rozumna-shapka

Ляля

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Захворіла маленька Наталя. Занедужала дуже. Ніякі ліки не допомагали їй. Тільки Ляля могла б зарадити лихові, але її не було.

— Де моя Ляля? — питала хвора дівчинка, але ніхто не знав, що їй відповісти. Ляля була для п’ятирічної Наталі найбільшою радістю і втіхою. Коли мама купила її, дівчинка дуже зраділа. Вона давно мріяла про ляльку, але не сподівалася, що це буде така красуня. Світле волосся, сині очі, чорні вії, рум’яні щічки — такої краси дівчинка не бачила ніколи. Коли Наталя обертала її, лялька ніжним голоском промовляла: «Ой!» — і кліпала очима, як жива. Дівчинка мала Лялю не за іграшку, а за справжню подругу.

І ось трапилося зразу два нещастя: захворіла Наталя і зникла Ляля. Десь запропастилася, і ніхто не знав, куди вона поділася. Наталя то впадала у забуття, то прокидалася і знову питала за Лялю.

— Щоб одужала дитина, треба знайти її ляльку, — сказав лікар. — Мабуть, лиш це може її врятувати.

Усі збилися з ніг, шукаючи, і не змогли знайти. Надрукували оголошення в газеті, оголосили по радіо й телевізору, а ляльки все не було й не було.

А в далекому гірському селі тою лялькою гралася собі маленька гуцульська дівчинка Орися. їй, тій Орисі, придбала таку гарну іграшку її баба Параска, та сама Параска Чорна, яка перетворила голову колгоспу Сокотила на коня. Вона купила ляльку на базарі в циганів. А як потрапила Ляля до циганів, знає один Бог.

І почула по радіо сім’я Параски Чорної оголошення, що пропала лялька і помирає дівчинка

Наталя. За знайдену Лялю обіцяли велику винагороду. Ще не встигла Параска та її рідні обговорити щойно почуте оголошення, як його повторив диктор по телевізору. І тут же на екрані було показано світлину чорнявенької дівчинки, поруч з якою сиділа золотоволоса лялька. Усі ахнули — це була вона, лялька їхньої Орисі. І сказала Параска Чорна своєму чоловікові:

— Сідлай, Дмитре, коня і вези ляльку тій дівчинці. Вези, поки не пізно. А то ще не дай Боже помре дитина.

— Я її повезу, а там подумають, що я вкрав, — промовив старий Дмитро.

— Так, подумають, — підтакнула дочка Ірина.

А Параска сказала їм:

— Аби-сте знали, ніщо не може бути дорожче за життя людини. Ні гроші, ні багатство, ані твоя честь, Дмитре. Не даймо тій дитині вмерти.

Дмитро осідлав коня, взяв ляльку. І тут раптом промовила Параска:

— Зачекай хвильку. Дай її сюди.

Вона взяла ляльку, дістала з потаємного місця свою чарівну паличку, заховала її під блюзку і пішла за хату. Та посадила ляльку під смереку, приклала до неї паличку і напружено подумала: «Стань живою! Стань живою! Стань живою!» І лялька кліпнула очима і сказала:

— Бабцю, де я? Заведіть мене до Наталі.

Параска взяла дівчинку на руки й понесла її до чоловіка.

— А це що? — запитав здивований Дмитро.

— А те, що з ляльки вчинилася жива дівчинка.

— Параско, я тридцять років прожив з тобою і не знав, що живу з чарівницею. Що ж тепер буде?

— Нічого не буде. Бери дівчинку і їдь.

І Дмитро поїхав.

А маленька Наталя вмирала. Вся родина стояла над нею. І стояв лікар. Та смерть не зважала ні на кого і забирала дівчинку в свої крижані обійми. Мама благала лікаря, аби щось зробив.

— Я зробив усе, що міг, — сказав лікар.

І дівчинка померла. Усі заплакали, заридали, і ніхто не помітив, що напроти хати зупинився вершник. Побачили його аж тоді, коли зайшов до хати з дитиною на руках.

— Я привіз вам Лялю.

— Де ж ви, чоловічку, були досі? — промовила крізь сльози мама. — Померла вже наша доня.

— Пустіть мене до неї, — промовила мелодійним голосочком Ляля, і всі завмерли від здивування. Заговорила лялька!

Ляля підійшла до померлої Наталі і, піднявши вгору пальчик, покивала, щоб усі мовчали. А тоді нахилилася над дівчинкою і сказала:

— Наталя, прокинься. Це я, Ляля. Вставай.

Напружена тиша тремтіла в кімнаті. Ляля дивилася на лице Наталі і прислухалася. Потім обернулася до всіх присутніх і сказала:

— То неправда, що вона померла. Я чую, як б’ється її серце.

— Якби ж то було так, — тихо мовила мама.

І в цю мить Наталя розплющила очі і ледве чутно промовила:

— Ляля.

Ляля нахилилася над нею, поцілувала її в лице. Наталя хотіла обняти її за шию, але була така квола, що не могла підняти руки.

І не розказати, і не описати, як зраділи батьки і всі присутні. А лікар сказав:

— Тепер усе найгірше позаду. Не міг допомогти я, то допомогло чудо.

А ще кажуть, що не буває чудес. Завдяки чудові батьки не тільки врятували» свою доню, а й ще одну здобули. Тепер у них дві доньки, дві прекрасних сестрички, чорнявенька Наталя і білявенька Ляля. Тож побажаємо їм щасливої долі. А заодно побажаємо щастя усім, хто читає або слухає цю казку.

1994 рік
Чарівні казки