Микола Зінчук
У лісі пішла поміж птахами чутка, що скоро повіє страшний Вітер Забуття. І кого він обвіє, той навік забуде свій пташиний спів. Її, цю чутку, принесли на своїх крилах птахи, які прилетіли з вирію. Усі про той вітер чули, але не дуже тривожилися, бо не вважали свій спів чимось важливим і значним. А деякі думали: «Може, то й неправда, може, й не буде того Вітру Забуття?» Кожна пташина відганяла від себе думку про Вітер і займалася своїми буденними справами. Одні лагодили гнізда, інші висиджували пташенят, а деякі вже й вигодовували їх. І дзвеніли по всьому лісі безтурботні пташині голоси.
Один тільки шпак занепокоївся не на жарт. Це був розумний птах. Хоч його спів і не був такий гарний, як у декого іншого, але кмітливості й пам’яті йому не бракувало. Він так звик до пташиного різноголосся, що не уявляв собі без нього життя. І дуже занепокоївся, коли почув, що прилетить Вітер Забуття і оніміють птахи. «Що ж робити?» — думав шпак. Він, як і всі інші птахи, займався своїми щоденними справами, але думки про Вітер Забуття і тривога за долю пташиних пісень не покидали його. Що ж тут робити?
«Насамперед треба вивчити і запам’ятати всі пташині пісні», — подумав шпак. Та полетів до солов’я і сказав:
— Соловейку, заспівай мені своєї пісні, я хочу навчитися її.
— А нащо це тобі? — запитав соловей. — Піснями не нагодуєш своїх дітей.
— Але ж не їжею одною живе пташка, а й співом чарівним.
— Ну що ж, — промовив соловей, — як хочеш навчитися мого співу, то слухай.
І він затьохкав, засвистав, защебетав по-солов’їному. А шлак сидів і слухав. Коли соловей закінчив свій спів, спробував заспівати по-солов’їному шпак. Затьохкав, засвистав, але не виходило в нього до ладу.
— Соловейку, любий друже, заспівай мені ще раз, — попросив шпак.
І соловейко заспівав ще раз, і навчився солов’їного співу шпак.
Відтоді щодня звертався він до котрогось лісового птаха: «Заспівай мені, товаришу». І птахи співали, а шпак вчився їх співу, запам’ятовував його. Навіть у широкому полі, куди шпак літав за поживою, вчився він пісень. Особливо подобалось йому жайворонкове щебетання, і шпак вивчив його і щебетав не гірше від самого жайворонка.
Шпак годував своїх пташенят і збирав пісні. Щовечора він ішов на спочинок стомлений, але задоволений собою і щасливий тим, що робить добру справу.
Минув якийсь час, і шпак вивчив голоси всіх відомих йому птахів, великих і малих. Тільки воронячого співу не вивчив і не запам’ятав. А треба сказати, що в ті далекі часи ворони співали непогано. Багатьом подобався воронячий спів. Але не шанувала ворона свого таланту і висміяла шпака, коли той звернувся до неї за піснею.
— Дурню ти, — сказала ворона, — тобі ще треба пісень? Іди шукай черв’яків для своїх шпаченят.
Образився шпак, але нічого не сказав на це вороні.
Щодня, нагодувавши своїх дітей, шпак сідав на гілляку і починав співати голосами різних пташок: то кував як зозуля, то тьохкав соловейком, то виспівував іволгою або щебетав жайворонком. А всі інші птахи займалися своїми справами і не звертали на шпака уваги. Тільки ворона завше помічала його і кепкувала, і насміхалася з нього.
Все йшло, як перше, і кожен день був схожий на попередній, аж поки не приніс тривожну вістку бистрокрилий сокіл: скоро прилетить Вітер Забуття. Розказав сокіл невеселі новини про ті краї, де Вітер уже побував. Там заніміло все, і голосу пташиного не чути в лісах.
Стривожилися птахи, але невдовзі за буденними клопотами знов забули про Вітер Забуття. Тільки шпак не забув. Він почав готуватися до зустрічі з Вітром. Власне кажучи, він не про зустріч думав, а про те, як тої зустрічі уникнути. Сокіл розказав, що Вітер Забуття проникає в будь-яке дупло. Шпак літав сюди-туди по лісі і не міг знайти підходящого сховища.
