darunok-veselky

Дарунок веселки

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Жила собі старенька бабуся і мала семеро онучат. Діти були сиротами, і дуже тяжко їм жилося. Часто бувало, що й пообідати не було чим. І коли нічого було дати онучатам їсти, бабуся садовила їх довкола себе і розказувала казочки. І так цікаво розказувала, що діти забували про їжу.Одного разу звіявся сильний вітер і нагнав хмар. У небі почало блискати й гриміти. Громи так гуркотіли, що аж хатина здригалася. Полив як з відра дощ. Горобчики сховалися під дах, а маленькі онучата пригорнулися до бабусі. Щоб заспокоїти їх, бабуся почала розповідати:

— Діти, сьогодні я буду розказувати вам не казочку, а щиру правду. Чуєте, як гримлять громи?

Але не бійтеся, скоро громовиця закінчиться. Вигляне сонечко, і на небі з’явиться веселка. Ви бачили веселку, діти?

— Бачили, бачили, — тоненькими голосами відповіли онучата.

— Але ви ще не все знаєте про неї. Отож, слухайте. Веселка своїми кінцями п’є воду з річки. А на дні тої річки, на місці, де п’є веселка воду, лежить чарівний золотий перстень. Тим перснем можна відчинити будь-які двері. Тільки торкни перснем — і двері відчиняться, хоч би на які замки їх замикали. Хай вони будуть зачаровані, хай сто років їх ніхто не відмикав, перстень від веселки їх відчинить. Кажуть, що десь у наших горах заховано скарб опришків. До нього ведуть таємні двері. Досі ніхто не бачив тих дверей, бо їх можна знайти і відчинити тільки чарівним перснем веселки.

— Бабусю, — сказав дванадцятирічний Дмитрик, найстаршенький хлопчик, — як тільки з’явиться веселка, я побіжу шукати того персня.

— Добре, любий мій, побіжиш, — сказала бабуся. — Але тільки тому дарує веселка свій перстень, хто добіжить до неї з зав’язаними очима. І з зав’язаними очима буде шукати його на дні річки.

— А чому з зав’язаними очима? — запитав Дмитрик. — Чому не можна просто так побігти?

— Бо ніщо велике не дається легко, — відповіла бабуся. — Усі в наших горах кажуть: треба зав’язувати очі. Веселка зникає, якщо на неї подивитися зблизька. І разом з нею зникає чарівний перстень.

Тим часом гроза стихла. З-під стріхи повилазили горобчики і цвірінькали, радіючи сонечку. Повибігали надвір і діти. Глянули — на небі всіма барвами виграє веселка. Кінець її у річці, якраз напроти старої верби, що схилилася над водою.

— Бабусю! — крикнув Дмитрик. — Зав’язуйте мені очі, я побіжу шукати чарівний перстень!

Бабуся швидко винесла чорну хустину, зав’язала хлопчикові очі, і він побіг берегом річки. Туди, де стояла, схилившись над водою, стара верба. Менших дітей бабуся забрала до хати, щоб не заважали. Спочатку Дмитрик біг швидко. Потім пішов поволі, шукаючи напомацки вербу. Ось уже й вона, стара верба. Хлопчик ухопився за її стовбур при самій землі і почав спускатися вниз. Але до води було ще далеко. Дмитрик зірвався з крутого берега і шубовснув на мілководдя. Дно було кам’янисте, і він боляче вдарився. Зойкнув від болю, і сльози покотилися з очей. Та сльози слізьми, а треба було шукати. Дмитрик почав повзати сюди-туди обмацувати обома руками усіяне камінням дно річки. І раптом його рука натрапила на щось кругленьке, зовсім не схоже на камінець. Він узяв той маленький предмет обмацав його — так, це перстень! Дмитрик підвівся на рівні ноги, зірвав з очей пов’язку — на долоні лежав золотий перстень. Веселка вже зникла, яскраво світил сонце, а хлопець стояв у воді і не міг намилуватися своєю знахідкою.

