Для молодшого та середнього шкільного віку
Микола Зінчук
Петрик був розумний і допитливий хлопчик. Усе йому хотілося знати. Ніхто не задавав учительці стільки запитань, як він. А як приходив додому, то все розпитував тата і маму. В їхній хаті висів на стіні портрет молодого білявого чоловіка у вишиваній сорочці. Одного разу, коли Петрик ще й до школи не ходив, він запитав маму:
— Хто це такий? Це тато?
— Ні, це твій дід, — відповіла мама.
— Який же він дід, як він такий молодий? Він же молодший за тата. Бабуся он яка стара, а він як хлопець.
Мама сказала:
— Він тому молодий, що мертві не старіють. Твій дід помер з голоду.
— Як то — «з голоду»?
— А так. Не було ні хліба, ні нічого іншого. І люди вмирали з голоду.
— То хай би купили собі хліба в магазині.
— Не було нічого і в магазині. Та й грошей ні в кого не було. І твій дід помер з голоду молодим, і багато-багато людей померло.
Петрик добре затямив це і кожного разу, коли він дивився на портрет свого молодого дідуся, йому пригадувалися слова: «Помер з голоду».
А життя ставило перед Петриком дедалі нові питання. Усе пояснювала йому в школі вчителька, а вдома розказувала мама. І все було зрозуміле Петрикові, лиш одного слова він не міг збагнути — що таке мільйон? Він запитав маму, і мама сказала:
— Це дуже велике число.
— Яке велике? Таке, як наша хата?
— Це тисяча тисяч.
— Це стільки, як макових зерен у маківці?
— Більше, — відповіла мама.
— Стільки, як зірок на небі?
— Може, й стільки, — невпевнено сказала мама.
Петрик запитав у вчительки:
— Що таке мільйон?
— Це дуже велике число. Тисяча тисяч.
— Це стільки, як зірок на небі?
— Ні, менше, — відповіла вчителька, і Петрикові здалося, що це не таке вже й велике число. Але час від часу він знову повертався до цього питання, бо таки не було йому зрозуміло, що таке мільйон.
Він звертався з цим питанням і до своєї бабусі, але бабуся взагалі не знала про мільйон. Зате вона знала багато іншого. Бабуся розказувала Петрикові казки. Про страшних багатоголових зміїв, про героїв, які стають до бою з потворами і перемагають їх, про всесильних чарівників і чарівниць. Петрик слухав бабусині казки, і в найцікавіші моменти розповідей серце його починало битися сильніше.
Одного разу бабуся сказала Петрикові:
— Кажуть люди, що в наших лісах і досі є один старий чарівник. Його так і звуть — Старий Чарівник. Він добрий, не чинить людям ніякого зла. Старий Чарівник здатний оживити на якийсь час давно померлих і викликати їх до себе, здатний чарами своїми в одну мить перенести людину далеко-далеко від того місця, де вона була. Він сам може перекинутися на птаха або звіра лісового. А потім знову стає людиною — мудрим дідусем у крислатому капелюсі. Хоч і бачив дехто Старого Чарівника, але ніхто не міг поговорити з ним.
Отаке розповіла бабуся Петрикові.
З того часу Петрик усе думав про Старого Чарівника. «От хто міг би мені пояснити, що таке мільйон». Недалеко був ліс, і Петрик часто ходив по тому лісі, сподіваючись зустріти чарівника. Побачивши якого діда, Петрик підходив до нього. Може, це Старий Чарівник? Але то все були свої, сільські, діди, а Старого Чарівника не було. Та хлопчик не втрачав надії. Він продовжував ходити в ліс.
Одного разу Петрик сказав мамі:
— Я піду до бабусі.
— Добре, йди, — сказала мама.
— Я хочу побути в бабусі кілька днів, — сказав Петрик.
— Добре, — відповіла мама.
Під час канікул він не раз жив подовгу у своєї бабусі.
Петрик вийшов з хати і подумав: «Ану сходжу ще раз у ліс. Пошукаю трохи Старого Чарівника, а тоді й піду до бабусі». І він пішов у ліс.
Довгенько ходив Петрик лісом і натрапив на незнайому лісову дорогу. Колись на тій дорозі багато їздили возами, але потім було прокладено пряміший і зручніший шлях. А старою дорогою іноді їздили в ліс по дрова.
Петрик задумано йшов тою дорогою. Тихо було в лісі, вгорі зімкнулися густі крони дубів, і тільки подекуди пробивалися через дубову зелень сонячні зайчики.
