Чорний ворон і стая

Чорний ворон і стая

Микола Зінчук

Сто років літав над Карпатами Чорний Ворон. Дедалі більше заселялися гори людьми, розросталися села, меншало лісів — змінювалося лице Карпат, а він, Чорний Ворон, зоставався незмінним. Не подобалося йому сусідство людей, і він залітав усе далі й далі в безлюдні гори, туди, де кінчаються ліси й починаються полонини, де віють вітри, а взимку западають глибокі сніги і тиснуть морози. Там він ширяв над горами, а весняною порою в гнізді на високій смереці вигодовував з такою, як і сам, чорною подругою своїх пташенят. Тяжко жилося йому, але це були його рідні гори, його стихія, інакшого життя він не знав.

Але як не намагався Чорний Ворон уникнути сусідства з людьми, це йому не вдавалося. Коли наставала весна, приходили в гори зі своїми стадами й отарами люди, і Чорному Ворону було дуже незатишно. Разом з людьми й отарами приходили на полонини великі собаки, і їхній гучний гавкіт особливо не подобався Воронові. За сто років свого життя він уже звик до того, що це його володіння, і мирився тільки з дикими звірями. Якщо пробігав лис, вовк або навіть проходив перевальцем ведмідь, це не тривожило Чорного Ворона, бо він знав, що вони ніякої шкоди йому не заподіють. Навпаки, часто бувало й так, що звірі допомагали Воронові. Іноді вовки загризали якусь велику здобич і не з’їдали її до кінця. Коли вони, ситі й умиротворені, відходили, Чорний Ворон кликав свою подругу і бенкетував з нею, скільки хотів, і носили вони м’ясо своїм пташенятам у гніздо.

Тої весни, з якої починається наша розповідь, у володіння Чорного Ворона прибула велика отара овець з трьома вівчарями, двома кіньми і великою полонинською вівчаркою Стаєю. Рідкісне ім’я — Стая — собака вибрала собі сама. А сталося це так. Вівчарі, як це було повсюдно в Карпатах, мали на полонині хатину. Такі хатини звалися стаями. Молода вівчарка часто чула від своїх господарів слово «стая», і здавалося їй, що мова йде про неї, що стая — це вона сама. А вівчарі побачили, що при слові «стая» вона сторожко нашорошувала вуха, зрозуміли помилку собаки і не стали її розчаровувати, почали називати її Стаєю. Отак і причепилася до неї ця трохи дивна кличка.

Годували вівчарі собаку тим, що їли самі. Особливо добре їй було, коли вони різали на харч баранчика. В таких випадках собаці діставалися не тільки кістки, а й частина баранячих нутрощів, і тоді для собаки було справжнє свято.

Одного разу, коли Стая ласувала кишками щойно зарізаного барана, пролітав над тим місцем Чорний Ворон. Він не любив літати поблизу людей, але того разу був дуже голодний і сподівався щось біля отари вхопити. І з висоти пташиного польоту побачив, що Стая ласує чимось смачненьким. Опустився він на суху смерекову гілляку, подивився на Стаю і крякаючим голосом промовив:

— Що ти там їси?

— А ти не бачиш? М’ясо їм. Лети собі на чотири вітри і не заважай мені.

Чорний Ворон помовчав і сказав:

— Слухай, ти дай і мені трохи, і я тобі в пригоді стану.

Стая підняла голову, подивилася на нього.

— Як же ти можеш мені в пригоді стати? Лети собі.

— Неправда твоя. Прийде такий час, що я стану в пригоді тобі. Ти дай мені.

Стая глянула понуро на ворона і промовила:

— То ходи та їж.

— Ні, — сказав Чорний Ворон, — я боюся тебе. Ти відійди, і я візьму собі щось.

Стая відійшла, і Ворон опустився на землю і попоїв.

А незабаром з овечою отарою почало творитися щось незвичайне і незрозуміле. Такого ще ніколи не бувало. Серед Божого літа прибували на полонину якісь люди і забирали овець. І з кожним днем отара танула й танула. І до осені з сотень овець залишилася всього жменька. А як ту жменьку пригнали восени з полонини в село, то й її кудись забрали, і для Стаї настали важкі часи.