Але раптом почувся голос:

— А що ти там розглядаєш?

Дмитрик підвів голову. На березі стояла їхня сусідка, лиха баба Ремендія.

— Що ти там розглядаєш, Дмитрику? — повторила баба.

— Я знайшов перстень веселки.

— Не може цього бути, — сказала Ремендія. — Обманюєш ти стару бабу.

— А от і ні. Допоможіть мені вилізти на берег, то й побачите, чи обманюю, чи правду кажу.

Баба лягла на землю, опустила руку і витягла Дмитрика на берег.

— Ну, показуй свій перстень.

— А ви не заберете його собі?

— Що ти, що ти, де б я могла таке зробити!

— Ну то дивіться.

Ремендія взяла перстень і відвернулася.

— Чого ви відвертаєтеся? — стурбовано запитав хлопчик.

— Я повертаюся до сонця, щоб краще, роздивитися твій перстень.

Дмитрик забіг наперед баби, хотів подивитися, що вона робить з перснем, але баба миттю повернулася в інший бік. Дмитрик усе забігав наперед, а баба все крутилася то туди, то сюди. Дмитрикові увірвався терпець і він крикнув:

— Що ви, бабо, робите?!

Тут вона обернулася до нього лицем, криво усміхнулася і медовим голосом промовила:

— Та нічого не роблю. Що ж би я могла робити? Бери свій перстень.

І пішла собі геть. А Дмитрик побіг з перснем додому.

— Бабусю, ось він, перстень веселки! — радісно вигукнув хлопчик, вбігаючи на подвір я.

Бабуся глянула — так, це був справді золотий перстень.

— Тепер я відчиню таємні двері опришків, — сказав Дмитрик. — Я знайду їх, ті двері.

— Зараз побачимо, як цей перстень відчиняє, — мовила бабуся і торкнула перснем хатні двері. Двері не відчинялися. Бабуся торкнула їх ще раз — не відчинялися.

— Ану дайте я спробую.

Дмитрик узяв перстень у свої руки — у нього теж нічого не вийшло.

— Це не веселчин перстень, — сказала бабуся.

— Як не веселчин, як я сам знайшов його там, де веселка пила воду?

— Дай-но його сюди, — промовила бабуся і почала розглядати перстень з усіх боків. — Слухай, я впізнала його. Це перстень лихої Ремендії.

Тільки тепер зрозумів хлопець, чого так вертілася перед ним Ремендія. То вона знімала з пальця свій перстень, аби підсунути його замість веселчиного. І розказав про це Дмитрик бабусі.

Розсердилася бабуся на Ремендію, пішла до неї з перснем і сказала:

— Слухай, нащо ти обдурила дитину? Віддай по-доброму веселчин перстень і забери свій.

Ремендія криво усміхнулася.

— Якого тобі ще персня треба? Я в тебе брала перстень?

І скільки не сварилася з нею бабуся, нічого з того не вийшло. Ремендія чарівний перстень не віддала. Бабуся прийшла додому, сіла, подумала. А на другий день понесла Ремендіїного персня до корчмаря, продала його і накупила дітям різної їжі. А Дмитрик журився і все думав, як відібрати у лихої Ремендії чарівний перстень і нічого не міг придумати.

Одного разу хлопчик побачив, як котик Мурчик грається на подвір’ї мишею. Він відпускав мишку, дозволяв їй трошки відбігти, а потім знову хапав її. І так повторювалося багато разів. Бідна мишка зовсім вибилася з сил. Дмитрик знав, що Мурчик награється з нею та й з’їсть її. І пожалів він мишку, врятував її від загибелі. Мишка сиділа в нього на долоні і не могла повірити, що її врятовано. Подивилася вона вдячними оченятами на хлопчика і сказала:

— Ти врятував мені життя, і я тобі у пригоді стану. Ти не дивися, що я така маленька. Буває, що й маленькі в пригоді стають. Як тобі треба буде щось мені сказати, то прийди до моєї нірки і поклич мене. Я вийду і все-все для тебе зроблю, що тільки зможу.

