sokotylo

Сокотило

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Чарівниця Анфіса зовсім ослабла. Вона прибрела до одного гірського села і далі вже йти не могла. Зайшла в першу хату і злягла. Для гуцульської сім’ї це був великий клопіт. Але побожні гуцули знали, що то гріх — вигнати на вулицю вмираючу людину, хай навіть і зовсім чужу.

Стара Анфіса відчула, що наближається хвилина, коли їй доведеться попрощатися з цим суєтним світом, і підкликала до себе господиню.

— Сядь коло мене, — сказала, — і послухай. Скоро я помру. Поховайте мене як людину і вибачайте, що морока до вас у хату прийшла. Знаю, Бог мене до свого царства не прийме, бо я грішниця. Я займалася чарівництвом. Але я нікому зла не бажала. А як вчинила кому зло, то від біди своєї безпросвітної. Слухай, у мене є дорогоцінний предмет, і я хочу дати його тобі. Подай мою сумку.

Господиня, Параска Чорна, подала бабі її зашарпану торбу.

— Ось. Це чарівна паличка. Коли я була малою, моя бабка казала, що цій паличці вже тисяча літ.

Параска взяла до рук бабину паличку, з якої стирчали зуби хижих звірів, і їй стало страшно. І вмираюча баба-чарівниця, і ця таємнича чорна паличка — все це звалилося на її голову, і вона не знала, що й казати. Лячно було їй. У вікна заглядав вечір. І навіть смереки за хатою шуміли на вітрі якось не так, як завжди, а ніби погрозливо.

Хоч би вже швидше чоловік прийшов. Та й донька побігла до товаришки і чогось не вертається так довго.

— А що з нею робити, з цією паличкою? — запитала тремтячим голосом Параска.

— Можна перетворити людину на якусь тварину або на предмет. Тільки торкни людину паличкою і подумай, у що ти хочеш її перетворити. Як будеш думати: «Стань собакою, стань собакою, стань собакою», то чоловік і загавкає в тебе на очах.

— І що, вже людиною ніколи й не стане?

— Як ти захочеш, то стане. Знай, кожному треба повернути його людський вигляд, бо як цього не зробиш, то свою душу погубиш навік.

— А як це зробити?

Параску брала цікавість, але й страх не відпускав її.

— Треба подержати сорок днів і сорок ночей у тьмі кромішній. Щоб ні сонце, ні електрика, ні свічка, ні сірник не освітили зачарованої в тварину або в предмет людину. А як побуде вона сорок днів і сорок ночей у тьмі, вистав її на світ Божий — і оком не встигнеш кліпнути, як вернеться вона до свого первозданного вигляду, людиною стане.

— А чи могла б я цією паличкою перетворити тварину або неживий предмет на людину?

— Тільки тоді зможеш ти це зробити, коли будеш рятувати життя іншої людини. Скажеш: «Будь людиною…»

Баба намагалася ще щось сказати, але сили остаточно покинули її, і вона померла.

Поховали чарівницю Анфісу на краю сільського цвинтаря, і трубили гуцульські трембіти, проводжаючи її в останню путь.

2

У тому селі був головою колгоспу червонопикий Сокотило. Від того Сокотила життя не було людям. Особливо гнітило їх те, що мусили косити по горах сіно за десяту частину. Скосити траву, висушити, згромадити й зметати в стіжки. А тоді десяту частину бери собі, а дев’ять — у колгосп. А колись же на своїй землі все сіно для себе своєю працею здобували.

Одного разу Параска Чорна з чоловіком і донькою перевертали сіно, коли почулося натужне гурчання. Вгору глиняною дорогою помалу сунулося зелене авто Сокотила. Через декілька хвилин він був уже коло них.

— Добрий день!

— Дай Боже здоров’я.

— Ну як іде робота?

— Та йде собі помалу.

Сокотило окинув очима скошену площу, тоді пильно подивився на людей і запитав:

— А чого так мало сіна? Така велика площа і так мало.