Раптом з-за повороту вийшов назустріч хлопчикові старий-престарий дід. На ньому був довгий чорний плащ, застібнутий на грудях блискучою пряжкою, а на китові крислатий чорний капелюх. Такого одягу Петрик не бачив зроду. З-під капелюха спадало на дідові плечі сиве волосся.
Дід наблизився.
— Добрий день! — привітався хлопчик.
— Добрий день, хлопчику.
— А ви часом не Старий Чарівник?
— Так, я Старий Чарівник. А чого ти хочеш від мене, хлопчику?
— Я добре не розумію, що таке мільйон. Хочу, щоб ви мені пояснили, щоб на прикладі показали.
— Добре, я покажу тобі. Але спочатку скажи мені таке. Ти знаєш, скільки наших людей померло в тридцять третьому році з голоду?
— Багато-багато померло. І мій дідусь помер.
І сказав Старий Чарівник:
— Їх загинуло тоді вісім мільйонів. А я зараз верну на короткий час до життя один мільйон із тих восьми. Мільйон померлих з голоду людей пройде перед тобою, і ти побачиш, чи багато це, чи мало. Вони будуть іти зовсім близько від тебе, та ти не зможеш ні говорити до них, ні навіть поворушитися, бо я на цей час зачарую тебе. Так треба. Але ходім туди, де тобі буде видніше.
Вони пройшли трохи дорогою і вийшли на таке місце, де по один бік дороги була освітлена сонцем галявина, а по другий — стояли в ряд молоді дуби. Старий Чарівник поставив Петрика під один з тих дубів, дістав з-під свого плаща чорну хустину, узяв її за два ріжки і підняв угору. На хустині був зображений золотий місяць, а навколо нього золоті зірки. Чарівник махнув хустиною над головою хлопця, і Петрик відчув, що він ніби закам’янів. Хотів ступити крок — ноги не слухалися, хотів сказати щось — не зміг. Навіть пальцем не в силах був поворухнути.
А чарівник вийшов на галявину і, тримаючи свою хустину за два ріжки, підняв її над головою. І дивився на блакитне небо. Тоді опустився на коліна, розстелив хустину і довго дивився на землю. Потім підвівся і знову дивився на небо, тримаючи хустину за два ріжки. І так повторив три рази. І весь час говорив Старий Чарівник якісь незрозумілі слова.
Нарешті він закінчив своє чаклування і підійшов до Петрика. Став перед ним і :казав:
— Зараз буде йти мільйон померлих з голоду. Слухай.
Петрик прислухався. Чулося тупотіння величезної кількості ніг.
З-за повороту лісової дороги з’явилася валка народу. Ще кілька хвилин, і перші з тих, що йшли, порівнялися з Петриком і Старим Чарівником. Ось вони вже на відстані простягнутої руки. Попереду йшли старі люди, чоловіки й жінки. Це ті, які померли з голоду першими. Вони були по-сільському вбрані і майже всі босі. Виглядало, що ці люди бідно жили. Обдерті, худі й знеможені, вони брели суцільним потоком, заповнюючи всю дорогу. Старі люди йшли довго. Багато дідусів і бабусь несли на руках маленьких діток. Інші вели босоногих дітлахів за руки. Ішли старі й молоді, дорослі й діти, ішли — і кінця-краю їм не було.
Ішли ті, яких на їхній рідній землі заморив голодом нелюдський, накинутий іноземними зайдами режим.
Минула година, а вони все йшли, минула друга й третя. Заховалося за лісом сонце, тихий вечір опускався на землю. На небо виплив місяць, одна за одною засвічувалися зірки. Настала ніч, а люди все йшли. Цілу ніч вони йшли і цілий наступний день. Здавалося, останні проходять, але з-за повороту з’являлися нові легіони, і валка сунулася вперед і вперед. Настала друга ніч, а тій валці кінця не було.
Люди йшли і йшли, а зачарований хлопчик стояв і дивився, і Старий Чарівник незворушно стояв поруч з ним. Пройшла друга ніч і минув за нею день, а народ усе йшов.
Сонце зійшло над лісом після третьої ночі. Десь тьохкав соловей, десь кувала зозуля, а вони все йшли і йшли. І раптом Петрик побачив, що поряд проходить знайомий білочубий чоловік у вишиваній сорочці.
Це він, його дід! Достоту такий, як на портреті. З-під вицвілого картуза вибивається білявий хвилястий чуб. Він, як і всі, босий. Але який же він гарний, яке в нього відкрите, приємне лице! Та ось пройшов він і вже нема його, а мимо проходять все нові й нові люди і йдуть, і йдуть без кінця.