І ось він одного разу побачив, як виглянув із своєї нори борсук, подивився в один бік, у другий і виліз. І зовсім не звертав уваги на шпака, який сидів на гілці і слідкував за ним. Коли борсук пішов поволеньки лісом, шпак злетів з гілки і заглянув у нору. Там було зовсім темно. Шпакові хотілося залізти в нору і оглянути її, та він боявся. Але ще більше боявся оніміти, коли прилетить Вітер Забуття.
І він пересилив у собі страх і поліз у ту діру. Вона була дуже глибока. На самому дні, там, де зазвичай відпочивав господар борсук, було вистелено сухою травою. Коли очі шпака призвичаїлися до темряви, він помітив, що тьмяне світло проникає в нору з трьох боків — нора мала три виходи.
Але якщо правда те, що Вітер Забуття здатний проникати в будь-яку дірочку, то він може проникнути і в цей сховок. Що ж робити?
Шпак вибрався з борсучої нори. Дивиться, а тут і господар повертається.
— Добрий день, дядьку борсуче, — чемно привітався шпак.
Борсук підняв голову і побачив його на гілочці.
— Доброго здоров’я. Ти щось хотів мені сказати?
І шпак розповів йому про свої турботи.
-…Мені треба десь надійно заховатися, коли повіє Вітер Забуття. Чи не допомогли б ви мені в цьому, дядьку борсуче?
Борсук помовчав, подумав і сказав:
— Хочеться тобі допомогти, бо й сам я звик до пташиного співу і не хочу, щоб він пропав.
— Ходім у хату. Ти не бійся мене, ходи.
І борсук поліз у нору, а за ним і шпак.
Побесідували вони в борсучій норі і зійшлися на тому, що треба негайно закрити два виходи з нори і приготувати до закриття третій. І зразу взялися до роботи. Борсук збирав хмиз і бадилля і носив до своєї нори, а шпак і собі носив у дзьобику билинки, допомагав борсуку як міг. Незабаром дві діри були забиті, а в глибині нори лежала купа всілякого матеріалу, яким збиралися заткнути й третю діру, як буде наближатися Вітер Забуття.
Після того шпак полетів до своєї сім’ї, нагодував і наказав, щоб усі тихо сиділи в дуплі. І тут пішла по лісі тривога: «Летить Вітер Забуття!» Зашуміли стривожено дуби й сосни, затремтіли осики. «Летить Вітер Забуття! Летить Вітер Забуття!» — кричали на різні голоси налякані птахи.
Шпак полетів до борсучої оселі. Вони з борсуком залізли в нору і швидко закрили зсередини вхід. І тихо сиділи в темряві на дні нори. Шпак, сповнений страху й тривоги, пригорнувся до шорсткого боку свого товариша і заплющив очі. Та входи в нору були так добре закриті, що ніякі звуки ззовні не долинали сюди.
А в лісі таке робилося, що просто жах. На всю силу бушував страшний вітер. Не тільки у верхів’ях дерев шуміло, а й унизу вітер тріпав кожну билинку. Гуділо, тріщало, свистіло в кронах дерев, зірвані листочки носилися поміж стовбурами. Все живе поховалося і тремтіло від страху в своїх дуплах і норах. А ті птахи й звірята, які не мали надійного сховку, стали іграшками Вітру Забуття. Він метав їх по лісі, ударяючи то в стовбури дерев, то об землю. Деякі вже валялися непритомні під деревами, інші з розпачливими криками й писком намагалися за щось зачепитися. А вітер лютував, а вітер шаленів, і здавалося, що цьому не буде кінця.
І раптом все стихло. Запанувала мертва тиша, ніби в лісі не було нічого живого. А шпак з борсуком сиділи в глибокій норі і не відали, що робиться надворі. Коли лютував Вітер Забуття, вони нічого не чули. А тепер, коли вітер ущух, вони не могли розібрати, чи тиша надворі, чи далі віє вітер, і продовжували сидіти в норі. Нарешті борсук промовив:
— Слухай, шпаче, надворі ніби затихло.
Але шпакові здавалося, що вітер продовжує шуміти. Вони ще трохи посиділи, а тоді борсук поліз напомацки до виходу.
— Я вигляну надвір.
— Ой, не робіть цього, дядьку борсуче, бо біда буде.
— Я тільки трішечки-трішечки вигляну. Я дуже обережненько.
І борсук відіткнув затичку — надворі було тихо.
— Слухай, шпаче, нема вже вітру.
