suchasna-odisseya

Сучасна одіссея

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Далеке російське село доживало останні дні. Руйнувалися хати, заростали кущами навколишні поля. Кільком стареньким людям, останнім тамтешнім жителям, навіть хліба не було де купити, бо сусідні села теж опустіли. Одна за одною помирали згорьовані колгоспною працею бабусі, аж поки нарешті в селі не зосталася лиш одна людина, бабка Анфіса. Ніхто не цікавився її самотнім життям. А поцікавитися варто було, бо стара Анфіса — то остання чарівниця Російської землі. Чарівництвом займалася колись її мати, її баба і всі покоління її предків. Анфіса успадкувала від матері чарівну дубову паличку, в яку у прадавні часи хтось позабивав ікла хижих тварин. Почорніла й натерта до блиску руками багатьох поколінь чарівниць, крізь темряву минулих століть прийшла чарівна паличка до бабусі Анфіси, останньої мешканки вимираючого села.

Цілу зиму прожила Анфіса в своїй хатині сама-одна. Запали глибокі сніги, і жодної живої душі не було на багато кілометрів довкола. А коли настала весна, вирішила баба покинути мертве село і йти у світ. Поклала в торбу чарівну паличку, взяла на мотузок корівку Рябушку, подивилася востаннє на свою хату, перехрестилася й пішла. Під вечір дісталася до першого живого села, продала Рябушку, переночувала і відправилася до найближчої залізничної станції.

Через два дні Анфіса опинилася у самій столиці — Москві. Та столиця теж упроголодь жила, як і вся держава. Треба було подаватися далі. А куди? Не раз чувала Анфіса, що добре живеться на Україні. Навіть деяким мешканцям їхнього Богом забутого села вдалося влаштуватися в українських містах. «Поїду на Україну», — подумала чарівниця Анфіса, стала в чергу і взяла квиток на Львів. Приїхала до Львова, а там теж не з медом. Через день бабуся опинилася в Чернівцях, потім у Вижниці. А далі починалися Карпатські гори, і вирішила бабуся пошукати щастя в горах. Побрела Анфіса Гуцульщиною. Де жебрала, де чарівництвом підробляла, ночувала в добрих людей по селах. Та й так тручала помаленьку своє горе поперед себе.

І забрела баба в околиці далекого гірського села Довгопілля над Черемошем. А це був якраз день, коли школярі-випускники мали останній іспит у школі. У другій половині дня, після успішно складеного іспиту, щасливі юнаки й дівчата вийшли зі своєю вчителькою прогулятися в околицях села. Деякі, і серед них круглолиця Марійка, вбралися по-гуцульськи. Була чудова сонячна днина. Марійка з товаришкою йшла лісовою стежкою поперед групи. І тут з-поміж смерічок вилетів гарний червоний метелик.

— Зараз я його зловлю, — сказала Марійка подружці.

— Не зловиш.

— Зловлю.

І Марійка погналася за метеликом. Незабаром стежка повернула круто вбік, і метелик, ніби тримаючись стежки, теж повернув. Марійка побігла за ним і зникла І очей товаришів.

Ще довгенько йшли хлопці й дівчата стежкою, потім зупинилися на зеленій галявинці відпочити, а Марійки все не було. Діти занепокоїлися, вчителька була сама не своя. Ходили по лісі, кликали її, але пошуки були марні. Під вечір вернулися в село без дівчинки. Не було її й на другий день, не було й через тиждень, і ніхто не знав, що з нею сталося.

А сталося ось що. Лісовою стежкою йшла відома нам чарівниця Анфіса. Раптом назустріч їй вибігла яскраво вбрана кругловида дівчина. «Яка матрьошка! — подумала чарівниця. — Та тут же добрі гроші можна взяти». Вона в одну мить дістала з гумки свою чарівну паличку з зубами хижих звірів. Марійка розгублено зупинилася на вузькій стежці перед чужою бабою.

— Не бойся, дєвочка, — сказала чарівниця і простягла їй свою паличку. — Бєри, бєри, не бойся.

Марійка несміливо простягла руку, взялася за паличку. І в ту ж мить сталося чудо. Не стало дівчини, а замість неї стояла на стежці яскрава лялька-матрьошка, по-гуцульськи вбрана і з обличчям Марійки. Баба швиденько підняла матрьошку, вкинула її в свою торбу і зайшла за кущі. Стежкою пройшли вервечкою товариші Марійки з учителькою. Тоді Анфіса вийшла з-за кущів і пішла до села.