Завжди зимувала Стая на вівцефермі. Там її годували, там був її рідний дім. А тепер приміщення ферми і кошара при ньому спустіли і нікому не потрібні були. І Стаї ніде було дітися. Вона вертілася деякий час навколо приміщення колишньої вівцеферми, але ставало дедалі холодніше і голодніше. Наближалася зима. Ніхто не хотів брати її до себе, бо вона була дуже велика, потребувала багато харчів, а люди жили небагато. Їм було вигідніше тримати дрібних цуциків, і ті цуцики мало не біля кожної стайні сиділи на ланцюгах і дзявкали на Стаю, коли вона проходила вулицею.

Пройшла Стая більш ніж півсела і ніде не знаходила притулку. Нарешті побачила обійстя, де, здавалося, не було собаки. Зупинилася і з надією подивилася на те подвір’я крізь штахетну огорожу. З хати виходили люди, заходили до хати назад, і ніхто не звертав уваги на величезного рябого пса перед фірткою. Стая вже хотіла була йти далі, але тут з хати вийшов молодий хлопець, зупинився, подивився на Стаю і вернувся до хати. Стая зрозуміла, що нею зацікавилися, і чекала, що то буде далі.

А хлопець зайшов до хати і запитав:

— Що за пес навпроти нашої хати стоїть?

Його старший брат виглянув у вікно і сказав:

— Та це полонинська сука Стая. Розікрали овець, і вона зосталася без роботи й притулку.

Тоді менший брат, нікому нічого не кажучи, взяв добрий шмат хліба, вийшов надвір, відчинив фіртку, закликав Стаю на подвір’я і нагодував її. І вона зразу визнала хлопця Миколу Лісового своїм новим господарем і зосталася на тім обійсті жити. За короткий час вона познайомилася з усіма членами тої родини і розуміла, що все це свої люди, але господарем своїм вважала одного Миколу і ставилася до нього з тою собачою відданістю, яка є набагато сильнішою і тривкішою, ніж приятельські стосунки між людьми.

Родина, в якій прижилася Стая, жила бідно, і Стая на новому місці ніяких розкошів не знала, але була задоволена тим, що має Господаря і постійне місце проживання. Та ніколи не буває так, щоб усе було добре. Невдовзі Стая помітила, по в цій родині негаразд, що твориться не таке, як треба. То старий хазяїн, то його старший син часто поводилися якось дивно. Вони хиталися й падали, часто їх вели попід руки якісь люди, а вони бурмотіли щось невиразне і потім довго спали. А бувало й так, що котрогось з них привозили на возі, як трупа, зносили гуртом з воза і укладали спати. Так було раз, і другий, і десятий, і нарешті старого привезли, поклали за хатою на моріжку, щоб спав, а він узяв та й заснув навік. Під час похорону Стая сумно вила, розуміючи, що сталося непоправне лихо.

Незабаром сім’я зменшилася ще на одну людину. Вийшла заміж дочка і перейшла жити в іншу оселю. В хаті зосталося всього троє: мати й два сини. Але старшого сина дедалі частіше приводили попід руки. Потім він зовсім знесилів і ослаб. Та просидів місяць-другий під хатою на лавочці і помер. І знову сумно трубили трембіти, і вила Стая.

В хаті, де ще не так давно проживала велика гомінка сім’я, зосталося всього двоє: мати й менший син Микола. Хлопець щодня зранку йшов кудись, а Стая зоставалась вдома зі старою хазяйкою. Але й з тою творилося щось недобре. Вона за короткий час дуже погладшала, злягла і не виходила з хати, а Стая цілими днями сиділа надворі голодна. А тоді хазяйку вивели попід руки з хати і кудись повезли. І не було її багато днів, а потім її привезли додому мертвою. І знову трубили трембіти, і сумно вила Стая. Був похорон, і Стаю в той день добре нагодували, але вона все одно невесела була, бо до оселі завітала смерть. Стая, по-своєму така розумна й кмітлива, не могла зрозуміти, що причина всіх трьох смертей у цій нещасливій оселі була та сама — горілка.

Єдиним мешканцем оселі, якщо не рахувати Стаї, зостався двадцятирічний Микола. Але, поживши два тижні сам, він вирішив їхати на заробітки за кордон. Завів до сестри корівку, заніс кілька курей, які ще були на господарстві, відніс усі цінні речі, замкнув хату й поїхав. А як від’їжджав, сказав сестрі, щоб приходила й обробляла город. І попросив, щоб давала їсти Стаї. А Стаю на прощання ніжно погладив і сказав, щоб вона стерегла хату і ждала його.

