387

Снігуронька і зайчики

Микола Зінчук

Уночі зайці погризли кору молодих яблуньок. Вранці тато вийшов надвір і зразу побачив світлі плями на тонких яблуневих стовбурцях. І навкруги на снігу заячі сліди.

— Я їм дам, — сказав тато і пішов купувати набої до мисливської рушниці.

Він був добрим мисливцем, і тепер йому випала нагода пополювати. Приніс набої і під вечір налагодив свою рушницю, щоб іти в засідку на зайців. І тут обізвалася чотирнадцятирічна Оленка:

— Татку, не треба вбивати зайців.

— Як то: «не треба»? Вони будуть робити нам таку шкоду, а ми не повинні з цим боротися? Піди подивися, що вони наробили.

— Татку, вони погризли яблуньки, бо голодні. Надворі мороз, і сніг землю покрив. Вони ж своє життя рятують. Поставте себе на їх місце і подумайте, що б ви, татку, в такому становищі робили?

— Але ж мусимо ми захищати наш молодий сад. Хіба тобі хочеться, щоб зайці знищили його зовсім?

— Ні, не хочеться. Але я дуже прошу вас, не стріляйте зайчиків. Я сама захищу сад. Як погризуть ще хоч одне деревце, тоді стріляйте.

І тато з нею погодився.

Ця розмова відбувалася під вечір, коли Оленка збиралася сісти за виконання шкільних завдань. Та цього разу Оленка взялася за інше. Вона обшукала всі кутки і зібрала всі старі папери, всі картонки. Але цього виявилося замало. Оленка ще побігла по сусідах, і незабаром на подвір’ї лежала ціла купа різного паперового мотлоху. Та ще випросила в мами клубок шнура і взялася до роботи. Обгортала стовбурці папером, але самій було не з руки, і вона закликала на допомогу маму.

І поки стемніло, вони вдвох встигли обгорнути й обв’язати всі молоденькі деревця.

Але цим Оленка не задовольнилася. Вона спустилася в підвал і взяла два найбільших буряки. І занесла їх аж на край саду, туди, де закінчувалася їхня садиба і починався схил гори, протоптала сніг, поклала свої буряки і, обернувшись до засніженого крутосхилу, привітним голосом покликала:

— Зайчики, зайчики, ходіть на вечерю! Зайчики, зайчики, ходіть на вечерю!

Вона відійшла ближче до хати, почекала, а темрява згущалася дедалі більше, і ніяких зайчиків не було. Дівчинка ще раз повторила свій заклик і пішла в хату. І сіла за книжки.

А коли вранці перед відходом до школи вона побігла на те місце подивитися, виявилося, що буряків уже не було, тільки багато заячих слідів на снігу. Оленка зраділа — прийняли зайчики її дарунок.

І жодна обгортка на деревцях не була порушена.

Відтоді вона щовечора виносила зайчикам то буряки, то моркву, то хліб і кожного разу кликала:

— Зайчики, зайчики, ходіть на вечерю! Зайчики, зайчики, ходіть на вечерю!

Так повторювалося цілих два тижні, а зайчики на поклик Оленки не з’являлися, воліли споживати Оленчині дарунки тоді, коли її не було. Ще боялися зайчики з’являтися їй на очі.

А тим часом мамин терпець увірвався і вона сказала Оленці:

— Доки ти будеш годувати зайців? Що, ми для них буряки та моркву вирощували? А корові що дамо, як виносиш усі буряки? Молоко ж любиш пити!

— Мамо, та й зайчики хочуть їсти, — відповідала Оленка. — Не тільки ж для користи власної треба все робити, а й з любови до ближнього. Ви ж самі чули, що священик у церкві казав.

— Та ж то говорилося про людей, а не про зайців. Наші ближні— це люди, і їм треба допомогу й підтримку в біді подавати, а не зайцям та іншій звірині.

— Мамо, зайці теж хочуть жити.

Мама тепло подивилася на свою доню і більше нічого не сказала. Вона раділа, що в її дитини таке добре серце.

А Оленка продовжувала годувати зайчиків і щовечора кликала їх на вечерю. Зайчики чули її багаторазові заклики і боялися дедалі менше, поки нарешті не зійшло до того, що вони почали показуватися їй на очі. Одного разу вона помітила з надвечірніх сутінках якийсь рух на снігу. Придивилася і зрозуміла, що то наближаються її вухаті друзі. Правда, близько вони не підійшли, а зупинилися віддалік і чекали, поки вона піде. Але на другий вечір зайчики наблизилися трошки більше, на третій ще більше і нарешті почали вечеряти зовсім близько від неї. Всього в кількох кроках стояла дівчинка, а вони їли собі, лиш час від часу зупиняючись і сторожко нашорошуючи свої довгі вуха.