Дмитрик заніс мишку до її нірки, пустив, і мишка пішла спочивати.

Цілими днями думав Дмитрик, як відібрати в лихої Ремендії перстень. «А може, й справді звернутися до мишки?» — подумав він. І пішов до нірки.

— Мишко, мишко, вийди з нірки!

Пройшло небагато часу, і мишка вилізла:

— Чого тобі треба, хлопчику?

— Чи не допомогла б ти мені відібрати в лихої Ремендії чарівний перстень? Баба обманом взяла його в мене і не хоче віддавати.

Довго радився він з мишкою, і вирішили вони, що мишці треба пробратися в хату Ремендії.

Настав вечір. Дмитрик узяв мишку і поніс її до Ремендіїної хати. Сам сів збоку, а мишка почала гребти попід хату нірку. За вечір вона прогребла стільки, що вже сама могла сховатися. На другий вечір знову пішли туди, і мишка знову трудилася. І так вони ходили цілий тиждень, аж поки мишка не прокопала тунель з виходом під ліжко Ремендії. Але вилізти з нірки в Ремендіїну хату мишка не наважувалася — в хаті було повно котів. Їх було аж тринадцять, і всі чорні. І не тому чорні, що такими народилися, а від сажі, бо вони лазили в хату комином. Мишка обережно виглядала з нірки і вся тремтіла, дивлячись, як ходять по хаті чорні коти зі страшними жовтими очима.

Ще кілька вечорів ходив Дмитрик з мишкою до Ремендіїної хати, але кожного разу через страшних котів не могла мишка потикнутися до неї.

А тим часом Ремендія вирішила випробувати силу чарівного персня.

Побачила вона, що сусіди замкнули свою хату і поїхали кудись, і пішла до тої хати. Торкнула замкнені двері чарівним перснем — і вони відчинилися. Зайшла в хату, обдивилася. Найбільше сподобалася їй миска зі сметаною, що стояла на столі. Взяла собі баба ту сметану та й пішла додому.

Того вечора Дмитрик з мишкою знову пішли до Ремендіїної хати. Дмитрик помітив, що Ремендіїні коти сновигають по подвір’ї. А то баба боялася, що коти з’їдять сметану, та й вигнала їх з хати. Мишка виглянула з нірки під ліжком — не видно котів у хаті. Тоді вона тихенько вилізла, перебігла через хату, сховалася в куточку за віником і почала слідкувати за бабою. А баба сіла до столу, наїлася сметани. Та заткнула комин, щоб не влізли коти, і почала роздягатися. А де ж перстень? І тут баба дістала перстень з-за пазухи і поклала його собі в рот. Та погасила каганець і лягла спати. Згодом, коли баба заснула, мишка вилізла зі свого сховку і полізла на стіл. Там було ще півмиски сметани. Мишка хотіла вмочити в неї хвостик, але посковзнулася на краю миски і шубовснула у сметану. Добре, що в мисці було неглибоко, а то б утопилася бідна мишка. Вона ледве врятувалася.

Мокра мишка полізла на ліжко і проповзла по бабиному обличчі. Ремендія відчула на губах щось мокре й холодне, прокинулася і спересердя плюнула, забувши спросоння про перстень. Він вилетів з бабиного рота і впав на землю. Мишка скочила з ліжка та й до персня. Але тут баба схаменулася, схопилася і засвітила каганець. Глянула — миша потягнула перстень під ліжко. Перстень був надто важкий для неї, і вона ледве волочила його по землі. А баба підбігла до комина, витягнула затичку і крикнула:

— Котики, сюди!

І чорні коти один за одним почали випадати з комина.

