Для молодшого та середнього шкільного віку
Микола Зінчук
Кажуть, що вже перевелися чарівники, що їх нема. Не вірте тому, вони й тепер є. Ще й сьогодні творять чарівники свої чудеса на диво всім людям.
Чого тільки не витворить чарівник! Не то що з окремої людини, а з цілої великої країни може чудо зробити. З багатої й заквітчаної може перетворити її на бідну й засмічену. Погляньте навколо себе і ви на кожному кроці пересвідчитеся, що чудотворці були й є.
В одній сім’ї народилося двоє дівчаток-близнючок. І великою була радість батьків, і все було б гаразд, якби не витівка чарівника Мамая. Той Мамай мотався по всьому світі і то щось добре робив, то лихе. Чи то він мстився світові за свою сплюндровану й знедолену вітчизну, чи то просто натура в нього така була. Як би там не було, він сіяв по світі і добро, і зло.
То в незнаного птаха перекидався Мамай, то в звіря, то навіть у метелика чи жука, під різними личинами з’являвся то тут, то там і дивував світ чарівницькими витівками.
На той час, коли народилися згадувані нами близнючки Галя і Валя, Мамая занесло аж у спекотну Африку. Але якимось незбагненним чином до нього в ту ж мить дійшла вість про народження на його далекій Україні тих дівчаток. І перекинувся Мамай на великого хижого птаха, полетів над буйним африканським лісом і вистежив зграю мавп шимпанзе, які мирно займалися своїми справами і не підозрювали підступів чарівника. Одна мавпа якраз сиділа на розлогій гілляці і годувала своє новонароджене дитинча. І тут раптом налетів великий яскравий птах, так шугонув між гілля, що аж зірване листя полетіло навсібіч. Вихопив у матері-мавпи її маленьке мавпенятко і полетів.
Від Африки до нашої України — то неблизька путь. Але чарівники долають відстані так швидко, як тільки їм заманеться.
Першої ж ночі після викрадення мавпенятка Мамай проник непоміченим у хату, де за два дні до того народилися Галя й Валя. І підмінив одну дівчинку мавпеням. І не просто підсунув його замість Валі, а зробив так, що мавпеня набрало подоби викраденої дівчинки.
Вчинив своє лихе діло, забрав Валю і зник. А мати прийшла до своїх дівчаток і нічого не помітила.
Росли дві дівчинки, набиралися сил, і ніхто й подумати не міг, що одна з них мавпа. Були вони однакові на вигляд, як це часто буває в близнят, але неоднаково розвивалися.
На другому році життя Галя почала говорити, а Валя не говорила нічого, тільки вишкірялася та щось безглуздо вигукувала. Показували її лікарям, але ніхто не міг зарадити лихові.
Минуло сім років, прийшов час посилати дівчаток у школу. Мама купила ї все, що треба для навчання. Вранці першого вересня вона вбрала дівчаток у нову учнівську форму, пов’язала на голівки красиві сині банти і повела до школи. Мам несла сумки, а доньки — букети квітів. Ясно світило сонце, і весело і гамірно було коло школи. Після звичних у такий день урочистостей школярі розійшлися по класах і почалося навчання.
Малюків-першокласників теж завели до класної кімнати. Вчителька зразу побачила, що одна дитина зовсім нерозвинена.
— Одна дівчинка не може вчитися, навіть не говорить нічого, — сказала вчителька на перерві директорові школи.
— Викличемо батьків і домовимося, щоб направити її в спеціальну школу.
На виклик прийшла мати. Почула про спеціальну школу і сказала:
— Що? Ви хочете дати мою дитину в дурну школу? Ви думаєте, що моя дитина дурна? Що не говорить, то не говорить, а так, то навіть дуже вона в мене розумна. Все розуміє.
— Та ніхто ж не каже, що дурна, — пояснював директор, — вона просто відстала у розвитку.