Оленка годувала своїх зайчиків, а в кожній хаті цокали й цокали годинники, байдуже відраховуючи хвилину за хвилиною, годину за годиною, і день за днем спливав у вічність. І ось прийшло новорічне свято. А вже кілька останніх років Оленка була на цьому святі Снігуронькою. На цю роль її обрали за стрункий стан і осяйну усмішку.

Новий рік у школі святкували в три зміни. Зранку прийшли учні молодших класів. І коли вийшов Дід Мороз і з ним уся в білому Снігуронька, школярам-першокласникам і на гадку не спадало, що це перед ними їхні старші товариші. А коли Снігуронька почала витягати з торби Діда Мороза подарунки і роздавати дітям, малеча раділа дуже. Де ще може таке бути, щоб справжня Снігуронька витягала з торби справжнього Діда Мороза подарунки і отак нізащо-ніпрощо давала їх тобі просто в руки! Це таки прекрасне свято!

Оленка була в центрі уваги всього дитячого товариства. В цей день вона ставала головним персонажем усіх дитячих ігор навколо ялинки і найвищим авторитетом усієї новорічної дітвори.

Нарешті приємно стомлена і щаслива малеча розійшлася по домах, а на зміну їй після короткої перерви прийшли учні середніх класів, тобто Оленчині ровесники і трохи менші за неї діти. Ці вже добре знали, що Снігуронька — це їхня товаришка Оленка, але свято від цього анітрохи не потьмарилося і було сповнене веселощів і справжніх радощів. А Оленка була бадьора і невтомна цілий день.

Після закінчення другої зміни в новорічному святі було зроблено двогодинну перерву. Третя зміна, старшокласники, мала прийти аж увечері. Оленка швиденько пішла додому, щоб повечеряти. Це було недалечко, і за кілька хвилин вона була вже дома. Повечеряла і хотіла було нести вечерю своїм зайчикам. І побачила, що мама складає в кошик новорічні дарунки для бабусі, татової мами. Щоразу під Новий рік і на Різдво бабці несли в кошику різні ласощі, і це було віддавна доброю традицією гуцульських родин. Несли онуки, але останні роки під час новорічного свята у школі Оленка все була Снігуронькою, тому дарунок бабці відносила мама. Вона збиралася йти й цього разу, але Оленка сказала:

— Мамо, я занесу.

— Але ж ти ще маєш іти до школи, — сказала мама.

— Я до того часу встигну повернутися.

Мама подумала хвильку і погодилася.

— Але візьми теплу хустку й куртку. Хоч воно й не дуже студено, та в цьому білому ти геть замерзнеш.

Оленка одяглася, взяла кошик. Та тут вона згадала про зайчиків і хотіла віднести їм вечерю. Але мама сказала;

— Я сама дам їм їсти, а ти біжи, щоб не спізнилася на свій виступ.

І Оленка пішла.

Бабця жила на хуторі в горах. Дорога до неї була недалека, може, з півтора кілометра. Оленка йшла добре втоптаною стежкою схилу все вгору та вгору. Було тихо-тихо, непорушно стояв темний смерековий ліс, а там, де не було лісу, на пологих схилах гір тут і там височіли гостроверхі стіжки сіна. Тихо й мирно спочивали в надвечір’ї засніжені гори. Оленка швидко йшла й не озиралася. А якби озирнулася, то побачила б, що з північного боку вершини гір зловісно огортають сиві хмари.

Оленка застала бабцю саму. Старенька відпочивала після клопіткої денної праці. Її найменший неодружений син десь пішов з товаришами. В хаті було тепло й затишно. Бабця зраділа Оленці, пригостила її банушем, розпитувала, як проходить у школі новорічне свято. Оленка все поривалася йти, а бабця, якій не хотілося розставатися з онучкою, казала:

— Посидь ще трошки, погрійся. Ще встигнеш до своєї школи. То ж недалеко.

Нарешті Оленка вийшла, бабця провела її до фіртки. Падав густий сніг.

