rozumna-shapka

Брати-жайворонки

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Три хлопчики, три маленьких братики, гралися в полі. Гарно в полі на роздоллі! В небі заливається жайворонок, тепле, настояне на степових травах повітря тремтить-тремтить на обрії, приємно дзвенить дзижчання бджіл.

Добре хлопчикам у полі. Скільки тут цікавого! То милуються яскравим метеликом, то волохатого джмеля побачать, то зеленого коника зловлять. Але найбільше зраділи хлопці, коли знайшли в траві гніздо жайворонка. Маленький сірий птах випурхнув з гніздечка і залишив п’ять зеленкуватих яєчок з бурими цятками. Хлопчики взяли ті яєчка, почали гратися ними. Спочатку розбилося одне, потім друге, третє і нарешті розбилися всі.

У ту хвилю проходила польовою стежкою старенька бабуся. Побачила вона, що зробили хлопчики, і дуже розгнівалася.

— Нащо ви це зробили? Нащо побили яєчка? — запитала бабуся.

— Ми не хотіли, — відповіли хлопчики. — Ми більше не будем.

— Як «не хотіли»? Хіба не вчили вас, що пташиних гнізд розоряти не можна?

Хлопчики винувато мовчали, а бабуся продовжувала:

— З цих яєчок мали вилізти пташенята і вирости жайворонки. А ви їх побили, і не буде жайворонків. Замість тих, що пропали через вас, я зроблю жайворонків з вас.

Бабуся спрямувала очі в небо і голосно вигукнула: «Гой-я! Гой-я! Гой-я!» -і хлопчики перетворилися на сірих жайворонків. Три маленьких пташечки припали до землі і зляканими оченятами дивилися на бабусю. А вона крикнула: «Киш!» -і жайворонки злетіли вгору. Дедалі вище піднімаються вони, і вже не розрізнити, що то пташки. Три темних цяточки поволі пливуть у небі. Ось і ті цятки зникли з очей. Жайворонки полетіли невідомо куди.

А вдома на хлопчиків чекали батьки і сестриця Оленка. Уже вечір, а їх нема. Затривожилися батьки, зажурилися. Ходили, кликали, шукали — ніде хлопчиків не було. Ніхто їх не бачив, ніхто про них нічого не чув. Минув час, і батьки втратили надію побачити своїх синів. Тільки сестриця Оленка вірила, що брати знайдуться. Ходила вона, питала багатьох людей:

— Чи не бачили ви трьох хлопчиків — чорнявенького, білявенького й русявенького?

Але ніхто не міг її порадувати. І вирішила вона йти на пошуки в широкий світ. Не пускали тато й мама, боялися ще й її втратити, але вона таки пішла.

Довго йшла вона полями, лугами, річковими долинами. Ішла широкими дорогами й вузенькими стежечками. Ночувала в добрих людей по селах, а вранці знову рушала в дорогу. І прийшла в дрімучий ліс. «Може, мої братики тут?» Але довкола стояли тільки мовчазні дерева, цвірінькали лісові пташечки, а людей не було.

Дівчинка все далі заглиблювалася в ліс. І натрапила на вузеньку стежечку, а на ній побачила людські сліди. Пішла Оленка тою стежечкою. І привела її вона до маленької хатинки. Чотири величезних ведмеді стояли на чотирьох кутах і тримали хатинку на своїх спинах. Коли ведмеді переступали з ноги на ногу, хатинка похитувалася. Страшні були ведмеді, але Оленці дуже хотілося знати, хто тут живе, і вона підійшла до хатини ближче. Вийшла вузенькими дерев’яними сходами нагору і відчинила двері. В хатині сиділа старенька бабуся. Оленка привіталася чемненько і спитала:

— Бабусю, чи не бачили ви хлопчиків — чорнявенького, білявенького й русявенького. Вони пішли гратися в поле і не вернулися.

Бабуся подивилася на неї пильно і сказала:

— Я не просто бабуся. Я — бабуся Неділя, мати всіх вітрів. А ти хто така?

— Я Оленка, сестра хлопчиків. Чорнявенького, білявенького й русявенького.

— Як ти сестра їхня, то послухай, що я тобі скажу. Твої брати зробили велику шкоду — розорили гніздо жайворонка. І за це я перетворила на жайворонків їх самих. А де вони тепер, не знаю.

— А хто ж знає, бабусю Неділе? — спитала дівчинка.

— Може, котрийсь з моїх синів знає. Вони по всьому світі літають і все бачать. Сідай, Оленко.

Оленка сіла. Коли це зашуміло, засвистіло в лісі. Страшний вихор піднявся біля хатини. За хвилину Оленка почула, що хтось легкими кроками піднімається сходами до дверей.

І ввійшов до хати Північний Вітер, парубок дивної краси. Сріблястий чуб спадав йому хвилями набік. А з-за спини виглядали крила. Вони були майже прозорі і блищали крижаним блиском. З-під крил ніжними складками спадав додолу серпанковий плащ.