— Миша під ліжком! — крикнула Ремендія.

Коти кинулися за мишею, але встигли побачити лише її хвостик у нірці. За хвильку мишка була вже біля Дмитрика. Хлопчик ухопив перстень та мишку і дременув додому.

Тепер Дмитрик цілими днями ходив по горах і шукав скарб опришків. Ходив, носив чарівний перстень, але ніяких таємних дверей не надибував. Всюди натикався на холодний камінь. Тоді Дмитрик почав торкати перснем скелі. День за днем обмацував він камінь, заходячи все далі й далі в глиб гір. Хлопчик приходив додому пізно вночі, і бабуся просила, щоб він не заходив дуже далеко, бо розірвуть звірі. Але ніякі умовляння не зупиняли його.

І ось настав день, коли Дмитрик добрався до найвищої й найкрутішої гори. Перед ним стояла стрімка скеля. Дмитрик вирішив лізти вгору. Він одяг перстень на палець і, чіпляючись за виступи, поліз. Хлопчик чув, як цокав золотий перстень, коли він прикладав руку до каменя. Нарешті вчепився за останній кам’яний горбик. Далі вгору йшла помережана тріщинами прямовисна стіна. Дмитрик погладив стіну рукою, і перстень знову цокнув об камінь. І раптом кам’яна стіна ворухнулася. Від неї почала поволі відділятися кам’яна брила. Вона тихо оберталася, відкриваючи темний отвір у скелі. Дмитрик припав до холодного каменю, боячись, щоб та брила не скинула його у прірву. А вона все відхилялася, поки нарешті не прихилилася, як відчинені двері, до кам’яної стіни. Перед хлопцем чорнів отвір у печеру. Дмитрик підтягнувся на руках і вліз туди. Його зустріла гнітюча темрява. Але поступово очі звикли до неї, і він почав розрізняти виступи каменю. Печера була невелика і зовсім порожня. Дмитрик обійшов її кругом — нічого не було.

І тут його увагу привернув великий камінь, що лежав у одному з куточків печери. Напруживши всі сили, Дмитрик перевернув той камінь. За ним стояв невеликий чорний глечик. Хлопчик спробував підняти його — глечик був дуже тяжкий. З великим зусиллям переставив його з місця на місце. Потім переставив ще раз. І так переставляв, аж поки не добрався з ним до краю печери. Заглянув у глечик — він ущерть був наповнений золотими монетами. Втішений Дмитрик узяв кілька монет на долоню, помилувався ними і кинув назад у глечик. Щире золото дзвінко брязнуло.

Пора було вертатися додому. Але як злізти з таким тягарем з високої кручі? Дмитрикові й самому нелегко було спуститися, а тут ще важкенний глечик. Може, кинути його вниз, а тоді злізти самому? Ні, це не годиться, бо глечик розіб’ється і всі монети розсиплються, розкотяться по крутому схилу, що й не збереш їх.

Дмитрик залишив глечик у печері, а сам поволі спустився додолу. Знайшов у потоці вербу і надер з неї лика. Сплів з того лика довгий мотузок і поліз назад до печери. Обв’язавши мотузком верхню частину глечика, Дмитрик помалу спустив його вниз. Після багатьох спроб Дмитрикові вдалося поставити його на схилі так, щоб він не перевертався.

Тоді хлопець виліз з печери і торкнув каменем кам’яну брилу, що правила за двері. Вона почала повертатися назад, поки не стала на своє місце і не закрила вхід до печери. І знову перед хлопцем була потріскана стіна і нічого більше. Він з острахом подумав: «А може, й глечика вже нема?» Глянув униз. Ні, глечик стояв на місці.

Дмитрик опустився вниз, змотав мотузок, почепив собі на шию і пустився в путь. Але як йому важко було! Підніме глечик, ступить з ним два кроки і ставить на землю, притримуючи його, щоб не перевернувся і не покотився косогором. Важко.

