Микола Зінчук
Одна жінка взяла з собою в поле дитину. Сама працювала, а дитина сиділа на ряднині під копою. І незогляділася мати, як підкрався вовк. Побачила тільки, що вовк біжить до лісу і несе її дитину. Жінка з криком погналася за звіром, але наздогнати його було вже годі. Вовк з дитиною зник у лісі.
Вся в сльозах повернулася нещасна мати додому. Прийшов з роботи й батько, пригнав з пасовиська корову син Михайлик.
— Нема вже твоєї сестрички, нема Ганнусі, — сказала плачучи мама, — з’їв її бідненьку вовк.
— Мамо, я цього вовкові не подарую, я вб’ю його, — сказав Михайлик.
— Та тобі ж тільки чотирнадцять років, — промовив тато. — Який же з тебе мисливець?
— А хіба я погано стріляю з лука? Дістаньте, тату, лук і стріли, і я принесу вам вовчу шкуру.
— А як ти пізнаєш, котрий вовк забрав нашу Ганнусю?
— Я вб’ю першого, котрого зустріну.
Тато дістав Михайликові доброго лука й стріли, мама поклала в торбину хліба, і зібрався він на полювання.
Мама плакала.
— Щоб ти, синочку, на вечір був удома.
— Добре, — сказав Михайлик, а коли відійшов трохи, обернувся й гукнув:
— Я не вернуся, поки не вб’ю вовка!
Михайлик зайшов у ліс. Недалеко почулося лопотіння крил. Хлопець підняв голову — на дубовій гілці сиділи дві сойки. Одна з них щось крикнула. Михайлик вчув у тому крикові слова:
— Чого сюди прийшов цей хлопець з луком?
— Не знаю. Видно, хоче когось убити. Але кого? Хлопче, кого ти хочеш застрелити?
— Вовка, — відповів Михайлик. — Вовки з’їли мою сестричку, і я хочу помститися.
Сойки затріпотіли крильми й полетіли. Але не встиг Михайлик пройти лісом і сотні кроків, як вони повернулись.
— Хлопче! — крикнула одна з сойок. — А ти знаєш, де вовки?
— Ні, не знаю, буду шукати.
— Тоді ми тобі допоможемо. Ми знайдемо вовка. Не відходь далеко від цього місця. Як знайдемо, то прилетимо й скажемо тобі.
Вони полетіли. А Михайлик сів під дубом спочити. Незабаром сойки повернулися.
— Хлопче, ми знайшли вовка, ходи за нами. Там такий великий вовк. Але в нього щось причепилося до лапи, і він дуже кульгає. Ходи.
Сойки перелітали з дерева на дерево, а Михайлик ішов попід деревами. Довго йшов, поки не привели його сойки до великого болота.
— Дивись, — сказала одна з сойок.
Михайлик глянув — краєм болота поволі йшов величезний вовк. Він підскакував на трьох лапах, бо на правій передній лапі у нього щось висіло і заважало йому йти. «Оцього я і вб’ю», — подумав Михайлик, зняв з плеча лука, дістав стрілу і, поставивши її на тятиву, рушив назустріч вовкові.
Відстань між вовком і хлопцем швидко скорочувалася. Ось уже менше ста кроків розділяють їх. «Хоч би він не пустився тікати», — подумав Михайлик і зупинився. Підняв лука. Але й вовк зупинився. Він ліг, виставив уперед свою лапу з дивним предметом на ній і ніби чекав на Михайлика. Хлопець, тримаючи напоготові лука, поволі рушив на вовка. Ось уже до нього залишилося не більше тридцяти кроків. Можна стріляти.
Михайлик почав цілитися. І раптом вовк промовив:
— У-у-у, не стріляй. Я й так у біді.
Михайлик опустив лука. Не знав, що робити. Він прийшов, щоб убити цього вовка. Але вовк лежав, а юний мисливець добре знав, що лежачого не б’ють. Вовкові треба допомогти. Але ж це хижий звір. Може, якраз він пожер Ганнусю?