— Що це за дівчина? — спитав Північний Вітер.

— Це Оленка, сестриця хлопчиків, що їх я перетворила на жайворонків. Шукає братиків. Вони зробили великий злочин, ті її братики, і я їх заслужено покарала. І не збиралася я повертати їм людську подобу. Але ця дівчинка пройшла таку довгу путь. Вона стільки намучилася й натерпілася. Це добра дівчинка, і я поверну їй братиків. Але тільки тоді, як побачу, що вони зрозуміли свою вину. Ти знаєш, синку, де вони, ті жайворонки, тепер?

— Ні, не знаю, — відповів Північний Вітер. — У моїх північних краях їх нема.

Пообідав Північний Вітер і вийшов. І засвистіло, завихрило, зашуміли дерева в лісі.

Пройшло небагато часу, і знову засвистіло, загуділо в лісі. То прилетів Південний Вітер, парубок дивної краси. Його чуприна була чорна-чорна і дрібно кучерявилася, а прозорі серпанкові крила блищали сталевим блиском. І плащ, який спадав .кладками додолу з-під крил, теж блищав сталлю.

— Що це за дівчинка? — запитав Південний Вітер, і бабуся сказала йому, що це сестриця Оленка.

— Я перетворила її трьох братів на жайворонків. Чи ти не знаєш, синку, де вони, ті жайворонки, тепер?

— Ні, не знаю, в моїх південних краях їх нема.

Пообідав Південний Вітер і пішов. І зашуміло, завихрило за ним.

Пройшло небагато часу, і знову зашуміло в лісі, затріщали гілки на деревах. То прилетів Західний Вітер. Це теж був парубок дивної краси. Його русява чуприна звисала набік, а серпанкові крила блищали золотим блиском. І так само блищав золотий плащ, що ніжними складками спадав додолу з-під крил.

— Мамо, що це за дівчинка? — запитав Західний Вітер.

— Це Оленка, — відповіла бабуся, — сестриця тих трьох бешкетників, що їх я перетворила на жайворонків. Ти не знаєш, синку, де вони тепер, ті жайворонки?

— Ні, не знаю, в моїх західних краях їх нема.

Пообідав Західний Вітер та й пішов. І зашуміло, завихрило за ним.

Пройшло небагато часу, і знову загуділо в лісі, затріщали дерева, засвистіло між листям. То прилетів Східний Вітер, парубок дивної краси. Його рівненьке чорне волосся спадало назад, очі були чорні-чорні, а серпанкові крила блищали мідним блиском. І так само блищав довгий плащ, що спадав складками з-під крил.

— Що це за дівчина? — запитав Східний Вітер.

— Це Оленка, сестриця тих трьох бешкетників, що я їх перетворила на жайворонків. Ти не знаєш, синку, де вони тепер, ті жайворонки?

— Знаю, — сказав Східний Вітер, — але це дуже далеко, Оленка не зайде туди й за рік.

— А може б, ти, синку, заніс її туди? Як вона таку путь пройшла і добралася аж до мене, то хай би вже знайшла тих братиків.

— Ти, дівчинко, не боїшся на крилах вітру летіти? — запитав Східний Вітер.

— Ні, не боюся. Візьміть мене, я полечу.

— То добре, — сказав Східний Вітер, — ось пообідаю та й полетимо.

— Привезеш її, синку, сюди разом з її братами-жайворонками. І я подивлюся, чи повертати їм колишню подобу.

— Ну що ж, будемо летіти, — сказав Східний Вітер, устаючи з-за столу.

Вони вийшли надвір. Східний Вітер розправив свої серпанкові крила і злетів у повітря. Зашуміло, загуділо, засвистіло довкола. Ведмеді, які тримали на собі хатинку, примружили очі, бо не могли витримати такого сильного вітру. Східний Вітер облетів навколо хати, повернувся до Оленки, зупинився коло неї і дрібно тріпотів крильми, зависнувши в повітрі.

— Сідай, Оленко! — крикнув Східний Вітер.

Бабуся Неділя підхопила її і посадила своєму синові на спину поміж крила. Вітер помахав матері на прощання рукою і почав підніматися вгору. І шуміли дерева, і кружляли в повітрі зірвані вихорем листочки, і свистіло в Оленки у вухах, їй було страшно. Міцно вчепилася руками за складки Вітрового плаща і все тісніше горнулася до його широкої спини.

Вони піднялися високо в небо, попід самі хмари. Східний Вітер витягнувся стрілою, його плащ тріпотів на вітрі, а шовковисте чорне волосся, яке ніжно пестили повітряні хвилі, лоскотало Оленці лице.