— Як відстала, то вчіть так, щоб догнала. А про вашу спецшколу я й чути не хочу. Хай вчителька знаходить до моєї Валі підхід, і все буде добре.
— Та як вчителька навчить, як ваша дитина нічого не говорить? То ж треба читати, розказувати щось.
— Вчіть так, щоб вона заговорила. Вам за те платять. Мої дівчатка мають бути разом, їх розділяти не можна.
І пішла мати додому роздратована й сердита, а директор викликав учительку сказав:
— Партія і радянська влада вимагають від нас, щоб ми навчили всіх. Нема поганих учнів, а є тільки погані вчителі. Знайдіть до тої Валі індивідуальний підхід і працюйте так, щоб вона встигала.
У цьому випадку працювати так, «щоб вона встигала», — це значило поставити їй задовільні оцінки ні за що і перевести її до наступного класу такою ж незнайкою і невмійкою, як вона є тепер. Так вчителька і зробила. Перевела нещасну Валю і другий клас, через рік — у третій. І пішло все, і поїхало як по маслу: педагогічне рада переводила з класу в клас, і на сьомому році навчання Валя була в сьомому класі, хоч знань мала не більше, ніж сім років тому.
І притому всі бачили, що Валя поводиться не по-людськи. Була вона незлостива але як усміхалася, то якось дивно вишкірялася, часто без потреби чухалася. І вигукувала не по-людськи.
На канікулах їхній клас повезли на екскурсію в Київ. Там вони побували і зоопарку. І коли підійшли до кліток з мавпами, Валя прийшла у велике збудження і почала щось вигукувати, а мавпи шимпанзе, вхопившись волохатими руками за сталеве пруття кліток, вигукували їй у відповідь. І вчителі, і учні — всі звернули увагу на те, що Валя кричала так само, як і мавпи. Один з хлопчиків, хитрий і меткий Іван Шило, показав на Валю і тихо сказав: «Шимпанзюка». Відтоді це прізвисько прилипло до неї, як реп’ях, і в школі тільки й чути було: «Шимпанзюка! Шимпанзюка!» І Валя зовсім не противилася цьому, бо нічого не тямила. Неприємно було тільки близнючці Галі.
Продзеленчав дзвінок. Директор школи, який ішов на урок до восьмикласників, вже відчинив двері до класу, коли там хтось голосно пропищав: «Шимпанзюка!» Яке неподобство! Директор зайшов і грізним голосом запитав:
— Хто сказав «Шимпанзюка»?
Учні мовчали. Виходило, що ніхто не казав.
— Хто сказав «Шимпанзюка»? — повторив директор, ще більше підвищивши голос.
І тут хитрун Шило стихенька, але так, щоб усі чули, промовив:
— То вона сама сказала: «Шимпанзюка».
— Як це «сама»? — гримнув директор. — «Сама»! Ти добре знаєш, Іване, що вона сама ніколи нічого не сказала і не скаже.
— То за що ж їй ставлять трійки? — небентежно запитав Шило. — За що ж її з класу в клас переводять?
— Ти не будь такий розумний, Іване. Не лізь не в своє діло. Нас не треба вчити, як оцінки ставити, ми це добре самі знаємо. А то яйце хоче курей вчити. Мовчи собі.
Директорові було байдуже, чи шимпанзюка там, чи не шимпанзюка. Йому треба було тільки показати, що він, директор, бореться за порядок. Бо в нас же всі за щось борються. Одні — за високий урожай, інші — за продуктивність, ефективність та різні інші мудрі речі. І всі борються за виконання плану. Так «боролися» кілька десятків років, а потім протерли очі, подивилися — ніде нічого доброго нема. Виходить, пусто-дурно «боролися».
Дні за днями, роки за роками пливли, і добрела Валя Шимпанзюка аж до випускного класу. Закінчилося навчання, Валя «успішно» склала випускні іспити, прийшов урочистий день випуску. Все було обставлено святково. У великій шкільній залі зібралися учні і вчителі. Прийшли й батьки випускників. У кутку зали розмістився духовий оркестр. По-святковому вбрані випускники зайшли останніми і сіли в перших рядах. Директор виголосив коротку промову, і почалася видача атестатів. Усі випускники по черзі виходили на сцену, кожен одержував з рук директора атестат, директор тиснув кожному руку, і на честь кожного щасливого власника атестата грав оркестр.