— Скільки треба, стільки й є, — роздратовано відповіла Параска.

— Скільки треба? Ви скажіть чесно, що частину сіна перетягали вночі собі додому. Поменше красти треба. І побудуй з такими комунізм.

— Ви бачили, як ми крали? Ви бачили?!

Параска почала плакати, а чоловік і донька мовчки продовжували роботу.

— Я не бачив, але завтра під’їду сюди і подивлюся, скільки вийшло стіжків. А тоді поговоримо, — сказав погрозливо Сокотило й пішов до машини.

— Чого плачеш? — сказав чоловік. — Такі, як Сокотило, на сльози не дивляться. Ліпше мовчати, то збережеться здоров’я.

Параска заспокоїлася, і тут її осяяла думка: «А що, як спробувати силу чарівної палички, що залишила після себе стара жебрачка? Може, й справді щось вийде з того?»

На другий день чоловік пішов на іншу роботу, доньку Іринку Параска залишила на господарстві і пішла до сіна сама. «Позгромаджую все, а завтра підем утрьох і зметаємо в стіжки».

Вона увихалася цілий день. Тільки й присіла, коли Іринка принесла обід. Працювала Параска і все позирала вниз, на дорогу. А чарівна паличка лежала в торбі поблизу.

Сокотило під’їхав аж надвечір, коли Параска кінчала роботу. На цей раз машину залишив унизу на дорозі, а сам підійшов догори пішки.

— А чого не зметали в стіжки? — запитав Сокотило. — Бо знали, що я сьогодні приїду подивитися? Хитрий ви народ. Як зметати в стіжки, то Сокотило порахує, і ясно буде, що частину сіна вкрадено…

Сокотило думав, що Параска знову почне сперечатися й плакати. А вона мовчала, тільки якось дивно дивилася на нього і тримала праву руку в торбі. «Що в неї там? Пістолет?» — з іронією подумав Сокотило.

Параска ступила два кроки вперед і наблизилася до нього майже впритул. І все напружено думала: «Стань конем, стань конем…»

— Ти що? — розгублено сказав Сокотило, і в цю мить Параска тикнула його в черево своєю паличкою.

І не стало Сокотила, а постав перед Параскою гарний гнідий кінь. «Іга-га!» — заіржав він, озираючись по боках. Параска забрала граблі, взяла коня за гриву і повела додому.

— Чий це кінь? — запитав Дмитро, її чоловік.

— Наш.

— Як то: «наш»? Купила ти його чи що?

— Ні, не купила. Гнали якісь чужі люди коней, а цей відбився і приблукав до мене. Як знайдуться господарі, то віддамо, а як ні, то буде наш. А людям треба казати, що купили.

— Але це ж недобре, Параско. Виходить, що ми вкрали коня.

— Нічого не вкрали, я відповідаю за все.

Так і зостався у них кінь.

А тим часом у селі і в цілому районі підняли тривогу — пропав Сокотило. Не раз приїжджала міліція, приїжджав слідчий з обласного центру, шукали, розпитували в людей, але так нічого й не дізналися. Сокотило безслідно зник. Прислали другого голову, селяни слухняно проголосували за нього. Ходили на ті збори і Дмитро з Параскою і теж були «за». Новий голова всіляко намагався показати, що він дбає про людей. Його страхало таємниче зникнення Сокотила. Мабуть, той Сокотило на дні Черемоша з каменем на шиї або десь прикиданий глиною. «Краще з цими гуцулами не заїдатися», — думав приїжджий голова.

Щоб кінь не дармував, Дмитро придбав упряж і візок. Спочатку кінь Сокотило нічого не хотів робити, а тільки брикався та їржав, але був добре вибитий кілька разів і, як то кажуть, узявся за розум.

Параска ніяк не хотіла називати коня, тільки «Сокотило». Скільки не говорив їй Дмитро, що недобре давати коневі прізвище людини (та ще й голови колгоспу, який не знати де дівся), а вона «Сокотило» та й «Сокотило». Невдовзі кінь до цієї клички звик. Крикне було Параска: «Сокотило-о!» А він у відповідь: «Іга-га!» — і біжить до неї.