Внизу під ними пропливають міста і села, гори й долини, ріки й озера. Все зостається позаду, а вони летять і летять. Бистрокрилі птахи приєднуються до них і летять поряд, хочуть позмагатися з вітром. Орли й соколи, голуби й ластівки — всі пробують сили. Та куди їм! Одні за одними відстають птахи і зникають позаду в просторій блакиті неба. На їх місці з’являються нові сміливці, але й вони відстають. А Східний Вітер невтомно працює своїми серпанковими крилами і несеться все далі і далі вперед.

Так вони летіли майже до самого вечора. Перелетіли через велику ріку і перед ними простягся безмежний степ.

— Оленко! — крикнув Східний Вітер. — Уже долітаємо! Зараз ти побачиш їх, своїх братів-жайворонків!

Помахи Вітрових крил стали повільнішими. Вони з Оленкою опустилися нижче. Вітер ширяв над степом, шукаючи жайворонків.

— Добре дивися, Оленко. Вони десь тут недалеко.

Оленка пильно дивилася на всі боки, але кругом була тільки прозора порожнеча.

— Он вони! — крикнув Східний Вітер, показуючи пальцем на схід. Оленка подивилася в той бік і побачила на тлі синього неба три крапки. І Вітер спрямував туди свій політ.

Крапки все більшають і більшають. Ось уже очі Оленки розрізняють трьох маленьких птахів. Ось уже до її вух долинають переливи жайворонкового співу. Три жайворонки, злившись з небом, співали-щебетали свою нескінченну пісню.

Ось вони вже зовсім поруч, її братики.

— Андрійку, Степанку, Романку! — гукнула Оленка. І жайворонки почули її і припинили свій спів. Вони не бачили Вітра, бо він для них був невидимий. Але побачили в небесній блакиті свою сестричку. І полетіли до неї. Сіли їй на плечі і пестили її крильцями й дзьобиками.

— Люба наша сестрице, дорогенька наша сестрице!

Східний Вітер опустився додолу, Оленка ступила на степову траву.

— Відпочивай, Оленко, — сказав Східний Вітер. — Тобі доведеться заночувати з братиками в степу. А вранці я прилечу сюди і полетимо назад.

І зосталася Оленка з братиками в степу. Вони сиділи в пахучій траві і вели розмову. Оленка розказувала братикам, як тужать за ними батьки і як гарно в ріднім краю. Братики все розпитували сестру, їм не терпілося, хотілося скоріше вернутися додому.

Землю огорнула ніч. У небі мерехтіли зорі. Стомлена Оленка лягла на траву і заснула. А три сірих пташечки пригорнулися до неї і теж спали тривожним пташиним сном.

Вранці вони прокинулися від раптового подуву вітру. Оленка розплющила очі — Східний Вітер був уже тут.

— Ну що ж, полетимо? — спитав Вітер.

— Полетимо! — радісно вигукнула Оленка.

— Полетимо! Полетимо! — крикнули тоненькими голосами жайворонки. Східний Вітер зробив коло над самою землею і зупинився коло них, тріпочучи

крильми.

— Сідайте!

Оленка сіла Вітрові поміж крила, коло неї вмостилися три її братики, три жайворонки. Східний Вітер піднявся вгору, і вони відправилися в далеку путь.

І прилетіла Оленка з братиками до бабусі Неділі. Східний Вітер повернувся в степи, а Оленка піднялася вузькими сходами до старої чарівниці. Зайшла, привіталася і сіла на лаву, а сірі жайворонки принишкло сиділи на її плечах.

— Ну що, не страшно було подорожувати на крилах Вітра? — спитала бабуся.

— Та страшно, бабусенько, але дуже хотілося знайти братиків.

— То що ж ви, бешкетники, зрозуміли свою вину?

— Зрозуміли, бабусенько. Ми більше ніколи такого не зробимо.

— Отож-то й воно, що не можна такого робити. Життя кожної пташини дороге. Без пташиного співу став би сумним світ. Тільки тому, що ви були малі й несвідомі, коли таке погане робили, я погоджуюся повернути вам людську подобу. І ще тому, що ви розкаюєтеся.

Бабуся Неділя взяла всіх трьох жайворонків і вийшла з ними надвір, а Оленці сказала зостатися в хаті. І не бачила Оленка, що робила бабуся з жайворонками, тільки почула, як гукнула вона знадвору:

— Оленко, виходь!

Оленка вийшла з хати, спустилася скрипучими сходами вниз — перед нею стояли три її братики — чорнявенький, білявенький і русявенький.

З радістю великою обнялася сестричка з братами. І щиро хотілося їм, щоб ніколи більше вони не розлучалися надовго.

І тут побачила Оленка, що Романко, її найменший братик, втирає сльози.

— Чого ти плачені, Романку? — запитала Оленка.

— Я не плачу. Це я так собі. Але жаль мені, що я вже ніколи не буду летіти з піснею в небі. Чому ніхто не зробить так, щоб люди мали крила? Коли я виросту, я зроблю крила.

Східний Вітер відвіз їх аж до батьків, і дуже радісною була зустріч. А чи зробив Романко крила? Про це мова в іншій казці.

1989 рік
Чарівні казки