— Ти подивися, яка зима паде, — стурбовано промовила бабуся. — Небо темні хмари облягли. Оленко, ти краще нікуди не йди, переночуй у мене. А то, не дай Боже, загубишся в горах.

— Ні, бабусенько, я піду, бо на мене ж у школі чекають.

— То добре дивися перед собою, тримайся стежки! — гукнула бабуся навздогін дівчинці.

Легко було бабці казати «тримайся стежки», та нелегко було Оленці триматися. Не пройшла вона й двохсот метрів, як повалив такий сніг що все довкола перетворилося в суцільний непроглядний морок. А на гори налягала ніч.

За лічені хвилини стежка, якою йшла Оленка, зникла під товстим покровом снігу. Ще деякий час Оленка помалу йшла невидимою стежкою, копаючись по глибокому снігу, а тоді збилася вбік і побрела сніговою цілиною, дедалі більше відхиляючись від правильного напрямку. Звіявся вітер і снігова завіса ворушилася й хиталася перед нею, і вона брела в густій темряві й сніговій круговерті. Зовсім стемніло. Сніг уже досягав її колін, іти було дуже важко, і вона часто зупинялася, щоб перепочити, а потім збиралася з силами і далі йшла, сама не знаючи куди. Вона зрозуміла, що навмання бродить горами, але знала, що зупинятися не можна, бо, сівши в цей глибокий сніг, вона вже не встане з нього ніколи.

Сніг набився їй у чобітки, осліпив ноги, і вони геть задубіли. Довга сукня Снігуроньки волочилася по снігу, плуталася і заважала їй іти. Оленка змушена була задерти подолок і брела по снігу, як бредуть через воду. Сніг уже налипав їй вище колін, задубілі ноги погано слухалися, далі йти було несила. Охоплена відчаєм дівчинка зупинилася і гірко заплакала. Їй уявлялася то рідна домівка і тато з мамою, то затишна бабина хата, то новорічне свято в школі. Там так добре, так тепло й затишно, а вона, Оленка, мусить пропадати в снігу. Боже, за що така гірка доля спіткала її?!

І тут їй здалося, що вона бачить крізь густу завісу сніжинок щось темне, нібито перед нею стіна. Може, то хата? Оленка трошки підбадьорилася, ступила ще кілька кроків, ледве витягаючи ноги з глибокого снігу, і на перешкоді їй стала невисока огорожа з горизонтально прибитих жердин.

Перелізла через ту огорожу і вже цілком ясно побачила щось темне й дуже високе. Ступила ще крок, помацала — сіно! Перед нею був стіжок сіна. Оленку охопило хвилинне розчарування, бо сподівалася, що то хата. Але скоро вона зрозуміла, що в її становищі може придатися й сіно. Тут же можна сяк-так влаштуватися на ночівлю.

Дівчинка почала відгортати задубілими ногами набік пухкий сніг і працювала так, поки не відчула під ногами тверду землю. Тоді притоптала рештки снігу і почала скубти сіно. Воно злежалося і вискубти його було ой як тяжко. Але Оленка розуміла, що в цьому її єдиний порятунок, і працювала доти, доки не наскубла велику купу розпушеного сіна. І скубла вона з таким розрахунком, щоб зробити в стіжку глибоку виїмку.

А сніг падав, падав і зразу притрушував вискубане Оленкою сіно. Тоді вона швиденько витрусила з сіна сніг, розстелила сіно, сіла на нього і посунулася назад, заповнивши собою виїмку в стіжку. І зразу відчула, що їй затишно й не так холодно. Але ноги таки мерзли і на них продовжував падати сніг. То вона вилізла і вскубла ще трохи сіна, щоб прикрити ноги. І як це зробила, всунулася знову в свою нішу, щоб, отак сидячи, перебути ніч.

А в школі зібралися старшокласники святкувати Новий рік. І було весело й радісно, тільки чомусь не приходила Снігуронька.

— Це на неї не схоже, отак запізнюватися. Ану збігайте за нею, — сказав директор школи, посилаючи двох дівчат до Оленки додому.

Долаючи сніговицю, вони прибігли за Оленкою, а Оленки нема.

— Вона пішла на хутір до бабці, та й пішов такий сніг, що бабця, видно, не пустила її, зоставила на ніч у себе, — сказала мама. — Та й добре зробила, бо де ж можна пускати дитину під ніч у таку погоду?