Кінь Сокотило став роботягою на ціле село. Чи підвезти щось, чи виорати комусь город — скрізь Дмитро з Сокотилом. І сіно, яке їв кінь, і трава, на якій він пасся, були зароблені його чесною працею. Завдяки Сокотилові сім’я Чорних стала жити заможніше.

3

Минуло кілька років. Дмитро й Параска справили весілля, в хату прийшов зять, незабаром з’явився на світ онук.

У селі, як і скрізь, скасували колгосп, землю й майно поділили. Тепер Сокотило був не просто потрібний, а конче необхідний на господарстві. Він рік за роком чесно виконував свою конячу роботу, тягнув плуга, орючи важкий карпатський ґрунт, возив сіно й урожай з поля, возив дрова — все, що треба, робив.

Спливав дванадцятий рік з того дня, як став Сокотило конем. Він уже постарів і ослаб. А Параска не забувала, що сказала їй чарівниця з Росії: не повернути людину до її людського вигляду — то непрощенний гріх. Треба поставити Сокотила в темну-темнісіньку стайню на цілих сорок днів. Але як це зробити, щоб не побачили чоловік, зять і дочка? Бо ж історія з Сокотилом була таємницею для всіх і мусила нею зостатися. Параска розуміла: те, що знають хоча б двоє, — уже не таємниця. «Треба десь відправити чоловіків», — думала вона.

— Дми 1, — сказала Параска, — люди їдуть у степи та заробляють стільки пшениці й кукурудзи, а ми що, не можемо? Поїдьте з Михайлом на сезон.

— Та чого, можна й поїхати.

Молодому Михайлові не дуже хотілося, але як їде тесть, то не випадало опиратися. Чоловіки поїхали, а Параска зосталася з дочкою та хлопчиком. Можна було приступати до справи.

Сприяло цьому й те, що всі господарські роботи виконувала замість чоловіка вона, Параска, а Іринка господарила в хаті.

Параска повністю затемнила ту частину стайні, де стояв Сокотило. Прив’язала його там і годувала й поїла в темноті. Заходила до нього тільки пізно ввечері. Йшла з водою, а спраглий Сокотило тихенько їржав їй назустріч: «Га-га-га». Вона годувала, поїла його і знову замикала на цілу добу. Для коня це була страшна тюрма, але змінити щось Параска не могла.

Так минув місяць. Наближався день, коли Сокотило мав повернутися до людської подоби. На цей день треба було кудись спровадити Іринку. Але куди і як? Та тут трапилася добра нагода. Не було би щастя, та нещастя допомогло, як кажуть москалі.

Прихворіла сваха, Михайлова мати. І Параска відіслала Іринку з хлопчиком до хворої свекрухи.

Нарешті настав вирішальний, сорок перший, день. Параска серед білого дня відчинила стайню, взяла Сокотила за гриву і вивела надвір, та й побачила, що держить за чуприну натурального Сокотила в людській подобі.

— Чого ти вхопила мене, як чорт грішну душу?! — крикнув Сокотило, і вона випустила його з рук.

Вигляд у нього був страшний. Худий-прехудий, весь зарослий, розкуйовджений, кострубатий. І дуже постарілий. А одяг такий виваляний у гною, що страшно було на нього дивитися.

— Що це сталося? Як я сюди потрапив? — розгублено питав Сокотило, розглядаючи себе.

— А я знаю, що? Зайшла в стайню, а ви лежите в гною і хропака задаєте, то я витягла вас надвір. Слухайте, Богдане Сидоровичу, в такому вигляді вам не можна йти поміж люди. Зайдіть до хати, та я наведу з вами порядок.

Сокотило слухняно пішов за нею. Насамперед він трохи причесав свою розкуйовджену гриву та поголився. Параска нагріла води, дала йому чисту Дмитрову білизну.

— Як помиєтеся, одягніть поки що це, а я ваше виперу.

