Свиняча позиція, або п’ять хлібів на рубля

Свиняча позиція, або п’ять хлібів на рубля

Микола Зінчук

Була собі свиня, дуже велика свиня. Це була найбільш свиняча свиня і така гарна, що очей не відведеш — рябенька вся, що аж у очах рябіло від тої ряботи незвичайної. І не сама вона була, а в товаристві двох гладкеньких білих кабанів, які лежали поряд з нею в маленькому хлівці. І всі троє були дуже щасливі, бо черева в них були завжди туго набиті, а більше вони нічого не потребували. Кожному своє. Людині — свобода й творчість, птахові — швидкий лет у безкрайому просторі, рибі — водна стихія, а свині — набите черево і повний спокій.

Ситість і спокій — це був спосіб її життя. Але одного разу воно, те спокійне життя, порушилося. Прийшли якісь чоловіки, взяли одного кабана за вуха і, підганяючи його ззаду прутом, безцеремонно потягли на двір. «Потягли, то й потягли, — думала свиня. — Добре, що не мене». Але кабан почав надворі кричати. Це вже Рябуху дратувало. І чого він кричить, порушує її свинячий спокій? Не міг би тихо посидіти? Кабан верещав так голосно й розпачливо, що кам’яне серце зрушилося б, але не зрушилися в хліві серця свинячі. Той крик їх нітрохи не засмучував, а тільки нервував. І коли він припинився, Рябуха тільки й сказала спроквола: «Нарешті замовк».

Їх лишилося у хліві двоє, і нічого в їхньому житті не змінилося. Стара господиня й далі вивалювала в корито тричі на день їжу, і свині їли, скільки їх свинячі душі бажали. Але минуло ще два місяці — і потягли надвір другого кабана. І знову кабан страшно кричав на подвір’ї. І це не викликало в Рябухи ніяких емоцій, крім роздратування. І коли кабан замовк, вона з полегшенням подумала, що тепер їй уже ніхто і ніщо не заважатиме спокійно жити.

І все ніби йшло для Рябухи якнайкраще. Правда, господиня вже не варила для неї харч, а йшла до сусідньої крамниці, купувала п’ять хлібів, розмочувала їх у теплій воді і кидала в свиняче корито. І це Рябуху влаштовувало. Вона з розмов хазяйки навіть знала, що та платить за п’ять хлібів рубля. П’ять хлібів на рубля! Ці п’ять хлібів у кориті переважували всі блага і всі премудрості світу.

Але тут сталася подія, що докорінно змінила свиняче життя Рябухи. її господарі вирішили продати свою садибу і виїхати на проживання в іншу місцевість. Знайшовся покупець, але ніяк не погоджувався з тою ціною, на якій наполягав господар садиби. Довго вони торгувалися і не могли прийти до згоди. Тоді промовив господар:

— А що ви скажете, якщо я до цього всього додам вам ще одну гарну річ?

І він повів покупця до хлівця і показав йому Рябуху. І покупець заплатив, скільки сказав хазяїн. А через кілька день старі господарі спакувалися, нові допомогли їм завантажити їхнє майно на велику вантажівку і гарно попрощалися з ними.

Так з’явилися в Рябухи нові господарі. І зразу в житті її почалися небажані для неї зміни. Їй замало давали їсти, і вона постійно почувала себе голодною. Рябуха вимогливо кувікала, але на те ніхто не звертав уваги. Вона лежала і ремствувала, згадувала про тих п’ять хлібів на рубля і поволі худнула. І вважала себе дуже нещасною.

А якби вона, свиня Рябуха, здатна була думати і зважувати обставини, то не ремствувала б, а раділа б, що живе на цьому прекрасному світі. Справа в тім, що, вирішуючи її долю, господар і його дружина навіть сперечалися. Господар хотів негайно свиню зарізати, а господиня — лишити її на розвід. Думка господині взяла гору. На терезах свинячої долі життя на цей раз узяло гору над смертю. А щоб Рябуха стала свинею-матір’ю, з неї насамперед треба було зігнати сало. Свиня всіх цих обставин не знала і не хотіла знати, а затямила собі тільки те, що її стали погано годувати.

В хлівці, де лежала Рябуха, було завжди напівтемно. Для будь-кого іншого таке приміщення було б справжньою тюрмою, а свині воно здавалось саме таким, як треба, бо сонячного світла вона вже й не пам’ятала. І великим було її здивування й занепокоєння, коли одного прекрасного ранку вона прокинулася і побачила, що двері навстіж відчинені і хлівець заливає вранішнє світло. «Що сталося?» — з тривогою подумала свиня. А все було дуже просто і ясно. їй вирішили дати свободу, глоб вона зміцнилася на свіжому повітрі. Тепер вона могла пізнати радощі вільного життя. Але їй того не треба було. Вона пересунулася в кут, який освітлювався найменше, і далі мріяла про п’ять хлібів на рубля. Минали дні, а Рябуха й не думала вилазити зі свого кута на білий світ. І тоді з нею зробили, як колись з білими кабанами, — взяли її за вуха, дали кілька різок і випровадили надвір. Але не на смерть випровадили, а на життя.

Віяв свіжий вітерець, з високості привітно світило сонце. Рябуха приплющила свої свинячі очиці, бо сонячне світло не до вподоби їй було. Вона хотіла забігти назад у хлівець, але господарі передбачливо зачинили двері.

