Рудик

Рудик

Микола Зінчук

Хтось підкинув під лікарню маленьке щенятко. Чергова медсестра вийшла вранці надвір і побачила, що збоку під дверима сидить крихітний собачка, весь руденький, а вушка й мордочка чорні, ніби засмалені. Щенятко було схоже на вівчарку, але мало криві, як у такси, передні лапки.

Воно по-сирітськи сиділо під лікарняними дверима і кожного разу, коли приходив хтось з людей, привітно помахувало хвостиком і з надією дивилося на людину. Але кожен окидав його байдужим поглядом і йшов собі далі, і нікому не було діла до осиротілої тваринки.

Своїм непомильним інстинктом, успадкованим від багатьох поколінь собак, цуценятко відчувало, що шанси на виживання воно має саме тут, під цими дверима. Та уваги на нього ніхто не звертав.

Але ось бетонованою доріжкою підійшла до дверей лікарні молода жінка з трирічною дівчинкою. Жінка вела дівчинку за руку, а в другій руці несла важку сумку.

— Мамо, подивіться, який гарний собачка.

Дівчинка нагнулася над щеням і погладила його. А воно, безмежно вдячне за виявлену до нього увагу, потягнулося вгору і лизнуло дитину в лице.

— Мамо, собачка їсти хоче.

Жінка відкрила сумку, розгорнула один з пакунків, вломила половинку котлети і подала дівчинці.

— Дай йому.

Дівчинка дала песикові їжу, той пожадливо вхопив її, з’їв і, енергійно помахуючи хвостиком, дивився голодними очима на дитину: «Дай ще».

— Мамо, він ще хоче.

— Лесю, ми ж не собачкам несемо їсти, а хворому татові, — сказала мама, але таки дала песикові ще трохи.

Це була для нього, як то кажуть, перша ластівка. Серед працівників лікарні і хворих знайшлося чимало співчутливих людей, і собачці повелося непогано. Наситившись, він лягав на обігрітий сонцем бетон і солодко спав.

На другий день песик уже чув себе під лікарняними дверима як удома. Він то спав на сонечку, то весело бігав по лікарняній садибі. А лікарня містилася, справді, на прекрасному місці. Навкруги росли розлогі дерева, а під ними зеленіла травиця. За два-три десятки метрів від лікарні було мальовниче озерце, де водилися величезні щуки.

Щодня заходили в лікарню і виходили з неї багато різних людей, і песик вважав, що це все свої, і кожного зустрічав і проводжав дружнім помахуванням хвостика, а деяких супроводжував аж до фіртки. Особливо радісно було йому зустрічатися з дітьми, які лікувалися в дитячому відділенні і в гарну погоду виходили надвір. Вони гралися з песиком, носили його на руках. І дали йому ім’я — Рудик.

Одного разу на Рудика звернув увагу головний лікар. Він подивився і сказав:

— Не буде з цього щеняти пуття, бо воно не відрізняє своїх від чужих і гавкатиме ні на кого, хоч би тут і сорок розбійників прийшли.

Добре було малому Рудикові. Але ніколи не буває так добре, аби не могло бути краще. Рудика перестала задовольняти широка як світ садиба лікарні. Його цікавило все незвідане, і ось одного разу він проскочив попід ногами людей, які входили до лікарні, і опинився на кам’яних сходах, що вели на верхні поверхи. Помаленьку перелазячи зі сходинки на сходинку, він виліз аж на третій поверх, де було хірургічне відділення. Неосяжно довгий коридор, люди в білому, які ходили туди-сюди незвичні пахощі медикаментів — усе це було таке цікаве і так сподобалося Рудикові що він прийшов у велике збудження і почав голосно дзявкати. Почувши дзявкання, зі свого кабінету вийшов головний хірург, покликав чергову санітарку Василину і сказав:

— Що це ви тут собарню розвели? Це вам селянський двір чи що? Приберіть його звідси, і щоб більше такого не було.

Василина вхопила щеня, знесла його вниз, вижбурнула надвір і зачинила ним двері. Але Рудик сприйняв це як велику несправедливість і почав голосу скаржитися. Він скавучав і дзявкав під дверима так голосно, що порушив спокій усієї лікарні. Василина, не чекаючи, поки її знову будуть сварити, збігла вниз, вхопила злощасного щенюка, винесла його за межі лікарняної садиби і кинула під один із магазинів. І вернулася до лікарні з думкою, що нарешті матиме спокій.