Коли Сокотило помився, Параска нагодувала його і вклала спати, а сама взялася до роботи. Прати таке брудне шмаття було і важко, і бридко, але Параска хотіла хоч трохи віддячитися Сокотилові за його сумлінну дванадцятирічну працю. Коли випраний одяг на другий день висох, Параска старанно випрасувала його. І навіть підстригла Сокотила як уміла.

Сокотило вбрався і виглядав як нова копійка. Але одяг висів на ньому, як на кілку, а сам він був сухенький, дрібненький і, як то кажуть, дуже ріденький. Не було вже в ньому того вальору, що колись. На прощання Сокотило сказав:

— Дякую тобі, Парасочко. І прошу тебе, не розказуй нікому, що зі мною було.

— Та де би я таке розказувала? — промовила Параска, сміючись у душі. — Ви за це не журіться.

— Я завжди вважав, що ти хороша жінка. Ще раз дякую тобі.

Тут уже Сокотило покривив душею, бо він ніколи про Параску нічого доброго не думав.

4

Сокотило підійшов до свого білого особняка, що його вибудував для нього колгосп, і побачив на подвір’ї багато дітей. Виявилося, що там дитячий садок. Молода незнайома вихователька нічого не знала ні про Сокотила, ні про його сім’ю. Сокотило був приголомшений і розгублений. Він же не знав, що дванадцять років конем був. Думав, що вийшов з дому пару днів тому. Що ж це робиться! «Піду до колгоспної контори та й там усе з’ясується», — подумав Сокотило.

Він ішов вулицею і йому невиразно й уривчасто пригадувалися різні випадки з його конячого життя, але він думав, що то йому снилися раніше такі безглузді сни.

Виявилося, що контора замкнена і, судячи з усього, дуже давно. На вулиці стояло кілька чоловіків. Один з них вигукнув:

— Дивіться, чи це не Сокотило часом?

«І оцей тип насмілюється так непоштиво говорити про мене? — подумав Сокотило. — Почекай, я доберуся до тебе!» Він ще жив у минулому і гадав, що й далі є всевладним господарем у селі.

— Так, це він, бігме, він, — промовив інший чоловік. — Де ви так довго пропадали, Богдане Сидоровичу?

— Це моє діло, де я пропадав, — невдоволено мовив Сокотило, не маючи уявлення, що це таки не його діло, а Парасчине. — Ви скажіть мені, куди це перенесли колгоспну контору.

— На той світ, Богдане Сидоровичу, на той світ.

— Ти подивись, який розумний знайшовся. «На той світ». І побудуй з такими комунізм.

У відповідь на ці слова все товариство вибухнуло реготом. Сокотило розгубився. Він ще такого нахабства не бачив. Щоб отак поводитися з головою колгоспу? Він їм покаже, де раки зимують!

Але тут надійшов старенький чоловік, колишній колгоспний бухгалтер. Він теж вельми здивувався, побачивши живого Сокотила. Та це був культурний і тактовний чоловічок. Він чемно привітався з колишнім головою і не набридав розпитуваннями. Вони пройшлися вдвох вулицею і по-людськи поговорили.

Сокотило дізнався з тої розмови, що його не було цілих дванадцять років, що давно скасовано колгосп і ще багато іншого. А головне, дізнався, де проживає його сім’я. А про себе Сокотило нічого не міг розказати. Позичив у дідка трохи грошей, попрощався і поїхав до своєї родини.

На цьому наша історія про Сокотила закінчується. Зостається тільки сказати, що Дмитро Чорний повернувся з заробітків і запитав свою жінку:

— А де кінь? Де Сокотило?

— Нема Сокотила. Пішов пастися і десь пропав. Як прийшов, так і пішов.

А чарівна паличка в Параски Чорної і досі є. Ви ще прочитаєте про неї в наступних казках.

1991 рік
Чарівні казки

1 Гуцули при звертанні часто скорочують імена: Дми’ (Дмитре), Ю’ (Юрію), Пара’ (Параско)