2

У Косові на базарі велелюдно і гамірно. Тут з’їхалися здебільшого мешканці навколишніх сіл. Розставлено і розвішано різні вироби: ліжники, килими, вишиванки, різьблені речі. І якось незвично виглядала серед місцевих гуцулів обшарпана чужинецька бабуся, яка стояла недалеко від воріт і продавала яскраву ляльку-матрьошку.

Були там ще двоє чужинців, двоє українців з Канади, які приїхали відвідати землю своїх предків. Це були дуже поважні люди.

— Пане професоре, — сказав один з канадців, — подивіться, яка гарна лялька.

— Дивно, — мовив професор, беручи ляльку до рук. — Іграшка російського типу, а стрій гуцульський. Що ви, тітонько, хочете за цю ляльку? — запитав канадець, звертаючись до бабусі.

— Двє сотні, — незворушно промовила чарівниця Анфіса.

— Та що ви? Це забагато.

— За такую дєвку і тисячу не жалко дать. Ето же Матрьоха. І нє одна, а три Матрьохі. Ти пасматрі.

Баба розкрутила ляльку і витягла з неї другу, точнісінько таку ж, тільки меншу. Тоді розкрутила ту другу і витягла третю, зовсім маленьку.

— Відіш? А ти гаваріш: «Забогато».

Професор подумав хвильку і таки Матрьоху купив. Узявши гроші, баба придержала його за рукав і з таємничим виглядом тихо сказала:

— Слушай мєня. Із нєйо можно сделать живую дєвку. Ти положи єйо в тьомное место, куда нікакой свєт нє доходіт. І пусть она полежит там сорок днєй і сорок ночей. А тогда винєсі на солнце, і будєт із нєйо живая дєвка. Што, нє вєриш?

— Ясно, що не вірю, — сказав професор, — ви байку розказуєте.

— А ти вєр, — з притиском сказала баба, обернулася і зникла в базарному натовпі.

3

Канадський професор подарував ляльку Матрьоху своїй внучці Оксані. Радості дівчинки не було меж. Шестирічна Оксана не розставалася з лялькою цілими днями, навіть на ніч клала її коло себе. І відмовилася називати її Матрьохою, дала їй своє ім’я — Марійка. Недарма кажуть, що вустами дитини промовляє істина.

А тут якраз Оксанчиному батькові, молодому підприємцеві, треба було з’їздити в далеку Японію. Це тисячі і тисячі кілометрів, але сучасна авіація долає такі відстані за години. Вже не вперше він їхав туди і кожного разу брав з собою маленьку дочку. Там, у знайомій японській сім’ї, була такого ж віку дівчинка, з якою давно дружила Оксанка. Тож і тепер дочка хотіла їхати. І хоч батьки заперечували, бо незабаром розпочинався навчальний рік, дівчинка таки домоглася свого.

На другий день батько з донькою відправилися черговим авіарейсом на Аляску, а вже звідти піднявся великий пасажирський літак і взяв курс на Японію. Щаслива Оксанка сиділа поруч з батьком. Дівчинка не випускала з рук ляльку Марійку з кругленьким лицем.

Літак летів на десятикілометровій висоті, і все ніби йшло гаразд. Але ніхто не вгадає своєї долі. Вийшло так, що повітряний лайнер чомусь відхилився від курсу і пролетів над прибережною територією чужої держави — Радянського Союзу. «Це не інакше, як шпигунський політ», — сказали радянські власті, і пасажирський літак з сотнями мирних людей на борту було по-варварськи збито. Потім усім стало ясно, що ніякого шпигунства не було. Але трагедія сталася, і виправити ніхто нічого не міг.

Літак упав з десятикілометрової висоти, вдарився об воду, вибухнув і розлетівся на шматки. Всі 269 чоловік загинули, в тому числі й маленька Оксана. До останньої хвилини вона тримала в руках свою Марійку.

