skarbnu4ka

Зачарована лебідка

Микола Зінчук

В одної вдови була дочка на ім’я Галя. І така вона була гарна, така прекрасна, що в світі такої більше не було. З найдальших сіл приходили люди, щоб помилуватися її красою. І дізнався про ту красу пан Деришкура. Приїхав він, подивився на красуню і сказав:

— Ти будеш моя!

— Скоріше я смерть прийму, ніж буду твоя, — відповіла дівчина.

— Хапайте її і везіть до мого палацу! — крикнув пан своїм слугам.

Схопили дівчину і завезли до панського палацу. І посадили в башту, таку високу, що аж голова паморочилася, як глянути з неї вниз.

Бідна мати ходила попід мурами і плакала, і проклинала пана. Тоді Деришкура послав гайдуків, і вони побили стару матір і прогнали її.

Дівчина сиділа в башті і дивилася на білий світ крізь маленьке заґратоване віконце. Світ був такий прекрасний. Так ясно світило сонце. І гукнула дівчина:

— Сонечко красне, визволь мене з неволі тяжкої!

І почуло її Сонечко, і послало свої промені у віконце на башті. Але визволити дівчину з неволі не могло.

Зайшло за обрій Сонце, на небо виплив Місяць.

— Місяцю ясний, визволь мене з неволі тяжкої! — крикнула дівчина.

І Місяць засвітив у темне віконце башти, але в його променях тільки відбилися на підлозі темниці клітки ґрат. Не міг визволити дівчину Місяць.

Цілу ніч металася дівчина по темниці, а на ранок щось зашуміло. Дівчина прислухалася — віяв сильний вітер. І звернулася дівчина з благанням до Вітра:

— Вітрику буйний, визволь мене з неволі тяжкої!

І почув її Вітер, і закрутив наколо башти страшним вихорем. Захиталася башта, як сухий будяк у полі, а Вітер напирав усе дужче й дужче. З башти почала злітати покрівля. Спочатку Вітер відламував окремі дощечки, а тоді натиснув сильніше, засвистів по-молодечому, і весь дах башти з тріском і скреготом піднявся, перехилився набік і полетів. Вітер заніс його далеко в поле, вдарив об землю, розбив на тріски і розметав по лугах і полях. І знову з усієї сили подув на башту, і вона захиталася ще більше. Стіни її почали тріскатися, і Вітер війнув через щілини всередину башти. Одна стіна, та, в якій було віконце, почала відхилятися. Спочатку хилилася дуже поволі, ніби вагалася, а потім дедалі швидше, швидше, перевернулася і з гуркотом ударилася об землю. Піднялась хмара пилюки і Вітер розвіяв її над полем.

А тоді Вітер влетів до башти, вхопив дівчину й поніс її. Вона летіла дедалі вище й вище. Її пишне біляве волосся розвівалося у повітрі. Внизу пропливали краєвиди рідної землі, а вона все летіла й летіла.

 

 

І зустрівся їй ключ лебедів, які поверталися з вирію. Лебеді кружляли над дівчиною. Що буде з нею, коли вщухне Вітер? Як їй допомогти? І лебеді почали вискубувати з себе пір’їнки і прикладати їх до дівчини. І ті пір’їнки зразу приростали. Добрі птахи прикладали до рук дівчини великі пера із своїх крил, і руки дівчини ставали дедалі більше схожими на лебедині крила. Дівчина почала розмахувати ними, спочатку невміло й безпорадно, а потім дедалі впевненіше.

Зовсім ущух Вітер, а дівчина продовжувала летіти, не падала додолу. А лебеді супроводили її і обкладали з усіх боків своїм пір’ячком. І дівчина поволі перетворювалася на лебідку. Шия її витягувалася, все тіло вкрилося білим лебединим пір’ям. Вона зробилася на вигляд така, як і всі лебеді.

— Лети з нами! — гукнули їй лебеді.

Але дівчина-лебідка відчувала, що сили її вичерпуються. І тут побачила вона прекрасне озеро серед лісу.

— Я зостанусь тут! — крикнула вона лебедям. — А як будете летіти назад, то візьміть і мене з собою!

Лебеді попрощались з нею і полетіли на північ, а вона опустилася на тиху воду лісового озеро. Сподобалося їй те затишне озеро. Довкола дрімучий ліс, нема ні душі людської, і пташки щебечуть серед зелених віт.