Михайлик підійшов ближче. І стільки туги побачив в вовчих очах, стільки німого благання, що твердо вирішив не стріляти.
— У-у-у, підходь, підходь, я не заподію тобі зла.
Те вовче «у-у-у» було страшне, як дрімучий праліс серед ночі. Але Михайлик намагався нічим не виказувати свого страху. Він заховав у сагайдак стрілу, почепив на плече лука і підійшов до вовка. Це був величезний вовчисько. Його лапу міцно стискали дужки вовчої пастки.
— Як же ти попався? — здивовано запитав Михайлик. — Ти такий великий і не розібрав, що то пастка, не почув нюхом заліза?
— У-у-у, я все розкажу тобі, хлопче. Але зніми, зніми це лихо.
Михайликові було страшно, але нагнувся над вовком і оглянув пастку. Він ще ніколи не бачив такої, тільки чув про неї. Уважно обдивився і знайшов таки те місце, на яке треба було натиснути. Натиснув — і дужки з ляскотом розскочилися на боки. Вовча лапа звільнилася.
— У-у-у, дякую тобі, хлопче, — сказав вовк і почав зализувати хвору ногу. А Михайлик сів неподалік і дивився. І здавалося йому, що він знає цього вовка давно.
— У-у-у, хто ти? — запитав вовк.
— Михайлик. А ти?
— У-у-у, мене звати Вий. А тепер я розкажу тобі. У-у-у, прийшли мисливці. Забрали наших малят і понесли їх у мішку. І три дні минуло. Бачу, наш синок сидить і жалібно скавучить під кущем. Прив’язаний. У-у-у, я чув запах заліза. Страшний запах. Але не міг лишити дитину в біді. І визволив синочка, а сам… — І вовк показав свою зранену ногу. — Бачиш, які ви? Мою дитину посадили для принади. Пастку прибили кілком. Я вирвав кілок. Але звільнити ногу з пастки не міг. Дякую тобі, Михайлику.
— Вию, ти кажеш, що ми погані. А ви, вовки, добрі? Вовк ухопив мою маленьку сестричку Ганнусю. її пожерли вовки, і я хочу помститися за неї.
Вий пильно подивився на Михайлика.
— У-у-у, то твоя сестричка була під копою?
— Так, моя. Може, то ти пожер її?
— У-у-у, не пожер. Вона жива й здорова.
Михайлик з радості аж підскочив.
— Як «жива й здорова»? Вию, рідненький, розкажи мені мерщій.
— У-у-у, розкажу. Наших дітей украли. Моя стара не могла жити без дитини. І вкрала Ганнусю. Дівчинка в нас. Ходім. Ти побачиш її.
І вони пішли лісом, старий вовк і хлопець-мисливець.
Коли вовк і Михайлик прийшли до вовчого лігва, вже вечоріло. Воно було в ямі, під корінням вивернутої вітром ялини. І так заховане, що Михайлик зовсім близько підійшов до нього і нічого не помічав.
— У-у-у, почекай тут, — сказав Вий. — Я побалакаю зі старою. Щоб не здивувалася. І не розгнівалася на тебе.
Стомлений Михайлик сів на встелену сухою хвоєю землю, а Вий зник під корінням поваленої ялини. Вовк показався з лігва.
— У-у-у, ходи.
Михайлик нагнувся й поліз услід за вовком попід коріння. На нього пахнуло незнайомим звіриним духом. У лігві панували вечірні сутінки, і очі Михайлика спочатку нічого не могли розрізнити. Але поступово в очах прояснилося, і раптом з грудей Михайлика вирвався радісний крик: «Ой!» На вистеленій сухою травицею долівці сиділа його маленька сестричка і гралася з товстомордим вовченятком. А за ним, витягнувшись уздовж сухої земляної стіни, лежала стара вовчиця. Вона не спускала з Михайлика очей. Він хотів кинутися до сестрички і взяти її на руки, але боявся вочиці.