Металеві уламки літака і всі інші важкі речі пішли на дно, а дерев’яна Марійка-Матрьоха плавала на поверхні. Невдовзі швидка течія винесла її з-поміж островів на океанські простори, і тепер вона була в повній владі вітрів і хвиль. Її поволі відносило все далі й далі на південь Тихого океану. То він тільки так називається Тихий, а бурі на ньому такі грізні й страшні, що ніде страшніших нема. Коли здіймалися величезні хвилі, бідна Матрьоха то з’являлася на спіненому гребені височенного водяного валу, то зникала між валами, то знову з’являлася. Але вона була не живою людиною, а безтілесним предметом і не відчувала ні болю, ні страху. Бурі змінювалися штилями, ясні сонячні дні — громовицями й зливами. Сліпуче тропічне сонце заходило за край океану — і темне небо засівали зорі. І так день за днем, рік за роком.

Майже сорок років пробула Марійка-Матрьоха серед Тихого океану. Багато пригод сталося з нею за цей час. Одного разу течія винесла її до голих скель, що стриміли серед океану. Аж тут налетів страшний ураган. Гігантська хвиля вдарила Матрьоху об скелю і розбила її на дрібні скалки. Але всередині була друга, менша Матрьоха. Налетіла нова хвиля, і знову вдарила нею об скелю, і знову розбила її згрузки, але всередині була ще одна маленька Матрьоха. Та вже була з суцільного дерева, і скільки не били нею хвилі, вона не розбилася. Якби Матрьоха могла тоді відчувати, серденько її розірвалося б від жаху. І добре було хоч те, що вона була нечутливим предметом.

А буря не вгавала. Найбільша хвиля підняла маленьку Марійку-Матрьоху на десятки метрів угору і з силою налетіла на скелю, а та підставила їй свої кам’яні груди. Водяна гора з гуркотом ударилася об гору кам’яну, і в ту мить Марійка-Матрьоха упала з гребеня хвилі на кам’яний виступ і затрималася на ньому.

Буря поволі вщухла, океан заспокоївся, засяяло тропічне сонце, а яскрава Марійка-Матрьоха лежала високо на скелі, і нікому було її рятувати. Якби вона могла відчувати, то впала б у відчай і вмерла б від горя. Так вона кілька років лежала там, під спекотним південним сонцем, аж поки не розбушувався новий, ще більший ураган. Височенна хвиля впала на ту скелю і змила легеньку ляльку. І знову опинилася вона серед хвиль. Вітри й течії невблаганно відносили її на південь, поки нарешті вона не перепливла через екватор у Південну півкулю.

Далеко на горизонті темною смужкою виднівся якийсь острів. Якби Марійка була не лялькою, а живою дівчиною, вона б відчула радість, а на дерев’яний предмет нічого не могло вплинути.

І тут Марійку спіткала нова страшна пригода. В тій частині океану десятиріччями плавала стара акула Дракула. Від старості вона втратила швидкість і зір її притупився. Вже нездатна була ловити достатньо здобичі. Голодна і знавісніла Дракула була дуже кровожерною. Ослабнувши, Дракула відбилася від акулячої зграї і блукала усамітнено поблизу зеленого острова Рапаїті.

І побачила підсліпувата Дракула щось яскраве й принадне на самій поверхні води. Їй здалося, що то добра здобич для неї, і бідна Марійка-Матрьоха опинилася в холодному й порожньому акулячому череві. Ніякого пожитку Дракула з неї не мала, але, як би там не було, безталанна Матрьоха була приречена довгі місяці або й роки сидіти в холодній і мокрій темряві. Якби вона була живою дівчиною, то зразу загинула б, а дерев’яна лялька навіть у череві акули не пропала.

А поблизу зеленів прекрасний острів Рапаїті. Ворушилося на легенькому вітрі широке пальмове листя, і спадали на піщаний берег плюскотливі хвильки. Рапаїті — це острів незвичайний. Мабуть, ніде в світі нема таких порядків, як на Рапаїті. Всі роботи там виконують жінки, а чоловіки круглий рік відпочивають. Жінки й полюють, і рибу ловлять, і все домашнє господарство ведуть, а чоловіки не роблять нічого. Тільки один день на рік жінки відпочивають, а чоловіки беруться до роботи. Такий день — це справжнє свято для жінок, але воно скороминуще, наступного дня знову впрягаються жінки в нелегку працю.

Одного разу вийшло рапаїтське жіноцтво на берег океану ловити акул. Закинули гачки з принадою далеко в океан. Чекати довелося недовго, незабаром зловили величезну акулу. Усі жінки-рибалки вхопилися за ліску і потягли здобич до берега. Ось уже акула забилася всім своїм довжелезним тілом об прибережний пісок. Одна з острів’янок прискочила і сильно вдарила її обухом сокири по голові. Потім ударила ще і ще раз, аж поки акула не заспокоїлася. Тоді почали рубати рибину на шматки. І раптом з розрубаного акулячого черева піднялася на повний зріст рум’яна білолиця дівчина в дивовижному, ніколи тут не баченому вбранні.

