charivna-skrynka

Чарівна скринька

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Давно-давно в нашому рідному краї жила бідна вдова з маленьким хлопчиком. На їхній убогій хатині звили собі гніздо білі лелеки. Тільки й радості в хлопчика було, що довгоногі птахи на хаті. Але скінчилося красне літо і спустіло лелече гніздо. Осінні вітри обвіяли з дерев пожовкле листя, на землю впали сніги, і для хлопчика настали тяжкі часи. Він цілими днями сидів у вогкій задимленій хатині і чекав весни. А надворі віяли заметілі і тужило-плакало щось на вітрі.

— Мамо, що то плаче? — питав хлопчик.

— То суха билинка тужить за літом.

Мама глянула на хлопчика. Він і сам був схожий на билинку, такий блідий і худенький, що мамі з жалю хотілося плакати.

За вікном лютувала зима. Минали місяць за місяцем, а вона не відступала. Але нарешті настала весна.

Хлопчик вийшов надвір, глянув угору. Високо в небі кружляли лелеки.

— Мамо! — крикнув хлопчик. — Наші лелеки прилетіли!

Вийшла й мама надвір. А лелеки спускалися нижче й нижче.

— Подивіться, мамо, лелека щось нам приніс.

Мама подивилася — лелека справді держав щось у дзьобі. А як опустився нижче, мама й син побачили, що то перев’язана синьою стрічкою скринька.

Ось він уже зовсім низько летить, білий лелека, мало землі не черкає широким крилом. Ось уже опустився на подвір’я, пробіг ще два кроки, склав крила і обережно поклав скриньку на землю. Та злетів угору, став на краю свого гнізда і радісно заклекотів.

Мама підняла скриньку. Вона була чорна, як воронове крило, а зверху, на деці, витиснута золотом князівська корона.

— Яка гарна скринька, — сказала мама, — але вона дуже легенька. Здається, порожня.

— Дайте її мені, мамо, — промовив хлопчик, притулив скриньку до своїх кволих грудей, і вони пішли обоє в хату.

Розв’язали стрічку, і скринька сама відчинилася. Вона справді була порожня, але всю внутрішню сторону деки займала прекрасна картинка. Там був зображений квітучий сад, а посеред того саду, на гойдалці — дивної краси дівчинка. У неї були рум’яні щічки і червоні, як спілі вишні, вуста. її шовкова сукня вабила очі, а на голові сяяла князівська корона.

Аж дух перехопило хлопчикові, як глянув на ту красу. Він і не уявляв собі, що можуть бути такі гарні і так ошатно одягнені дівчатка. Хлопчик не міг відвести від картинки очей. Поставив скриньку на лаву і довго сидів напроти неї на стільчику. І все дивився, дивився. Потім вийшов надвір, погрівся трохи на сонечку і знову повернувся до скриньки.

— Мамо, — сказав він, — як я виросту, я візьму цю дівчинку собі за дружину.

— Як же ти її візьмеш, як вона намальована? Це ж тільки картинка, а живої дівчинки нема.

— Вона десь є жива. Я буду шукати її по цілому світі, поки не знайду. І подарую вам, мамо, таку ж, як у неї, синю шовкову сукню.

— Добре, — сказала мама, — тільки треба перше вирости.

З того часу кожного дня дивився хлопчик на картинку і мріяв про маленьку красуню в князівській короні.

Минула весна, затих лелечий клекіт на хаті. Минуло й літо. Закружляло в повітрі листя, потім його прибив до землі холодний дощ. Важкий смуток огорнув оселю бідної вдови. Єдиною радістю хлопчика була картинка в скриньці, віконце в прекрасний, чарівний світ. Він дивився в привітні очі намальованої дівчинки і мріяв про зустріч з нею.

Але хатина була надто темна, вогка й закурена. І хлопчик дедалі бліднув і спадав з сил. Мати дивилася на недужу дитину, і серце її болісно стискалося. А десь у засніженому полі все плакала на вітрі одинока билинка.

Хлопчик і сам бачив, що з ним негаразд. Боліли груди, танули сили. А дівчинка на картинці була рум’яна, як перше, і очі її сяяли світлою радістю. Хлопчикові стало жаль самого себе, і він заплакав. Одна сльозина упала на картинку, на золоту корону дівчинки. І раптом сталося чудо. Скринька почала на очах рости. Вона все більшала й більшала. Мама облишила свою роботу коло печі й широко розкритими очима дивилася, як з маленької скриньки робиться велика. А хлопчик, не зводячи очей з малюнка, встав і відступив на середину хати. Та ось скриня перестала збільшуватись. Пахощі яблуневого цвіту наповнили хатину. На внутрішній стороні відчиненого віка скрині була жива дівчинка. Гойдалка, на якій вона сиділа, злегка похитувалася. Дівчинка привітно всміхалася до хлопчика. Так, вона була жива! І по блідому личку хлопчини майнула радісна усмішка.

Дівчинка ворухнулася, скочила з гойдалки, переступила через край скрині і стала на стільчик, на якому щойно сидів хлопчик. І він почув ніжний шелест її синьої шовкової сукні.

Маленька князівна зіскочила зі стільчика й стала перед хлопчиком. А він, як зачарований, дивився на неї. Усіяна діамантами золота корона на її голові сліпила йому очі, а ласкавий погляд її добрих очей проникав у саме серце.