— У-у-у, це моя жінка. Вия. Не бійся. Вона добра.
І тут Михайлик сказав те, про що думав усю дорогу, як ішов сюди з Виєм:
— Як вона добра, то хай віддасть мені мою сестричку.
Ці слова пролунали у вовчому лігві, як раптовий постріл уночі серед лісу. Запанувала тиша. На долівку впала згори, з-поміж ялинового коріння, суха грудочка землі. А сутінки все густішали, і очі Михайлика не розрізняли вже майже нічого. Тишу порушила Вия.
— Поговоримо завтра. Спати. Лягай збоку при стіні. А старий надворі при вході.
Михайлик мовчки ліг на землю. І тут він почув цмокання. То його сестричка і сіре вовченятко ссали вовчицю.
Прокинувся Михайлик, коли вже зовсім розвиднілося. Вия лежала на тому ж місці. Ганнуся і вовчик солодко спали, притулившись до її живота. Надворі щось шеберхнуло. До лігва проліз Вий.
— У-у-у, ходи, стара, снідати. І ти, Михайлику, ходи. Подивись.
Михайлик виліз услід за Виєм з лігва. На землі коло входу лежала мертва сарна, і з рани на її шиї ще текла кров.
— Нащо ти це зробив, Вию? Може, у неї зосталася маленька дитина, — з докором у голосі сказав Михайлик.
Вий подивився на нього своїми розумними очима і відповів:
— У-у-у, я хочу жити. І Вия хоче жити. І наші діти хочуть жити. Я мушу вбивати. Таке життя. А ти поглянь сюди.
Михайлик глянув і побачив стрілу, яка стриміла в грудях мертвої сарни.
— Бачиш, — продовжував Вий. — Це зробили люди. Я тільки довершив. Не міг інакше, мені треба жити. А люди могли не стріляти. У них багато всього є. І цю сарну хотіли пожерти. То хто гірше зробив? Я чи вони?
Михайлик мовчав. Він повернувся до лігва, щоб не бачити, як роздирають свою здобич вовки.
— У-у-у, Михайлику, — промовив Вий. — Ми поговорили. Зі старою. Віддамо тобі сестричку. Вия не перечить. Бо врятовано одного синка. У неї вже є дитина. Ми не віддали б. Але ти допоміг мені. Плачу добром за добро. Бери сестричку й неси.
— Дякую вам обом, — сказав Михайлик. — Ніколи не забуду цього.
Він узяв сестричку на руки.
— Проведи їх, старий — сказала Вия.
— Прощай, Вия, — сказав Михайлик. — Може, ще зустрінемось колись.
— Не знаю. Прощай.
Михайлик виліз із лігва і швидко пішов лісом, несучи на руках дитину, а за ним невідступно йшов його сірий друг і оборонець. Дитина плакала, хотіла назад у лігво. Раптом хлопець почув позад себе сумовите виття. То тужила вовчиця Вия за своєю прийомною дочкою.
Вони вийшли на край лісу. Далі починалися поля.
— У-у-у, буду вертатися, — сказав Вий.
— Слухай, Вию, ходи зі мною. Подивишся, як я живу. Як тобі сподобається в нас, то забереш свою сім’ю і будеш жити з нами, стерегти наш дім. Вам буде добре в нас. Будете мати сите й спокійне життя.
— Ні, — відповів Вий. — У-у-у, я не хочу спокійного життя. Ліс — мій рідний дім. Тут небезпеки й тривоги. Але таке наше вовче життя. Інакшого я не хочу. Прощай, Михайлику.
— Прощай.
І Вий вернувся в ліс. А Михайлик, пригорнувши до грудей сестричку, вийшов на польову стежку і швидко пішов до села.
1983 рік
Чарівні казки