І поїхав Микола, а Стая зосталася коло порожньої хати. Миколина сестра робила, як просив її брат: приносила Стаї то шматок хліба, то ще щось, але робила вона це не частіше, ніж двічі на тиждень. Стая тяжко голодувала. Для неї краще було б покинути спорожнілу оселю і шукати кращої долі деінде, але, скоряючись споконвічному інстинктові, успадкованому від багатьох поколінь своїх предків, які вірно служили людям, вона не могла цього зробити і продовжувала жити сподіваннями, що повернеться Господар. Стая чекала.

А в тім селі були два злодії, що ночами обкрадали людей. Вони змовилися і прийшли вночі до порожньої Миколиної хати. Тихенько відчинили фіртку і зайшли на подвір’я.

— Тут десь має бути ота полонинська сука, — прошепотів один.

— Та ніби нема її, — відповів інший, — десь пішла.

А Стая залягла і стежила за ними, як стежить дикий звір за своєю здобиччю. Злодії вибили вікно, залізли в хату, почали нишпорити з ліхтариком, але нічого путнього не знаходили. Та не хотіли вони йти ні з чим, позабирали деякі речі хатнього вжитку і вирішили забиратися геть. Один почав задом вилазити з вікна, і тут у гру вступила Стая. Вона з хижим гарчанням вхопила його за литку і так укусила, що злодій дико закричав і втік назад у хату.

Побачили злодії, що потрапили в пастку. Вони вирішили тікати іншим вікном, але не врахували, що хата стояла на невеликому схилі і з другого боку хати фундамент був на метр вищий. Те вікно було досить високо від землі. Злодії відчинили його зсередини, і один скочив у темряву, впав і сильно вдарився, а Стая з страшним гаркотінням почала його рвати. І той уже не про втечу думав, а про порятунок життя. Тим часом зробив спробу тікати іншим вікном той перший злодій, уже вкушений Стаєю, і це врятувало життя його товаришеві, бо Стая кинула його і напала на іншого.

І так пошматувала вона обох злодіїв, що вони більше не наважувалися підніматись на ноги. І мудра вівчарка стерегла їх до рання, поки не прибула міліція і не забрала їх. І виявилося, що злочинців треба везти не до камери, а спочатку до лікарні. Злодіїв засудили і забрали до тюрми, село полегшено зітхнуло, Стаю хвалили, дехто навіть приніс їй якісь там харчі. Але за короткий час люди, заклопотані власними справами, про неї забули, і вона дуже тяжко бідувала.

Одного разу пролітав над тим селом Чорний Ворон, побачив з високості Стаю і зразу впізнав її. Він зробив кілька кругів, дедалі нижче й нижче, і сів на гілляку найближчої до подвір’я яблуні. Воронові зразу кинулося в очі, що його давня знайома дуже худа — одна шкіра та кістки.

— Що, бідуєш? — крякнув Чорний Ворон.

— Бідую, — сумно відповіла Стая.

— А я не забув, що ти зі мною поділилася їжею, коли я був дуже голо ден. Я тобі допоможу. Я щось зроблю.

І справді, через два дні Чорний Ворон прилетів і приніс їй половину зайця. Того зайця хтось підстрелив, і він поранений утік і до вечора у кущах сконав. А на ранок його знайшов Чорний Ворон. Стая досхочу наїлася, але тільки раз, а потім пішли один за одним голодні дні. Вона підгреблася під штахетний паркан, вийшла на вулицю і сумно дивилася на кожного перехожого, марно сподіваючись на якусь підтримку.

Ліворуч, за три хати від покинутої садиби, де отак голодувала Стая, була школа, а праворуч — рукою подати — крамниця. На перервах школярі бігали до крамниці і назад, купували різні харчі. Стая дивилася на дітей, які несли в руках різні ласощі, і ковтала слину, і все сподівалася, що хтось їй щось дасть. Але діти ніби не помічали її. Тоді вона перейшла дорогу і стала всього в двох-трьох метрах від крамниці. Діти виходили з дверей, а вона пожадливо дивилася на те, що було в їх руках.

І тут вийшов з крамниці хлопчик і дав їй надкушений пиріжок. Вона проковтнула його, майже не жуючи, і з надією дивилася на кожного нового школяра, але більше в той день їй ніхто нічого не дав. На другий день вона знову пішла під ту крамницю, і за цілий день тільки одна дівчинка дала їй шматочок булочки. Чого ж це одне дає, а всі інші не хочуть давати? І Стаї здавалося, що це велика несправедливість, що повинні давати всі. А голод так мучив її, що годі було терпіти.