Надворі буяло сонячне літо, і всі вікна були навстіж відчинені.
Спочатку, як звичайно, виходили за атестатами відмінники, потім ті, які вчилися на «5» і «4», а пізніше слабші учні. Останньою вийшла на сцену Валя. Директор подав їй атестат, і саме в той момент, як він простяг для потиску руку і оркестр ударив туш, крізь відчинене вікно залетів до зали великий яскравий птах. Від несподіванки музика обірвалася, наче хтось накинув зненацька на оркестр мокре рядно. Усі присутні забули про те, що робилося на сцені, а тільки дивилися на дивного птаха. А він літав попід стелею, роблячи коло за колом. Спочатку літав від краю до краю зали, а потім кола почали дедалі звужуватися. Птах уже носився по колу над сценою, над головами членів президії, які сиділи за довгим столом, директора й Валі. Директор злякано зиркнув угору і позадкував у глиб сцени. Потужні крила птаха нагнали такого вітру, що почали розлітатися зі столу похвальні листи й грамоти, які ще мали видавати випускникам. З-за столу висунувся і пустився навтіки вслід за директором голова колгоспу Сокотило, а за ним голова сільради Кочерга і всі інші. А Валя далі стояла самозречено на передньому плані з атестатом у руці.
Строкатий червоно-зелено-синій птах усе знижувався. Уже він літає на рівні Валиної голови. Помахи його дужих крил стають дедалі швидшими й швидшими. Усі присутні забули про атестати і про все на світі, а тільки дивилися на птаха. Що ж то буде? А він усе кружляв і кружляв навколо Валі, та все швидше, та все швидше. Здавалося, величезна яскрава дзиґа крутиться на сцені. І раптом, наче наткнувшись на невидиму стіну, птах зупинився перед Валею і став на підлогу, обернувшись широкою спиною до зали. Він зовсім затулив собою дівчину. Розкинув свої широкі крила, помахуючи ними, і здавалося, що він хоче обняти Валю. А тоді склав крила і обернувся дзьобом до зали. І тут усі побачили, що перед ними не птах, а величезний чолов’яга стоїть. Це був здоровенний козарлюга в червоному кунтуші, синіх шароварах і червоних сап’янових чоботях. Козацькі вуса, козацький оселедець на голові, шабля на боці, а за жовтим поясом — пістоль. Козак ніби щойно зійшов з відомої картини «Запорожці».
Сотні школярів і дорослі дивилися на дивного приходька. Мамай, а це був він, підкрутив вуса, по-змовницьки моргнув, узявся в боки і голосно зареготав: «Га-га-га…» Невмирущий запорожець-характерник, пройшовши через віки, через усю недолю рідної країни, стояв перед своїми далекими нащадками і громоподібно сміявся.
Він сміявся, а тим часом права рука його потяглася до пояса. Запорожець витягнув пістоля. Його сміх припинився. Він пильно дивився кудись поверх голів присутніх людей. Направлений вниз пістоль почав поволі підніматися вгору, і за кілька секунд усі з жахом побачили, що він направлений на людей у залі. І кожному здавалося, що страшна зброя націлена саме на нього. Хтось приглушено зойкнув.
І тут прогримів постріл. Чарівник стрілив угору. Вся зала наповнилася клубами чорного диму. Все потонуло в непроглядній темряві. Але це тривало якихось півхвилини. Темрява вмить пропала, і в залі стало світло, як перше було. І всі побачили, що запорожець зник, а на сцені стоїть справжнісіньке африканське шимпанзе і тримає у довгій волохатій руці атестат про закінчення середньої школи.
1990 рік
Чарівні казки