. Але він втягнувся у веселе шкільне життя, і спогади про руденьку пташечку дедалі рідше навідували його.

Та коли ранньою весною почав танути сніг і зацвірінькали перші пташини, Миколка сказав дідові Танасію:

— Дідику, я вас прошу, зробіть ще одну шпаківню.

— Добре, — сказав дід і зразу взявся до роботи.

Незабаром на горісі, зовсім недалеко від хати, прилаштували нову шпаківню, і Миколка почав ждати прилету птахів. Чи поселяться шпаки в новій хатці?

Одного разу Миколка вийшов з хати, щоб іти до школи, і почув щебетання шпаків. Глянув — на яблуні, коло старої шпаківні, сиділо двоє, а друга пара сиділа на горісі коло нової. У одного шпака синіло на лапці кільце. А може, це йому тільки здається, що є кільце? І Миколка крикнув:

— Це ти, шпачку? Шпаки перестали щебетати.

— Це ти, шпачку? — повторив Миколка.

— Так, це я, — відповів шпачок, злетів з гілочки і сів йому на плече.

1990 рік

Чарівні казки