Кожного літа плавала Зачарована Лебідка по тому озері, а як наставала осінь, летіла з лебедями в далекі заморські краї. І так упродовж кількох років.

А нещасна мати дівчини Галі, яка стала Зачарованою Лебідкою, ходила по ворожках, по чарівницях і питала, що ж сталось з її донькою. І сказала їй стара чарівниця в далекому селі між лісами:

— Твоя дочка перекинулася на Лебідку. І знову стане Зачарована Лебідка дівчиною Галею аж тоді, як умре пан Деришкура.

Чутка про ці слова чарівниці розійшлася не тільки поміж людьми, а й поміж звірями в лісах.

А тим часом засумував у далекому лісі молодий Гризонько, хлопець, який жив між лісовими звірями і птахами. Запитав він одного разу маму:

— Чого мені так сумно і тужно? Звірі й птахи мене люблять і я їх люблю. І ви коло мене, і ніби все гаразд, а невесело мені. Чому?

І сказала мама:

— Синку, тобі треба женитись. Шукай собі жінку.

— Де її шукати? — запитав Гризонько.

Але не знала мама, де шукати наречену для сина.

А на другий день після цієї розмови прилетіли з вирію шпаки і розказали історію про Зачаровану Лебідку. Гризонько з мамою й білочкою Пушинкою слухали розповідь шпаків, і подумав Гризонько: «Оце й була б наречена. А де її шукати?» Запитався шпаків, але шпаки не знали, де те озеро. Вони тільки чули від інших птахів, що озеро десь на півдні.

— Треба розповісти про це всім нашим звірям, — сказала Пушинка.

На другий день усі лісові мешканці знали про Зачаровану Лебідку,

І всі хотіли допомогти Гризонькові.

— Порадьмося з лисичкою, — сказала Пушинка. — Вона розумніша за всіх.

Лисичка сказала:

— Це нелегка справа. Одна трудність у тому, щоб звести зі світу пана Деришкуру, а друга — знайти Зачаровану Лебідку. Де вона, та Лебідка?

На третій день прийшов до Гризонька Кривий Вовк.

— Я знаю пана Деришкуру, — сказав він. — Це Деришкура відбив мені ногу. Нічого він так не любить, як полювання. Незабаром пан знову з’явиться в лісі зі своїми слугами й собаками. І ми, вовки, не випустимо його живим з лісу.

Гризонько вірив Кривому Вовкові і був щиро вдячний йому. Але де шукати Зачаровану Лебідку? І тут він почув над головою голос: «Ку-ку! Ку-ку!» Кувала зозуля. «А може, вона щось знає?» — подумав Гризонько і покликав зозульку до себе. Спустилася зозулька на найнижчу гілочку і запитала:

— Чого тобі треба, Гризоньку?

Гризонько розповів їй про Зачаровану Лебідку. І сказала зозулька:

— Ми знаємо про це озеро і про Лебідку. Кожного разу ми пролітаємо тудою, як летимо у вирій. Але це дуже далеко. Тобі треба буде йти багато днів.

А вовки справді вирішили знищити пана Деришкуру. І всі лісові звірі підтримували їх у цьому. Кривий Вовк сказав:

— Гризоньку, якщо ти знаєш, де шукати Зачаровану Лебідку, то йди шукай. Поки знайдеш те озеро, пана Деришкури вже не буде живого. Ми це обіцяємо тобі. Іди, Гризоньку.

Гризонько ще раз покликав сиву зозульку, і вона сказала:

— Іди просто на південь. А як ми, зозулі, вилетимо у вирій, то наздоженемо тебе і допоможемо знайти озеро.

Наготувала мама Гризонькові на дорогу їжі, попрощався він з мамою, Пушинкою, зі всіма звірями і рушив у путь.

Довго йшов Гризонько. Йшов лісами, полями, зеленими горами. Брів через потоки, перепливав річки. Одного разу, коли він проходив лісом, хтось покликав його з дерева:

— Гризоньку!

Він подивився — на дубі сиділа зозулька, а неподалік від неї зграйка її товаришок. Дуже зрадів Гризонько.

— Ми так довго шукали тебе, — сказала зозулька, — далеко ти зайшов. До озера вже зовсім близько. Іди за нами.