Острів’янки як громом прибиті попадали на пісок обличчями вниз. А нова дівчина, теж здивована й приголомшена, розгублено стояла на мокрому піску і не знала що робити. Вона не могла збагнути, яким побитом опинилася на цьому березі. Марійка, а це була вона, і гадки не мала, що вже майже сорок років минуло від того часу, як доля розлучила її з рідною землею. Не знала вона, що була лялькою і знову перетворилася на дівчину завдяки темряві акулячого черева, де вона пробула майже два місяці. Їй здавалося, що вчора вона прогулювалася з однокласниками в околицях рідного села, а сьогодні чомусь опинилася тут. І хто ці засмаглі чорноволосі жінки, що лежать тут долілиць на піску?

Німа сцена тривала недовго. Перелякані жінки почали приходити до тями. То одна, то друга повертали обличчя і позирали на Марійку.

Потім одна, сторожко поглядаючи на новоз’явлену дівчину, піднялася на ноги. За нею посхоплювалися і всі інші і швидко заговорили між собою, спочатку тихо, а потім дедалі голосніше. Марійка ні слова не розуміла, тільки зауважила, що в мові їхній переважає звук «р». І все повторювали острів’янки ті самі слова, і все озиралися на Марійку, спочатку боязко й насторожено, а потім доброзичливіше. Пізніше виявилося, що вони повторювали слова «Дочка Акули». Вони прийняли Марійку за акулячу дочку.

Покидавши шматки акули назад у океан (не їсти ж рибу, яка народила людину), жінки повели Марійку до свого поселення. Побачивши таку привабливу дівчину, кілька місцевих парубків негайно виявили бажання одружитися з нею. Між ними почалася суперечка, а згодом й сварка. Але стара Гакура, яка керувала всією жіночою громадою, відкинула їхні домагання і забрала Марійку до себе в хатину, де вона жила сама-одна.

Дивне ім’я «Дочка Акули» закріпилося за Марійкою, і ніхто її інакше не називав.

Острів Рапаїті не був ізольований від широкого світу. Недалеко від поселення, куди потрапила Марійка, був невеликий порт, до якого разів п’ять-десять на рік прибували кораблі з туристами. Тут були крамнички з сувенірами і готель. Для місцевих острів’ян туризм був значним джерелом прибутку. І вони намагалися зберігати всі зовнішні ознаки свого колишнього тубільного життя, хоча вже й гроші мали, і різні предмети сучасної побутової техніки. Їхній зовнішній вигляд і хатини були такими, як і в їх предків сотні років тому. Коли прибував черговий корабель, з усіх навколишніх поселень приходили групи танцюристок і співачок і тут же, на пристані, виступали перед туристами.

До таких виступів було залучено всіх красивих дівчат. Залучила Гакура й Марійку. Стара наказала їй заховати свій одяг і вбратися так, як усі дівчата на острові. Під гарячим екваторіальним сонцем вона сильно засмагла до пояса, але все-таки була світліша за інших.

Марійка, або, як її називали на острові, Дочка Акули, швидко засвоїла мову острів’ян, навчилася їхніх танців. Коли прибував новий корабель, всі йшли до пристані. Чоловіки сідали збоку на землю, ритмічно вигукували і били в дерев’яні барабани, а оголені до пояса дівчата танцювали. А потім ходили між глядачами-туристами і збирали платню за свій виступ. Збоку юрмилися старі й малі мешканці поселення, які у виступі участі не брали, але хотіли
подивитися.

І кожного разу, коли приїжджали туристи з Європи або з Америки, вони звертали увагу на те, що між танцюристками виступає біла дівчина. Пробували заговорити з нею, але вона нічого не розуміла ні англійською, ні французькою, ні іспанською. І ніякої мови не розуміла, навіть німецькою не могла нічого відповісти німцям, хоч вивчала цю мову в школі і була відмінницею. У державі, де вона виросла, багато дечого так робилося. Ніби й робили, а пуття з того не було. Отож, стояла Марійка німа перед німцями.