Уже темніло. Вся лікарня поринула в сон, а десь о другій годині ночі Рудик таки вернувся під лікарняні двері і знову розпочав свій жахливий концерт. Гавкіт і скавучання побудили багатьох хворих, особливо на першому поверсі. І мала щастя санітарка Василина, що не було в хірургічному відділенні нікого з лікарів, а тільки чергова медсестра. «Ти вже не будеш більше тривожити лікарню», — сердито сказала Василина, вийшла надвір, ухопила нещасного Рудика, прив’язала йому до шиї камінь і понесла. І коли несла його, песик довірливо тулився до людини, сподіваючись біди. А вона підійшла до озера і жбурнула його в воду. Та й вернула в лікарню.

Коли щеня з каменем на шиї шубовснуло в озеро, на це зразу зреагували дві велетенські щуки. Вони блискавично метнулися до місця, де щось упало в воду, сподіваючись на якусь здобич. Але волохате щеня не зацікавило їх. І тут стало диво, яке може трапитись хіба раз на десять тисяч років. Хижі щуки вхопили втоплене щеня зубатими пащеками — одна за вухо, друга за хвіст — і, потужно працюючи своїми плавцями, припливли з ним на край озера і виштовхнули його на берег. І щенятко лежало з каменем на шиї на пологому схилі — хвостом догори, а головою вниз. І щастя його було в тому, що воно лежало саме так, а не якось інакше. В такій позі вода, якою захлинувся собачка, витекла з нього, і він ожив. Наляканий і знесилений, весь мокрий і з каменем на шиї, Рудик ще деякий час лежав нерухомо, а тоді зібрався з силами і помаленьку поволочився до лікарні, тягнучи за собою важкий камінь. Через якусь годину він уже був на своєму звичному місці під дверима лікарні. І, видно, йому вже стукнуло в голову, що тут лементувати не дозволяється, і він мовчав як риба.

На ранок вийшли люди з лікарні і побачили жалісливу картину. Під дверима трусилося на холодному бетоні мокре щенятко, а поряд з ним камінь, прив’язаний до його шиї обривком якогось кабелю. І з очей його текли сльози.

За кілька хвилин коло щеняти зібралася ціла юрба. Зі всього видно було, що собачку хтось топив. Але як він, такий маленький і кволий, вирятувався з води? Тут підійшов головний хірург.

— Хто це зробив? — запитав він.

Всі мовчали. Василина, яка була при тому, теж мовчала.

— Це не по-людськи, — сказав лікар, — відв’яжіть камінь. І нагодуйте його.

Від того часу всі працівники лікарні мовчки, але одностайно визнали Рудика за свого. А він, у свою чергу, поводився так, що ніякого незадоволення ні в кого не викликав. Настала осінь, ночі були вже прохолодні і, щоб песик не замерзав, його на ніч запроваджували до лікарняної пральні. Там було тепленько, Рудику простелили в кутку на підлозі мішок, він лягав собі і спав.

Рудик давно забув про місце, де він народився, і рідною йому була лікарняна садиба. Забув він і про те, як його топили, але інстинктивно уникав озера. Він достатньо харчувався, не знав ніяких турбот, швидко ріс і робився сильний і кмітливий, як його предки — німецькі вівчарки. Його давно вже забрав би хтось додому, бо гарні вівчарки на дорозі не валяються.

Однак криві передні лапки свідчили, що не є він чистопорідною вівчаркою, і ніхто його не брав.

Коли настала зима, Рудик був уже майже дорослий. Переночувавши в теплій пральні, він бігав собі по снігу, не знаючи ні горя, ні турбот. А коли прийшло справжнє весняне тепло, Рудик знову став ночувати під дверима лікарні. Хтось постелив для нього на бетоні ряднинку, і то було його постійне місце для спання. Всі працівники лікарні і всі хворі мали його за свого, і нічого йому не бракувало для ситого безтурботного життя. Він виріс великий і дужий.

А в той час у місті сталася жахлива подія. Серед білого дня зграя бандитів вгородила своєю машиною дорогу автомобілеві, у якому перевозилася велика сума грошей. Злочинці вбили водія й обох охоронців, забрали гроші і зникли. У сутичці було вбито й одного з бандитів. Його товариші відрубали трупові голову і забрали з собою, а безголове тіло зоставили на місці злочину. Те тіло обстежили фахівці, але особу вбитого бандита встановити не вдалося.

Та виявилося, що один з охоронців не вбитий, а лиш тяжко поранений. Його в непритомному стані відвезли до лікарні, і він там лежав уже кілька днів, не приходячи до тями. Коло нього день і ніч був черговий міліціонер, бо розбійники могли прийти і вбити пораненого, щоб збутися небажаного свідка.

Всі двері лікарні на ніч замикалися. Але злочинці добре знали, що міліціонер вночі в палаті спить. А відімкнути лікарняні двері — це для них великих труднощів не становило. На третю ніч вони прийшли втрьох до лікарні, розраховуючи на те, що їм удасться тихо пройти до палати, довершити свій злочин і зникнути.