Зозульки відлітали трохи і сідали на дерева, а Гризонько йшов услід за ними. Тоді зозульки летіли далі, і так продовжувалося до самого вечора. Заночували в лісі, а зранку рушили далі. І знову йшов Гризонько за сивими зозульками майже цілий день, а коли почало вечоріти, закричали радісно зозульки:

— Гризоньку, ось воно!

Гризонько пройшов ще трохи і вийшов на берег прекрасного озера. У надвечірніх сутінках воно виглядало таємничо і загадково. Прадавні дерева обступали його з усіх боків. Вода здавалась чорною. А посеред озера, на темному водяному плесі, плавала Зачарована Лебідка. Гризонько ледве стримався, щоб не кинутись у воду і не попливти до неї.

Зозульки переночували коло озера, а вранці розпрощалися з Гризоньком і полетіли на південь, у далекі теплі краї, а хлопець зостався на березі лісового озера. Подивився — Лебідка підпливає до нього.

— Пливи, пливи, Лебідко, приплинь до мене. Я прийшов за тобою.
Вона підпливла ближче, але до берега не приставала. Коли хлопець говорив до неї, вона повертала голівку в його бік, але не обзивалася.

Цілий день сидів Гризонько на березі і дивився на Лебідку, а коли дала про себе знати вечірня прохолода, він кинувся під найближчі дерева і почав збирати сухий хмиз. Добре, що його було багато, і навіть напомацки можна було назбирати.

Десять днів і десять ночей пробув Гризонько на березі того озера. Харчувався лиш одними лісовими горішками та чистою озерною водою. Ночі ставали дедалі холоднішими, і Гризонько почав мерзнути навіть біля вогню. Він розкладав на ніч два вогнища і сідав поміж ними. А вдень збирав дрова. Увечері накладав на обидва вогнища товстого ломаччя і засинав. Коли дрова догорали, його будив холод і він знову накладав дров.

А Зачарована Лебідка плавала по темному лісовому озеру і на дівчину не перетворювалася. Гризонько все пригадував обіцянку Кривого Вовка: «Поки ти знайдеш те озеро, пана Деришкури вже не буде живого». Видно, не змогли вовки виконати свою обіцянку, живе ще пан Деришкура.

А тим часом у небі пролітали на південь ключі перелітних птахів. Усе частіше повертала Лебідка набік голівку і дивилася вгору, чи не летять лебеді. З’явиться в небі лебединий ключ, і підніметься на крила Зачарована Лебідка, приєднається до лебедів і полетить з ними в далекі, незнані Гризонькові краї, а він, Гризонько, зостанеться самотній на березі цього сумного озера.

Останнім часом Лебідка почала дедалі ближче підпливати до берега, ніби хотіла попрощатися з ним перед відлетом у вирій.

На одинадцятий день Гризонько стояв на березі озера і дивився, як завжди, на Лебідку. І тут на небі з’явився ключ лебедів. Лебідка побачила їх і швидко попливла з бік Гризонька.

Зупинилася коло самого берега, сумно подивилася на хлопця. А годі глянула на лебединий ключ, стрепенулася… і тут сталося чудо! Перед Гризоньком не Лебідка була вже, а прекрасна дівчина стояла по коліна в воді.

Хлопець від радості занімів. Він зачудовано дивився на неї. А вона дивилася на небо, на відлітаючих лебедів. Вони опустилися зовсім низько, пролетіли над озером. Дівчина помахала їм рукою, і лебеді зрозуміли, що нема вже більше Лебідки, і полетіли своєю дорогою.

Тоді глянула дівчина своїми променистими очима на Гризонька, усміхнулася йому сонячно і пішла водою до нього. Підступивши до самого берега, вона простягла хлопцеві руки, і він допоміг їй вибратися на тверду землю.

— Ти чекав на мене, хлопче, ти довго чекав на мене, і тепер ми будемо разом.

— То ходімо, люба, додому, — промовив Гризонько.

І взявшись за руки, вони пішли лісом, а під ноги їм падали з дерев пожовклі осінні листочки.

А в цей час у рідному Гризоньковому лісі несли панські слуги розшматоване вовками тіло пана Деришкури.

З дерев опало останнє листя, коли привів Гризонько до своєї хати молоду дружину. І відтоді велике щастя поселилося в тій хаті.

1983 рік

Чарівні казки