5

Прибув новий корабель. Дочка Акули разом з усією галасливою юрбою своїх односельців поспішала в порт для виступу перед туристами. Вони вже сходили на берег з білосніжного красеня-корабля. І тут Марійка побачила, що на його щоглі майорить великий синьо-жовтий прапор, знамено її рідної землі. А вздовж борта — великі темно-сині літери. Вона прочитала: «Черемош». Якась незнана досі гаряча хвиля прокотилася всією її істотою і сльози радості потекли з очей. Вона впала на білий пісок і заридала. Вся група зупинилася. Ніхто не розумів, що з нею сталося. Дівчата торкали її за плечі, розпитували, але вона нічого не відповідала, тільки плакала.

Не знала наша Марійка, що її Україна давно вже стала незалежною і після довгих труднощів і невдач посіла почесне місце серед інших держав світу. Але добре знала, що це прапор її народу, її, Марійки, прапор.

— Вставай, Дочко Акули, перестань плакати, — казали дівчата-острів’янки.

І вона встала, але не пішла з ними до корабля, а обтерла з грудей пісок і, втираючи сльози, побігла назад до села. Виступ перед туристами з України почався без неї. А вона, забігши до хати старої Гакури, скинула спідничку з пальмового лубу і намисто з морських черепашок, одягла своє гуцульське вбрання і побігла назад у порт.

Виступ Гакуриної групи був у повному розпалі, коли одна з туристок голосно сказала:

— Дивіться, це ж наша дівчинка! Гуцулочка!

Всі глянули в той бік — справді, біжить вбрана по-гуцульськи дівчина. Острів’янки продовжували свій танок, але більшість туристів дивилися вже не на них, а на Марійку. А вона, минувши танцівниць, підбігла до туристів, уткнулася лицем у груди однієї з жінок і знову заплакала. А літня жінка ласкаво гладила її по голові і все повторювала:

— Не плач, дівчинко, не плач, розкажи, що з тобою сталося.

— Я хочу додому. Візьміть мене з собою.

Виступ острів’ян закінчився. Туристи обступили Марійку, її запросили на «Черемош», а там туристи й матроси почали розпитувати, як вона потрапила на цей острів. А вона й сама не знала. Прогулювалася з однокласниками недалеко від села і зустріла чужу бабу. А потім вийшла на цьому березі з розрубаного черева акули. Ось і все, що вона знала про свою сорокарічну одіссею. Її розповідь виглядала дивно й неправдоподібно, і люди недовірливо усміхалися. Але ні в кого не виникало сумніву, що вона справді українка і справді хоче додому.

А тим часом її односельці-острів’яни поговорили між собою, а тоді всі разом прийшли до причалу і почали щось вигукувати, звертаючись до екіпажу «Черемоша» й туристів. Ті покликали Марійку, щоб переклала.

— Нехай Дочка Акули йде додому!

— Дочка Акули вже не буде тут жити! — крикнула їм Марійка. — Це корабель з її країни. Вона поїде до своїх батьків!

— Які ж у Дочки Акули батьки? Її ж мати — акула!

Марійці коштувало великих зусиль переконати їх, що вона таки мусить їхати з свою країну. Дівчина говорила з острів’янами і одночасно знайомила зі змістом розмови своїх земляків на кораблі.

Туристи разом з Марійкою зійшли з корабля до острів’ян, ласкаво поговорили з ними, обдарували їх, і ті пішли. Тільки стара Гакура затрималася і з виразом безнадії в голосі ще раз промовила:

— Гакура просить, щоб Дочка Акули зосталася. Гакурі тяжко без неї.

На ранок Гакура знову з’явилася до корабля і принесла своїй улюблениці дарунки — два найбільших кокоси і найкраще намисто з черепашок молюсків. І назбирала для неї Гакура серед своїх людей на дорогу грошей.

А коли корабель відпливав від острова, прощатися з Марійкою прийшли всі мешканці села. Навіть малих дітей принесли з собою. Корабель відчалював, усі прощально махали руками, а Марійка махала їм у відповідь, і разом з нею махали пасажири й матроси. Правду кажучи, жаль їй було розставатися з цими гостинними д добрими людьми, особливо коли побачила, як по старечому обличчю Гакури течуть сльози. Але таке життя людське, що іноді доводиться жертвувати чимось одним заради іншого. Життя ставить перед нами доконечність вибору, і ми мусимо приймати нелегкі рішення.