Шпак радісно тріпнув крильцями і метнувся до виходу. Вилетів надвір, оглянувся довкола. Всюди видно було сліди страшного вітру. Деякі дерева було вивернуто з корінням, у інших зламало верхи або окремі гілки. Скрізь в’януло обірване вітром листя. «А що там з моєю сім’єю?» — подумав шпак. Він подякував борсукові, попрощався з ним і полетів до свого дупла. Надворі вже вечоріло.
Шпакова сім’я щасливо пережила вітер. Діти дуже зраділи, що повернувся тато. А шпачиха, його дружина, ніжно обійняла його крильцем. Біда була тільки в тому, що всі вони поніміли.
Надворі зовсім стемніло, і вся шпакова сім я заснула міцним сном.
На ранок шпак полетів шукати поживи для дітей. І всі пташки працювали, як завжди. Але сумним став ліс, бо всі заніміли і не чути було їх співу. А шпак наносив дітям їжі, сів на гіляку і спробував голос. Закував зозулею, затьохкав солов’єм, залився жайворонком — виходило!
— Вилазь, жіночко, з дупла, навчу тебе співу.
Шпачиха з великою радістю повторила за чоловіком нехитрі шпачині пісні. Той спів почули інші птахи і почали злітатися до шпака. Першою прилетіла сорока. Сіла на гілку і прошепотіла:
— Дорогенький товаришу, забула я свій спів. Пригадай мені, якщо можеш. Вік тобі цього не забуду.
Шпак подумав, задер догори дзьобика і заторохтів:
— Стре-ке-ке! Стре-ке-ке!
Сорока з радості мало сльозу не зронила, як почула милі серцю звуки.
— Стре-ке-ке! Стре-ке-ке! — повторила вона вслід за шпаком. — Дякую тобі, дорогенький, дякую!
Сорока полетіла і по всьому лісі рознесла на хвості вістку про те, що вчитель шпак навчив її співати по-сорочому. І всі птахи, великі й малі, полетіли до шпака. Навіть сірий жайворонок, польовий пташок, не забарився прилетіти. Усі розсілися перед шпаком на гілляках, як школярі перед справжнім учителем. А він підкликав пташок по одній і кожну вчив її співу.
Цілий день ішло навчання. Шпачиха мусіла в той день сама носити поживу дітям, бо чоловік був зайнятий важливою справою. А пташки, до яких завдяки шпакові повертався дар співу, дякували, розліталися по лісі і наповнювали його своїми піснями. І весело, і радісно стало в лісі, як перше було.
Одна лиш ворона продовжувала зоставатися німою. Не хотілося їй звертатися до шпака, з якого раніше так сміялася. Але куди дінешся? І полетіла вона таки до нього. А шпак уже закінчував свій робочий день. Вона підлетіла і сіла оддалік на осикову гіллю. Коли шпак навчив цвірінькати останніх двох маленьких пташин, вона підлетіла ближче і улесливо промовила:
— Любий сусіде, не гнівайся, що колись по-бабськи наговорила тобі дурниць. Ти вибач дурній бабі. Навчи й мене мого співу.
— А звідки ж я його візьму, того співу, як ти не хотіла, щоб я його вчив? Не пам’ятаю, як ти співала.
— А ти пригадай любчику, а ти постарайся, золотенький мій.
— Добре, я щось придумаю, — сказав шпак. — Слухай і повторюй за мною.
Він набрав повне воло повітря і голосно крикнув:
— Кра! Кра! Кра!
— Ворона стрепенулася і повторила:
— Кра! Кра! Кра!
А тоді розгублено подивилась на шпака і промовила:
— Слухай, шпаче, це щось не те.
— Як не те, то бувай здорова, — сказав шпак і полетів до свого дупла. А ворона відлетіла трохи і знову спробувала голос:
— Кра! Кра! Кра!
Виходило те саме. «Ну що ж, краще що-небудь, ніж нічого», — подумала ворона і полетіла крякаючи до свого гнізда. Так вона крякає й по сьогоднішній день.
До кінця життя пригадувалось шпакові, як він збирав пісні всіх птахів. Іноді він сідав на гілку і починав співати голосами інших пташок: то солов’єм тьохкав, то дятлом викрикував, то горлицею воркував. І ніхто з пташок не дивувався, що він співає на різні голоси.
1986 рік
Чарівні казки