Усі три злочинці були в чорних масках. Коли вони крадучись підійшли в темряві до дверей, Рудик зразу зрозумів, що це недобрі люди. Він непомітно відсунув набік, припав до землі і напружено стежив за злочинцями, готовий у будь-яку мить скочити на них. А вони його в темноті не бачили. І коли злочинці нарешті відімкнули двері і ввійшли до лікарні, Рудик пустився за ними вслід і почав громоподібно гавкати. Уся лікарня розбудилася, тільки міліціонер далі хропів ліжку. Розбійники стривожилися, але вирішили не відступати і побігли угору сходами. А Рудик біг за ними і щосили гавкав. Біда була в тому, що бандити точно знали, в якій палаті лежить поранений.

Санітарка Василина, яка в той час була на зміні, зразу почула собачий гавкіт, схопилася і прожогом кинулася до реанімаційної палати будити міліціонера. Лиш вибігла з палати, де вона відпочивала, як побачила, що в протилежному кінці коридору з’явилися троє чоловіків у масках. Вона вскочила до реанімаційні торгнула сплячого міліціонера за плече і крикнула:

— Бандити!

Міліціонер схопився і кинувся до дверей, на ходу розстібаючи кобуру пістолета. З першим злочинцем він зіткнувся грудьми на вході до палати. Злочинець тикнув його в бік ножем, але в ту ж мить міліціонер вистрілив йому у груди; і той звалився мертвий на підлогу. Інші два бандити пустилися тікати, але Рудик вчепився одному з них за ногу і міцно тримав. Бандит раз за разом наносив йому удари ножем. Рудик від болю жалібно скімлив і таки не пустив його. І тут прискочив поранений міліціонер, скрутив бандитові руку, і ніж випав з неї. За кілька секунд на руках злочинця клацнули наручники. І в ту ж мить міліціонер упав на підлогу непритомний. А Рудик, стікаючи кров’ю, далі тримав бандита за ногу, поки в коридор хірургічного відділення не збіглися хворі з різних палат. Затриманий бандит, як зацькований звір, стояв зі скутими руками при стіні і вже не робив спроб тікати. А ще один злочинець таки втік.

На всіх поверхах лікарні працювали телефони. За лічені хвилини з’явився наряд міліції, почали набігати лікарі. Пораненого міліціонера підняли і понесли операційну кімнату.

Головний хірург зразу приступив до роботи. Але тут до нього підбігла санітарка Василина і з сльозами на очах крикнула:

— Треба рятувати Рудика! Він стікає кров’ю!

— Іване Петровичу, — сказав головний хірург іншому лікареві, — займіться собакою. Якщо треба, оперуйте.

Коли обидві операції було успішно закінчено і стомлені лікарі мили руки, них підійшла чергова медсестра і сказала:

— Поранений прийшов до пам’яті і просить води.

Лікарі пішли до реанімаційної палати, поговорили з хворим і дійшли твердого висновку, що він буде жити. І не сказали вони йому, що дві години тому його житття хотіли брутально обірвати бандити.

Оперованого Рудика обережно поклали на ліжко в одному з приміщень лікарні. Його доглядали, як людину, і всі зійшлися на думці, що він дуже чемний пацієнт. На другий день у газеті з’явилася стаття про нічну подію в лікарні. У ній багато писалося й про Рудика. Люди приходили до лікарні, щоб подивитися на нього, і зносили йому різні ласощі. Його гладили і говорили йому ласкаві слова. І він почував себе дуже добре, незважаючи на біль у всьому тілі.

А ще через день люди побачили перебинтованого Рудика на екрані телевізора, і його впізнала дівчинка Леся, яка рік тому першою дала йому їсти під дверима лікарні.

— Мамо, ходім до нього в лікарню.

Мама погодилася з донею. Вони набрали дарунків для Рудика і пішли до лікарні. Собака, звичайно, не впізнав дівчинку, але з радістю прийняв її дарунки і, демонструючи свою прихильність до неї, полизав її руку.

Але особливо зворушливою була зустріч Рудика з дружиною того пораненого чоловіка, якого хотіли добити злочинці. Коли молода жінка сиділа і ласкаво погладжувала собаку, який так багато зробив для неї самої, вона розчулилася і сльози текли по її лиці. Таке нечасто буває в нашому житті. А в тварин ще рідше.

Часто ми, люди, дивимося на тварин, які живуть коло нас, з почуттям зневажливої зверхності, забуваючи, що вони служать нам і страждають заради нас.

2001 рік

Чарівні казки