— Ти врятував мене, хлопчику, — сказала вона. — Мене зачарувала лиха чарівниця, коли я гралася в саду. Прийшли за мною, а на траві скринька лежить. Підняли слуги скриньку, і тут почувся голос невидимої чарівниці: «Віддайте цю скриньку лелеці, і хай він несе її в світ. І аж тоді оживе дівчинка і вийде з цієї скриньки, як упаде на картинку невинна дитяча сльоза. Тоді лелека знову її принесе до князівського палацу». І ще прорекла тоді чарівниця, які слова сказати, аби знову зайти в картинку, як буде треба. Твоя сльоза, хлопчику, врятувала мене від лихих чарів. Тепер ти підеш зі мною до палацу князя, мого батька, і станеш здоровий і дужий.

Мама спитала:

— Як же ти поведеш його, як надворі зима? Він босий і простоволосий.

— Зараз я візьму його з собою в картинку. А як настане весна, перев’яжіть скриньку тою самою стрічкою і дайте лелеці. Він віднесе її куди треба. А потім ми ще вернемось до вас.

Маленька князівна підсадила хлопчика на стільчик і допомогла йому перелізти через край скрині, а тоді ступила туди й сама. Діти обоє сіли на гойдалку. Дівчинка урочисто промовила: «Раз-два-три!» — і скриня на очах матері почала зменшуватися і зменшуватися, аж поки не стала такою маленькою, як була перше. А мати стояла, дивилася, і по обличчю її текли сльози. Сльози радості й надії.

Прилинула весна, і мати стала частіше виходити надвір. Все дивилася на небо, виглядаючи білих лелек. Пролетіли на північ дикі гуси. Скоро прилетять і лелеки.

Одного разу мати вийшла надвір, глянула — на її хаті двоє лелек лагодять гніздо. Мати вбігла до хати, востаннє подивилась на картинку, де на гойдалці сидів її синочок поруч з князівною, зачинила скриньку, перев’язала її навхрест синьою стрічкою, винесла надвір і обережно поклала серед подвір’я. Один з лелек піднявся на крила, покружляв над подвір’ям, а тоді опустився, взяв скриньку і полетів. Спочатку він літав кругами, піднімаючись дедалі вище й вище, а потім повернув на південь і зник у блакиті неба.

Два дні не було того лелеки. А на третій день він повернувся до рідного гнізда, але вже без скриньки.

Мати щодня виходила з хати і з надією дивилася на лелек. А ті вигодували своїх лелечат і під осінь усією родиною почали збиратися у вирій. На долині, недалеко від хати вдови, зібрався великий лелечий гурт. А коли вдова вийшла з хати на другий день, лелеки вже збилися у ключ для відльоту. Тільки один кружляв над її хатою.

— Білий лелеко! Принеси мені вісточку від сина! — гукнула мати.

Лелека зробив останнє, прощальне, коло і полетів навздогін за своїми товаришами.

Минула ще одна зима. Знову прилетіли до гнізда лелеки, а хлопця не було. Щодня виходила мати, з надією дивилася на синє небо, на темний ліс і чекала. Материнське серце ніколи не стомлюється чекати.

Одного разу мати почула звук сурми. Вона глянула в той бік і побачила, як з лісу показалися на дорозі чотири кінних воїни в гостроверхих шоломах. За ними їхав запряжений гарними кіньми візок, а позаду візка ще чотири воїни. Бідна вдова ще ніколи не бачила таких вояків. Вони наближалися, і серце матері билося все сильніше. Навпроти її хатини передні чотири воїни зупинилися. Став і візок. І з нього вискочив її син. Він був рум’яний і пашів здоров’ям. На ньому були розшиті золотом князівські шати. І дуже підріс він. Хлопець привітався, поцілував маму і розгорнув пакунок, який привіз із собою.

— Мамо, це вам подарунок. Я вам його давно обіцяв.

І він подав їй синю шовкову сукню.

Візничий вправно повернув коней, і візок поїхав назад, а за ним і всі воїни. Мати з сином зосталися одні.

— Коли виростеш, ти одружишся з князівною.

— Ні, мамо, цього не буде. Коли я потрапив до князівських палат, князівна сказала своєму батькові: «Він хворий, його треба вилікувати». І мене лікували найкращі князівські лікарі. А коли я одужав, мене записали в слуги. Мамо, цей розшитий блискучими нитками одяг — не князівське вбрання. Це форма князівського слуги.

Коли князівна виходила зі своїми служницями в сад на прогулянку, мені навіть не дозволяли підходити до неї. Але одного разу я насмілився підійти. І попросив її, щоб мене відправили додому. Князівна мовчки вислухала. У неї були ласкаві очі, але вона не сміла говорити зі мною, бо вона князівна, а я з простих людей.

На другий день, перед моїм від’їздом, князівна передала мені оцей подарунок для вас. І дала на пам’ять чарівну скриньку.

Мати з сином зайшли до своєї курної хатини, хлопець розгорнув пакунок і поклав на лавку чарівну скриньку. Поклав її на те місце, де вона лежала колись. Розв’язав синю стрічку, і скринька відчинилася. На внутрішній стороні деки була, як і раніше, прекрасна картинка: квітучий яблуневий сад і гойдалка, що звисала додолу з розлогої гілки. Але красуні-князівни на гойдалці не було. Від неї зостався тільки світлий спогад. Світлий і болісний спогад навік.

1981 рік
Чарівні казки