І дівчата пішли, та й довелося старшокласникам святкувати без Снігуроньки. А батьки заспокоювали себе думкою, що донечка ночує в бабусі. Але на душі було їм таки неспокійно.

Оленка зігрілася в своєму гнізді і почувала себе непогано, але їй було страшнувато. А що, як прийде якийсь звір? Та незабаром над дівчинкою почав брати гору сон.

Дрімота приємно огортала її, і вона була б міцно заснула, але тут почувся якийсь підозрілий шелест. Що це? Оленка заціпеніла від страху. Вона тремтіла як осиковий лист, а серце наполохано билося в грудях, і нічим було заспокоїти його. Це вперше в житті так страшно перелякалася Оленка. А що, як прийшов голодний вовк і з’їсть її? Тільки чобітки лишить, але що з тих чобітків, як не буде її, Оленки?

Дівчинка напружено вслухалася в нічну тишу. Може, то їй лиш причулося? Ні, таки шелестить щось. Ось воно вилізло на сіно, яким укриті Оленчині ноги. І вже йде помалу просто до її сховку. І таке важке воно. Але тут Оленка розрізнила в темноті такі знайомі їй заячі вуха! Так, це був зайчик! Отямлюючись від страху, Оленка тихенько промовила:

— Зайчику, зайчику…

Зайчик нашорошив вуха, але не тікав. Він пізнав голос своєї годувальниці, наблизився до неї впритул, а коли дівчина ласкаво поклала на нього руку і ніжно погладила, він не злякався і не втік. Вона гладила, а зайчик ліг уздовж на її простягнутих ногах, поклавши довгі вуха собі на спину, і так приємно було їм обом.

Услід за першим до Оленки втиснулися й інші зайчики, а котрим не вистачило місця у її гніздечку, ті полягали на засніжене сіно, що ним укрила Оленка ноги. По ногах її, аж до кінчиків пальців розлилося приємне тепло. І дівчинка заснула.

Як же сталося, що зайчики прийшли під стіжок? А сталося так, що мама забула винести їм їсти, і вони, не знайшовши на постійному місці звичного корму і не побачивши, як звичайно, Оленки, своїм заячим єством збагнули, що бути їм голодними, як не знайдуть якогось іншого харчу. І, гнані голодом, вони подалися вгору, до найближчого стіжка, де їм не раз доводилося живитися сінцем. Так цілою зграйкою і пострибали по глибокому снігу. Дорогою їх застав великий снігопад, і зайчики забігли під захист старої крислатої смереки, щоб перебути там негоду. Але голод нагадував їм про запашне сіно, і вони, незважаючи на сніговій, знову пустилися в путь і таки добралися до стіжка. Отак вони й зустрілися з Оленкою.

А сніг падав і падав, і кінця-краю йому не було. Зайчики, які полягали гуртом на вкритих сіном Оленчиних ногах і поруч з ними, за якусь годину опинилися під товстим покривалом пухкого снігу.

Але це їм не шкодило, вони вже не раз і не два в такому становищі бували.

А Оленка була надійно захищена від холоду сіном і теплими заячими тілами.

Снігу нападало так багато, що нішу, в якій сиділа Оленка, геть замурувало і лишилася тільки невеличка дірочка вгорі. Оленка була в повній безпеці, тільки незручно було сидіти так довго непорушно і не змінювати пози.

А десь на нашій прекрасній планеті буяли вічнозелені ліси, перетинали океанські простори швидкохідні кораблі, летіли своїми повітряними маршрутами літаки. По всій земній кулі мільярди людей, таких різних і водночас таких споріднених, займалися кожне своєю справою, і нікому не було діла до того, що десь в Україні, у глибині Карпатських гір, у білому нічному безгомінні, під товстим покривалом снігу спить хороша дівчинка і тривожний сон її охороняють пухнасті звірятка.

Довго ще падав сніг, а в другій половині ночі снігопад припинився й потиснув сильний мороз. І велике щастя було, що ноги Оленки прикрили собою теплі зайчики, бо інакше були б вони відмерзли зовсім.

Зайчики так зігрівали Оленку, що вона собі спала, нічого й не підозрюючи про тріскучий мороз.

Коли вранці виглянуло з-за гір сонце, наморожений сніг заіскрився, засяяв і жодного прослідочку ніде на ньому не було.

Тато й мама повставали рано-рано. Швиденько обійшли худобу.

— Ну й мороз, — сказав тато, заходячи до хати. — Справжній новорічний мороз.