Небагато пройшов він отак, і в горах почало темніти. В душу хлопчика заповзав страх. Дмитрик почав готуватися до ночівлі. Вибрав старого крислатого бука. Тоді знову зав’язав глечик мотузком, виліз на бука і потягнув глечика вгору, як тягнуть воду з криниці. Потім прив’язав глечик до товстої гілляки, а кінцем мотузка прив’язався сам.

Наступила темна ніч. Ліс наповнився таємничими звуками. То тут, то там лунали тривожно-похмурі крики нічних птахів. Щось шелестіло у смерічках. По пологому схилу спускався до Дмитрикового бука вовк. Самого вовка не видно було в темноті, а лиш зелені вогники його очей. Дмитрик сидів на гілляці ні живий ні мертвий.

Але раптом вовк пустився навтіки. Чому б це? Дмитрик прислухався: чулися чиїсь обережні кроки. Потім з-за сусіднього товстого бука почувся шепіт. Там були якісь люди. А може, то йому причулося? Він напружив слух, але вже більше нічого не почув. А потім хлопчика непомітно оповив сон, і він заснув, прихилившись до стовбура. Прокинувся Дмитрик аж уранці. Глянув униз — глечик висів під ним. Він пригадав таємниче шепотіння якихось людей за буком. Страшно, але треба злазити. Відв’язав себе від гілляки, спустив на землю глечик і зліз сам. Сторожко підійшов до бука, звідки чулося вночі шепотіння, обійшов довкола. Нікого не було.

«Може, то мені справді причулося», — подумав хлопець і вернувся до глечика. Підняв його, і здалося, що він важчий, ніж був учора. А додому ще далеко.

Дмитрик уже майже добу нічого не їв, і сил у нього ставало дедалі менше. Особливо важко було, коли доводилося лізти з глечиком під гору. Коли ж починався спуск, було трошки легше, але піт все одно котився по його лиці і падав краплями на кам’янисту гірську землю. Та хлопчик переборював і втому, і голод і тягнув свій скарб додому. Він почував себе щасливим.

Але тут Дмитрика знову пройняв страх. Хлопчик побачив, як збоку від нього майнула людська постать. І заховалася за стовбурами дерев. Той чоловік був одягнутий по-гуцульськи. По тому, як він прудко проскочив між деревами, видно було, що то молодий і дужий чоловік. Хто це? І чого він ховається? Тепер Дмитрик переконався, що вночі йому нічого не причулося. Там справді говорили якісь люди. Напевно, вони слідкують за ним, Дмитриком. Страх не відпускав хлопця зі своїх цупких обіймів. Хотілося кинути глечик і тікати щодуху додому. Але він стільки намучився, поки знайшов скарб. Ні, що вже буде, те й буде, а золота свого він не залишить. І він далі тягнув глечик, долаючи втому і страх.

Настала друга ніч. Але Дмитрик був уже на березі, а там, за річкою, їхня хата. Річка зміліла, бо давно не було дощів, і Дмитрик сміливо рушив убрід. Коли ступав у воду, помацав, чи є на пальці перстень — він був на місці. Хлопець перебрів річку, вибрався на другий берег і, переставляючи глечик з місця на місце, почав наближатися до рідної хати.

А в хаті журилися і плакали. Вже другу добу не було Дмитрика, і всі думали, що він загинув. Невтішно плакала бабуся, жалібно хлипали сестрички, терли кулачками заплакані очі братики. А у вікна заглядала темна ніч.

І раптом відчинилися двері, і перед ними постав Дмитрик, живий і неушкоджений, і хоч і змарнілий, але з усмішкою на лиці. Усі схопилися, кинулися до нього і цілували й раділи як ніколи. А Дмитрик вернувся до сіней, з натугою підняв глечик і переставив його через поріг.

— Ось він, скарб опришків!