Коли берег острова зостався далеко позаду, Марійка востаннє помахала рукою і крикнула:

— Прощай, Рапаїті!

6

Ми не будемо розповідати, в які ще порти заходив «Черемош» і що там бачила Марійка. Після цікавої подорожі корабель повертався додому. Проїхали протоку Босфор і взяли курс на Одесу.

Коли прибули до Одеси, її супутники-туристи провели її до летовища. На другий день вона вже була в Чернівцях. Із усього, що бачила Марійка після того, як докинула Рапаїті, Чернівці найбільше вразили її. Ніякі дива в екзотичних країнах Сходу не здивували її так, як це здавна знайоме місто.

Вона йшла вулицями, дивилася на яскраві вітрини наповнених різними товарами магазинів і не могла повірити очам своїм. Здавалося, не було на світі такого добра, якого б не пропонували чернівецькі крамниці. А яке розмаїття продуктів! Цілими горами лежали ананаси, банани, апельсини та різні інші плоди, яким вона й назви не знала. Були й такі, що їх Марійка бачила тільки на Рапаїті і думала, що лиш там трапляються вони. Дівчина дивувалася. Адже рік тому тут було зовсім голо. Як міг прийти такий достаток усього за один рік?

Вона ж думала, що була відсутня тільки рік.

Все було інакше, ніж перше. Місто чисте і по-святковому світле. Автобуси, тролейбуси, легковики на вулицях — усе було інакше і незрівнянно краще, ніж колись.

На автостанції не було звичних черг. Автомат зразу видав їй проїзний квиток до її Довгопілля. Автобус, у який вона сіла, був такий комфортабельний, що Марійці аж ніяково зробилося. Їй здавалося, що така розкіш — це не для неї, а для більш багатих і важливих людей.

Коли вона вийшла з автобуса в рідному селі, то виявилося, що й Довгопілля зовсім не таке, яким вона звикла його бачити. Воно було набагато гарніше й чистіше. І хати не ті, і дерева на вулицях інакші. Марійка пішла вулицею вздовж Черемоша до рідного дому. Але, на її превелике здивування, вона не могла знайти своєї хати. Черемош ніби той самий, а будинки незнайомі. Пройшла сюди-туди — рідної хати нема.

А з одного подвір’я линула музика, і було там багато людей. Видно, там було весілля. Марійка зайшла на подвір’я, щоб запитати, де живуть її батьки. Але не встигла вона й кількох кроків ступити, як назустріч їй вибігла якась літня жінка, обняла її і почала, схлипуючи, цілувати.

— Де ти, сестричко, так довго була?!

— А хто ви такі, скажіть мені?

— Ти не впізнаєш, мене? Та це ж я, твоя сестра Катерина. У нас весілля, мій внук жениться.

Марійка придивилася — так, це була її сестра. Але чого ж вона така стара? Вона ж усього на півтора року старша за неї, Марійку. І аж тут Марійка зрозуміла, що не була в рідному селі багато-багато років.

— Скажи мені, Катю, який тепер рік?

— Як, ти не знаєш, який рік? Дві тисячі тридцятий.

Вона не була тут сорок років!

— А чи живуть ще наші батьки? — запитала Марійка сестру.

— Живуть, тільки дуже-дуже старенькі. Ой, як вони зрадіють, коли побачать тебе.

Їх оточила юрба людей. І багато хто впізнавав Марійку. А вона не впізнавала нікого. До неї підходили її колишні шкільні товаришки, що з ними вона колись востаннє прогулювалася по лісі. Це були вже не дівчатка, а літні статечні жінки, які мали онуків.

— Хто ти? — запитала Марічка.

— Невже ти не впізнаєш мене? Я ж Лариса. Ми ж з тобою однокласниці були, за одною партою сиділи.

Підійшли й інші її колишні однокласниці.

Навіть своїх батьків тяжко було впізнати Марійці.

Її розпитували, де вона була й що робила, а вона розповідала тільки про острів Рапаїті, на який потрапила якимось чудодійним способом. А про свої пригоди, коли вона була лялькою Матрьохою, Марійка нічого не пам’ятала, бо ж тоді вона була неживим предметом. А неживі предмети пам’яті не мають. її багаторічна одіссея навік зосталася таємницею і для неї самої, і для всіх людей на світі. Отак наша історія щасливо дійшла до кінця. І нам зостається тільки побажати Марійці щастя.

1991 рік
Чарівні казки