На подвір’ї було, крім Рябухи, багато пташиного й звіриного народу: кури, гуси, собака Рябко і попелястий ослик. Про ослика варто сказати окремо. Він не був схожий ні на кого: копитця, як у коника, хвіст, як у теляти, а голова непомірно велика. І два великих вуха, одне з яких стирчало вгору, а друге звисало набік.

Дехто казав про нього, що він дурний, але то була неправда.

Коли серед того пташиного і звіриного товариства з’явилася Рябуха і почала нарікати, що її вигнали з такого затишного і милого її свинячому серцю хлівця, усі вельми здивувалися. Як вона може віддавати перевагу неволі перед волею?

Рябкові хотілось сміятися з того, але позаяк собаки сміятися не вміють, він замість сміху кілька разів весело гавкнув. Навіть курей дивувала свиняча дурість, і вони жваво обговорювали незрозумілу їм поведенцію Рябухи. А попелястий ослик сказав:

— Ви не дивуйтеся, то в неї така свиняча позиція. Вона інакшою бути не може.

Рябуху вигнали за ворота і вона безпорадно бродила по голому городу і пробувала рити в різних місцях, але нічого путнього не вирила. А в кінці городу вже зеленіла велика грядка конюшини, і свиня побрела до неї. Понюхала, спробувала на смак і почала пастися. Це було не те, що п’ять хлібів на рубля, але їсти можна було.

Цілий день вона то паслася, то лежала на тій конюшині і весь час чулася голодною. А на вечір загнали її в хлівець, і там на неї чекала в кориті вечеря, але така бідненька, що й вечерею не здавалася. І проковтнула її свиня, як собака муху.

Рябуха, як і всі свині, була забудькувата і швидко забувала про все, що з нею було, але про тих п’ять хлібів на рубля не могла забути ніяк.

Щодня вона паслася на конюшині і вже було звикла до того, але незабаром господарі провели весняні роботи на городі і більше їй доступу до конюшини не було. Її почали гонити на пасовище разом з коровою, осликом і двома вівцями. Таке товариство їй не подобалося, і вона тільки те й робила, що рила то тут, то там і шукала поживи в землі. Але тої поживи було як кіт наплакав.

Пасовище було під лісом, і Рябуха любила рити землю на краю лісу в затінку дерев. Або лягти в холодку і дрімати. Одного разу з лісу вилетіла сорока-білобока, сіла на гілляку крайнього дерева і промовила до Рябухи:

— Слухай, я ряба і ти ряба. То будемо друзями?

Свиня підняла своє рило, глянула на чорно-білу птаху і байдужим голосом спитала:

— А нащо така дружба? Що мені з того буде?

— Ніколи не шкодить мати друзів! — защебетала сорока. — І чого ти така млява й повільна? Подивись на мене. Поглянь, яка я моторна.

— Добре тобі бути моторною, як тебе досхочу годують, а мені їсти дають мало.

— Ніхто не годує мене, я сама себе прогодовую. І не тільки себе, а й своїх діточок у гнізді.

Але свиня не вірила, що хтось може прогодуватися сам.

— То будемо дружити чи ні? — спитала сорока.

— Не треба мені твоєї дружби, — відповіла свиня. — Якби ти могла дати мені щось їсти, ото було б діло. А дружба твоя ні до чого.

Сорока нахилила набік голову, подивилася на свиню чорним оком, а тоді махнула на неї хвостом і полетіла геть. «Вона така лінива, бо не знає, що то значить літати. А літати ж так любо!»

Незабаром наша Рябуха обважніла, у неї почало рости черево. І так розлінувалася вона, що вже й рити не хотіла, а тільки спала на пасовищі, відкинувши ноги. Наближався той час, коли вона мала стати свинячою мамою. Тепер її й годувати стали трохи краще.

Пройшло ще трохи часу. І в Рябухи народилось дев’ять гарненьких поросяток. Були серед них і рябі, і білі, а одне було чорне, як жук. І їй було приємно, коли поросятка її ссали, але кортіло вхопити котресь і з’їсти. Знаючи такий її норов, господиня кожного разу, коли пускала до неї поросят, стояла над нею з палицею.

Відтоді життя Рябухи увійшло у звичну колію. Пасовище, народження поросят, а взимку повний спокій у темному хлівці. Нічого в її житті не змінювалося. Так спливло кілька років, і вона вже почала забувати про тих п’ять хлібів на рубля, хоча харчів їй завжди було мало.

Але все на світі має свій початок і кінець, тільки сам світ кінця не має. Одного разу сказав господар:

— Треба вже ставити нашу Рябуху на відгодівлю.

А на ранок її на пасовище не погнали. Господиня вилила їй у корито ціле відро густого паруючого варива. І Рябуха наїлася досхочу, чого не було вже з нею кілька років. І лягла вона спати задоволена й умиротворена. В обідню пору повторилося те саме, свиня знову повністю наситилася і, лягаючи на відпочинок, чулася навіть щасливою. Бо ж для свинячого щастя зовсім небагато треба, всього лиш задовольнити свинячий апетит ситною їжею.
І не знала Рябуха, що оте її щастя — то лиш початок кінця.

Липень 2003 року

Чарівні казки