Ніколи ще не було такої радості у цій убогій хатині. Усі діставали з глечика золоті монети, милувалися ними і раділи, що не будуть уже бідувати. А найменші діти дивилися на монети, як на цікаві іграшки.

Дмитрикові приготували вечерю. Але раптом він глянув на свою руку і змінився на лиці — персня не було.

— Бабусю, я загубив чарівний перстень. У річці загубив, бо перед тим він ще був у мене на пальці. Нема вже дарунка веселки.

— Ну і що ж, — сказала бабуся, — коли загубив, то, значить, так треба. А скарб опришків, який ми маємо, це і є дарунок веселки.

Дмитрик повечеряв і йому захотілося ще раз оглянути скарб. І тут він почув, що ніби зарипіли надвірні двері. І бабуся, і діти почули це. Усі завмерли. У хаті запанувала напружена тиша, як натягнута вкрай струна, що ось-ось перерветься.

Бабуся підняла вгору вказівного пальця і кивала дітям, щоб мовчали. Всі насторожено прислухалися, але спливала хвилина за хвилиною, а в сінях було тихо. Тоді бабуся підійшла навшпиньки до дверей, відчинила їх і виглянула в сіни. Там нікого не було. Бабуся вийшла, замкнула на засув надвірні двері і повернулася до хати.

— Господи, якого страху набралися ми, — промовила бабуся. — А воно нікого й нема. То душі загиблих опришків прийшли за тобою, Дмитрику, і витають тут. Може, вони і в хаті вже є.

Бабуся замовкла, і знову настала тиша. Тоді бабуся голосно сказала дітям:

— А ви не бійтеся, опришки добрі. Вони допомагають бідним людям. Душі їхні не вчинять вам нічого лихого. Не бійтеся, діти.

Дмитрик знову приступив до скарбу, набрав жменю монет, висипав на стіл, переглянув. Тоді взяв запалену смерекову скалку і почав присвічувати в глечик. З-поміж монет щось виглядало. Дмитрик придивився — то був пожовтілий папірець. Хлопець прогорнув монети і обережно витягнув його. Підійшов з ним до каганця. На папері було щось написано. Дмитрик був слабенький у грамоті, але літери були великі й чіткі, і він почав голосно читати:

«Року Божого тисяча сімсот сорок п’ятого. Ці гроші ми заховали для опришків, які будуть після нас. Ти, що зумів знайти перстень веселки і заволодів нашим скарбом, знай: за ці гроші маєш, придбати зброю для себе і своїх товаришів та йти в опришки. І маєте захищати бідних і покривджених людей. Такий ми, опришки, даємо тобі наказ. Як не виконаєш його, то не будеш мати щастя від цих грошей. А як виконаєш, то будь щасливий у всьому, і хай тебе не бере ворожа куля.

Олекса Довбуш з товариством».

— Олекса Довбуш! — вигукнув Дмитрик.

А бабуся сказала:

— Діти, це золото не наше. Ним можуть користуватися лише опришки. Поки ви, хлопці, підростете, хай воно полежить і почекає. Я заховаю його, і нікому-нікому про це не кажіть.

І тут вони знову почули стукіт. На цей раз було вже цілком виразно чути, що хтось відчиняє надвірні двері і входить у сіни. Але як воно відчиняє? Бабуся ж замкнула двері.

В усіх похололо в грудях. Рипнули двері, і в хату зайшло троє. В крисанях, прикрашених тетеруковими перами, у кожушках і шкіряних постолах. У переднього з-за широкого череса стирчали рукояті пістолів, двоє інших мали за плечима довгі рушниці.

— Добрий вечір, добрі люди! — привітався за всіх передній, видно, старший між ними. — Я — Мирон Штола, а це мої товариші-опришки.

Двоє товаришів Штоли привітно вклонилися. Бабуся відповіла на привітання.