І Стая наважилася на відчайдушний крок. Коли з крамниці вийшов хлопчик з булочкою в руці, вона спритно вихопила в нього булочку, раз-два перекусила її, проковтнула і невинно облизалася. Малий спочатку ніби злякався, але через хвильку засміявся і побіг геть. Стая, заохочена так легко досягнутим успіхом, побачивши, що з крамниці вийшла бабуся з хлібиною в руці, безцеремонно відібрала ту хлібину і тут же з апетитом з’їла її всю. Та перейшла через дорогу, пролізла попід парканом і лягла собі спокійненько під хатою спати. І не снилось їй, що над її головою купчаться недобрі хмари.

Бабка, яку пограбувала Стая, у той момент не на жарт перелякалася. І справедливо вважала себе ображеною і покривдженою. Вона пішла скаржитись до сільради. Сільський голова, миршавий лисий чоловічок в окулярах, вислухав її і сказав:

— Добре, що ви звернулися. Я давно вже збирався ту суку знищити. Це бездомна собака, таких треба відстрілювати.

Жіночка-секретарка, що сиділа за іншим столом, заперечила йому:

— Та яка ж вона бездомна, як живе при Миколиній хаті і стереже її. Вона навіть злодіїв затримала. Просто треба зобов’язати сестру Миколи, щоб прив’язала її і годувала.

Але голова, впертий у дрібницях, як і більшість слабовольних людей, наполягав на своєму:

— Та хата порожня, то, значить, сука бездомна. Не знати, чи й вернеться коли сюди Микола Лісовий. Його вже три роки нема. Завтра викличемо Гицля і суку застрелимо. І нічого не говоріть, я знаю, що роблю.

Але той голова ніколи не був хазяїном свого слова. Прийшло те саме «завтра», а він нікого не викликав і про ту справу забув. І на тому закінчилося б, якби Стая не продовжувала відбирати з рук людей харчі. Дехто в селі почав ремствувати, і треба було щось робити. І голова послав хлопчаків за Гицлем.

Той Гицель упродовж десятків років відстрілював бродячих собак і за це одержував якусь там платню. Застрелених собак він вважав своєю здобиччю, здирав з них шкури, витоплював жир. У селі говорили, що він і їв їх. Мало хто пам’ятав його справжнє прізвище й ім’я, для всіх він був просто Гицель.

Але змінилися часи, і професія Гицля, як то кажуть, вийшла з моди. Бродячих собак уже не відстрілювали, хоча їх розвелося немало. Гицель зостався без роботи, але прізвисько «Гицель» зосталося при ньому навік. У селі його не поважали.

Отого самого Гицля і викликав тепер голова, щоб звести зі світу Стаю. Гицель зрадів, що нарешті він знадобився, вхопив свою рушницю і почимчикував до Миколиної оселі. Підійшов туди й голова зі своєю незмінною папкою під рукою. А в той час якраз у школі закінчився останній урок і багато хлопців, які йшли зі школи, побачивши разом голову і Гицля з рушницею, зрозуміли в чім справа і зупинилися біля них. Підійшли й деякі дорослі і назбиралася чимала юрба. А юрба має властивість швидко зростати, бо кожному цікаво знати, чого то зібралося стільки людей.

Юнаки-старшокласники почали умовляти й вимагати, щоб Стаю не вбивали, але голова й Гицель були в своєму намірі непохитні.

І тут сталося несподіване. Раптом з’явився не знати звідки Чорний Ворон, сів на яблуневу гілляку і хрипко крякнув:

— Що тут? Хочете Стаю вбити? Забули, як вона вам служила?

Гицель зрозумів, що цей чорний пролетисвіт може зіпсувати всю справу, і розгнівано крикнув:

— Заткнися там, бо як вдую тобі, то лиш пір’я з тебе полетить!

— Що? — крякнув Чорний Ворон. — Вдуй мені під хвіст!

Така пташина зухвалість зовсім вивела Гицля з рівноваги. Він підняв рушницю і так гримнув, що всім присутнім заглушило вуха. А Ворон за якусь незбагненну мить до пострілу пружно підскочив, ніби підкинутий якоюсь невидимою сторонньою силою, і полетів. Усі подумали, що він утік, а він почав робити коло за колом над школою і кожного разу пролітав, не махаючи крилами, над головами присутніх людей.За третім колом несподівано для всіх, вибачайте, напаскудив на лисину голови. А тоді вхопив з Гицля кепку і полетів. Усі хлопчаки гримнули таким сміхом, якого не чули Карпатські гори, відколи сонце на них світить.