— А наша дитина пішла до баби так легенько вбрана. Бери, Михайле, теплу одежу та йди за нею, бо як воно саме по такому снігу прийде?

Мама склала в сумку теплий одяг, і тато пішов. Навіть на сільській вулиці не було ще ніяких слідів, а коли він почав копатися незайманим глибоким снігом угору, іти стало так важко, що в іншому випадку він вернувся б назад. Але тут ішлося про здоров’я його любої донечки, і він з останніх сил долав глибокий сніг на гірському схилі. І подумалось йому: «Добре зробила бабуня, що не пустила її в таку погоду. Вона ж могла заблудитися, і хтозна, що з того вийшло б».

Геть стомлений він зайшов до хати своєї матері і побачив, що старенька сидить сама.

— А де Оленка? — стривожено запитав він, привітавшись.

— Як «де»? — сказала бабуся. — Та ж вона звечора пішла додому.

— Нема її, — промовив якимось не своїм голосом тато, і лице його зблідло як стіна.

Бабуся широко розплющеними очима дивилася на свого приголомшеного страшною новиною сина і з жахом побачила, що на голові його пробивається сивина.

Буває, що під час великих потрясінь люди сивіють за лічені хвилини. Це був саме такий випадок.

— Значить, вона заблудилася. Піду її шукати.

— Біжи, синку, — промовила крізь сльози бабуся. — А я піду по сусідах, щоб і вони допомогли.

Тато вийшов за ворота, глянув у один бік, у другий — довкола мертва снігова пустеля. Він голосно крикнув:

— Оленко-о-о! — ніякої відповіді, тільки озвався луною засніжений ліс: «…енко-о-о!»

І тато пішов навмання глибоким снігом, раз по раз зупиняючись і кличучи свою дорогу дитину.

А тим часом бабуся обійшла сусідів і попросила їх допомогти в пошуках.

Ті швидко одяглися, повибігали надвір і, розсипавшись гірським схилом, ішли поволі вниз, сподіваючись знайти в снігу замерзлу дівчинку. А бабуся вернулася до хати, стала навколішки перед образом і ревно молилася Богу.

Тато, час від часу зупиняючись і кличучи доньку, почав поволі наближатися до найближчого стіжка.

Може, вона бідненька замерзла коло сіна?

А Оленка спала в своєму теплому гніздечку і снилося їй, що вона купається в якомусь озері. Вода тепла-тепла і так приємно їй. А на березі стоїть тато і все гукає: «Оленко-о-о! Оленко-о-о!» Чого він так голосно кричить? Та ж нічого з нею не станеться. Вона хоче пливти до берега, до тата свого, а її чомусь не слухаються ноги. І руки такі мляві зробилися. Оленка борсається в теплій воді і ніяк не може допливти до берега.

А зайчикам сняться тривоги й небезпеки їхнього життя, і вони тривожно здригаються уві сні й горнуться до ласкавої дівчинки. І пульсує під холодним снігом трепетне життя.

Тато знову голосно крикнув:

— Оленко-о-о!

Оленка не почула, а більш чуйні зайчики сполошилися і всі разом вискочили з-під снігу й пустилися навтіки, ледве просуваючись по глибокому снігу.

«Пропали б ви!» — подумав спересердя тато. Його донечки нема, а зайцям хоч би що.

А Оленці наснилося, ніби щось ударило її по ногах, і вода, в якій вона купалася, раптом стала холодною-холодною. І Оленка прокинулася. І раптом зовсім близько пролунав розпачливий вигук тата:

— Оленко-о-о!

Вона вихопилась зі свого сховку і радісно крикнула:

— Татку, я тут!

Він кинувся до дівчинки, пригорнув її до себе, і сльози радості покотилися з його очей.

Сильні почуття не бувають багатослівними, і тато тільки й сказав:

— З тобою все гаразд? Не обморозила ноги?

— Ні, все добре. Мене зайчики врятували. Це вони зігріли мене. А ви, татку, хотіли їх постріляти.

І тато їй більше нічого не сказав, тільки взяв на дужі руки і, важко ступаючи у власні глибокі сліди, поніс донечку свою до бабиної хати.

Коли серце уже впало в безодню горя й безнадії, а тут несподівано настає щаслива розв’язка і на зміну горю й відчаю раптом приходить безмежна радість, то це й є хвилини справжнього щастя.

Липень 1999 року

Чарівні казки