— Не дивуйтеся, ґаздине 1, що ми увійшли через заперті двері. Я перший зайшов у сіни, і ви почули це. А коли ви втворили двері, би подивитися, я став за двері, і ви не завиділи мене.

Потому я втворив надвірні двері і впустив своїх леґінів 2. Як видите, все було дуже просто.

Штола підійшов до Дмитрика, поклав руку йому на голову.

— Не боязливий ти хлопець. Два дні сокотили 3 ми, аби хто не обрабував тебе, не відібрав скарб. Бачу, файний4 леґінь з тебе буде.

Тоді Штола обернувся до бабусі.

— Та й хотіли ми, чесна ґаздине, переконатися, в які руки потрапили наші гроші. Того й не показувалися на очі, а дивилися й слухали.

Дмитрикові хотілося сказати: «Я таки бачив вас у лісі». Але він промовчав.

— …Тепер видимо, що в добрі руки. І я, Мирон Штола, нині кажу вам, аби-сте тратили наші гроші на потреби цих сиріток. Бо саме заради таких, як ви, і відбиралися ці гроші в панів. А як підростуть ваші хлопці, то най куплять собі зброю і йдуть до мене.

— Дяковать вам, срібні леґіники, — сказала схвильована бабуся, — що-сте жалували бідних сиріт. Вони вам цего ніколи не забудуть. А я стара до смерти буду молити Бога за вас. То хоч повечеряйте в нашій бідній хаті.

— Дяковать, дяковать, — привітно відповів Штола. — Було би гріхом не приймити гостини від добрих людей.

Опришки вечеряли, і тут Мирон Штола помітив, з яким зацікавленням дивиться Дмитрик на його крисаню з пір’ям.

— Що, привабив тебе готур 5? То візьми та й приміряй. Бери, бери, не бійся.

Дмитрик обережно взяв крисаню з пером-готуром і одяг собі на голову. Крисаня, звичайно, була завелика, але який щасливий був Дмитрик! Він хотів, щоб його щастя розділили й інші, зняв крисаню і одягнув її на голову свого брата. І всі хлопчики, аж до найменшого, підходили і приміряли капелюх з готуром. Опришки встали, подякували за вечерю. І тут один з них сказав Штолі:

— Отамане, я чую знак.

Штола підняв застережливо руку, щоб усі мовчали. Десь далеко-далеко почулися один за одним два постріли.

— Молодець, Юрку, що вчув, — сказав Штола своєму побратимові. — А я першого пострілу не почув.

І він заспокійливо сказав бабусі:

— А ви не тривожтеся. То мої леґіні дають знак, що вже прибули на умовлене місце. Ми йдемо в Довге Поле, аби розправитися з панським управителем Каштаном. Завтра ви почуєте, що ся з Каштаном стало 6.

Мирон Штола підійшов до Дмитрика, ще раз ласкаво поклав йому руку на голову і промовив:

— Ну що ж, Дмитре, прийдеш до мене в опришки?

І хлопець ствердно кивнув йому у відповідь.

— Бувайте здорові, чесна ґаздине, і ви, діти. Най біда обминає вашу хату.

— Ідіть здорові. Щастя вам, леґіні.

Опришки пішли. І ніколи більше не бачив Дмитрик Мирона Штолу, бо, коли він через сім років став опришком, Мирона Штоли вже не було живого 7. Тільки пісня про нього зосталася, її й нині співають люди в Карпатах.

1981 рік
Чарівні казки

Примітки автора:
1 Ґаздиня (діалект.) — господиня, хазяйка.
2 Леґінь (діалект.) — парубок.
3 Сокотити (діалект.) — стерегти.
4 Файний (діалект.) — гарний.
5 Готур (діалект.) — тетерук. Так само називається й тетерукове хвостове перо.
6 Каштана (Кундака) було вбито опришками М. Штоли 15 серпня 1829 року.
7 Мирона Штолу було страчено у Вижниці 1831 р