Трудно було повірити, що птах так метко вцілив саме в того, в кого треба було. і факт залишався фактом. Видно, так мало бути. Голова мав таки дістати гідну нагороду за своє бездарне головування і дістав її. Він похапцем вийняв з кишені хустину, витер лисину, гидливо кинув хустину під пліт і розлючено крикнув Гицлю:

— Стріляй! Застрель суку!

— Та нема більше набоїв, — смиренно відповів Гицель.

— І вдома в тебе нема?

— Вдома є.

— То біжи принеси.

— Та то треба вам півгодини чекати.

— Біжи!

І Гицель дав голові в руки свою рушницю і подався за набоями, а юрба зосталася

на місці, бо кожен хотів знати, чим усе це закінчиться. А Стая мовчки стояла біля хати і готова була належно зустріти кожного, хто посмів би ступити на подвір’я.

Вона не розуміла, що тут твориться, але всім своїм собачим єством збагнула, що твориться щось недобре.

Голова нетерпляче чекав Гицля. Півгодини минуло, а його все не було. Нарешті Гицель показався далеко на дорозі. Виходило, що Стаї зоставалось жити якихось п’ять хвилин.

А Чорний Ворон знову літав колами над ними і дивився своїми зіркими очима згори вниз.

Коли Гицлю зоставалося до місця події зо двісті метрів, його обігнало гарне авто сталевого кольору. Воно під’їхало до юрби і зупинилося. З кабіни прудко вискочив господар дому, молодий Микола Лісовий, привітався і почав потискати руки не тільки всім дорослим, а й старшим школярам.

Стая відразу впізнала його, радісно гавкнула, кинулася до діри, якою завжди

ходила на вулицю, пробилася крізь юрбу до свого Господаря, зіп’ялася на задні лапи, а передні поклала йому на плечі і лизнула його в лице. Це був у неї вияв найбільшої прихильності.

І тут надійшов Гицель. Він побачив Миколу і зразу зрозумів, що присутність його, Гицля, тут недоречна. Узяв з рук голови свою рушницю і тихо вшився, вслід за ним і голова. Зникли, ніби їх і не було. Хлопці розказали Миколі, що тут робилося, і юрба розтала.

Микола відчинив ворота, щоб загнати машину, і тут раптом спустився Чорний Ворон і сів на яблуневу гілку.

— А це що за гість? — іронічно запитав Микола.

І Стая несподівано відповіла людським голосом:

— Це мій друг.

Микола від несподіванки отетерів і кілька хвилин не здатний був промовити слова. А тоді сказав:

— Ти мене здивувала. Ну що ж, як друг, то приймай його як гостя.

І Микола набрав з машини різних ласощів і наклав їх цілу купу. Ста, пожадливо їсти, а Чорний Ворон безбоязно злетів з гілляки і їв разом з нею.

А Микола загнав на подвір’я машину, відімкнув хату і почав носити з до хати різні сумки й пакунки.

На вечір прийшла Миколина сестра з чоловіком, і радісною була зустріч. З комина закурився димок, з хати запахло чимось смачним-смачним, і залунали співи. Господар кілька разів виходив і виносив Стаї то те, то інше. Ще ні мала вона такого розкішного життя, як у той вечір. І такого радісного.

А через місяць у Стаї знову з’явилася нагода побенкетувати. Господар справив весілля. Він привів до хати біляву красуню, і Стая зразу вирізнила її серед людей, яких на весіллі було дуже багато, і своїм непомильним чуттям збагнула, що це буде її господиня. Стая заприязнилася з нею, але найголовнішим і найріднішим з усіх людей був для неї таки Господар. Під час весілля Стаю бентежила велика кількість людей, але серед них був Господар, і це заспокоювало її.

Коли молодий з молодою повернулися в супроводі дружбів, дружок і гостей з вінчання, вони побачили, що над їх оселею кружляє Чорний Ворон. І він виніс для нього частування, щоб і Ворон міг побенкетувати на його весіллі

Життя людини, на відміну від одноманітного життя тварин, гойдається на терезах долі то вгору, то вниз, то знову вгору. Але іноді і в тварин бувають драматичні повороти долі. Історія з вівчаркою Стаєю — яскраве свідчення цього.

Наша розповідь підійшла до кінця. Зостається тільки сказати, що Стая живе на Миколиному подвір’ї і почуває себе добре. А Чорний Ворон літає горами, як літав. І якщо не станеться з ним якої прикрої пригоди, то з; літати ще сто років, бо ж ворони — найдовголітніші мешканці Карпат.

Листопад 2002 року

Чарівні казки