Минуло ще зо дві години, і коли сонце підбилося високо вгору, побачив нарешті Петрик кінець валки. Пройшли останні, все молоді чоловіки, і лиця їх були суворі й сумні. Ще кілька хвилин, і валка зникла за поворотом. Приглушений тупіт чувся дедалі слабше і за хвилину-другу зовсім стих. Старий Чарівник дістав з-під плаща свою чарівну хустину і махнув нею над Петриковою головою. Петрик відчув, як щось невидиме й могутнє випустило його зі своїх обіймів. Він ступив невпевнено крок уперед, вийшов на середину дороги. Радий був, що може рухатися й жити, але після триденного стояння почував себе розбитим і кволим.
— Ну, тепер ти розумієш, що таке мільйон?
— Розумію, — сказав Петрик. — Аж тепер я це зрозумів.
— Ішли вони три дні й три ночі. А скільки б довелося нам стояти, якби пройшли перед нами всі вісім мільйонів померлих у тридцять третьому році?
— Двадцять чотири дні.
— Так, двадцять чотири дні, — сказав Старий Чарівник. — І двадцять чотири ночі.
— Любий дідусю, серед тих людей ішов мій рідний дід. Я впізнав його, бо в нас у хаті є його портрет. Він молодий і дуже гарний. У нього білявий чуб. Ви знаєте, дідусю, котрий то?
— Знаю. Я все знаю, Петрику.
— То зробіть так, щоб я його ще раз побачив. Я вас дуже прошу.
Чарівник подумав і сказав:
— Добре, я зроблю це для тебе, хлопчику. Ставай знову до того дуба.
Петрик став під дубом. Старий Чарівник знову махнув над ним своєю чарівною хустиною, і хлопчик заціпенів і не міг ні поворушитися, ні слова сказати. Чарівник почав чаклувати, як перше чаклував. Нарешті закінчив, сховав хустину і сказав:
— Зараз твій дід буде тут. Дивись отуди на дорогу.
Чарівник повернув Петрикові голову в потрібний бік. І саме в ту мить з’явився на дорозі його молодий дід. Він поволі наближався до хлопчика й Старого Чарівника.
— Добрий день.
Старий Чарівник відповів на привітання.
— Не знаєте, діду, як мені звідси добратися додому, до Розритої Балки?
— Ні, не знаю, чоловіче.
— Якби ви знали, як мені хочеться додому. У мене там жінка й маленький син. Зовсім такий, як цей хлопчик, тільки менший. Як тебе звати, хлопчику?
— Його звати Петриком, — відповів за хлопчика Старий Чарівник.
— І мене звати Петром. Бажаю тобі, тезку, щоб ти ніколи не знав такого лиха, як я.
І він погладив хлопчика по голові. А тоді нагнувся і поцілував.
— Ну що ж, треба йти. Піду шукати дорогу додому. Прощайте. Але ні, краще до побачення.
— До побачення, — відповів Старий Чарівник, і Петриків дід пішов.
Коли він зник за деревами, Старий Чарівник знову дістав свою чарівну хустину і махнув нею над головою Петрика. Хлопчик відчув, що може рухатися, і ступив на дорогу. І не встиг Старий Чарівник промовити й слова, як він кинувся бігти дорогою вслід за своїм дідом. Він біг, і плакав, і кликав. Біг, аж поки геть не стомився. Але його молодого діда на дорозі не було. Тоді хлопчик зупинився, витер сльози і повернувся до чарівника.
— Ти марно біг, Петрику, — сказав Старий Чарівник. — Ти більше ніколи не побачиш його. І мене більше не побачиш, бо я назавжди покидаю ваші краї. А зараз я відправлю тебе додому. Прощавай!
Старий Чарівник востаннє дістав свою хустину з місяцем і зорями і почав крутити нею над головою хлопчика. І раптом побачив Петрик, що нема вже біля нього Старого Чарівника, і не в лісі він, а стоїть на подвір’ї коло своєї хати.
Петрик зайшов у хату. Була неділя. Тато сидів і читав газету, мама поралася коло печі.
— Як там бабуся? — запитала мама.
— Я не був у бабусі.
— А де ж ти був цілих три дні? І чого ти так змарнів? — занепокоєно запитала мама.
— Я все скажу, тільки перше дайте мені їсти, бо я дуже голодний. Дайте мені молока напитися.
Мама дала йому молока, і він довго пив. А тоді сів до столу і їв, і все поглядав на портрет діда. Нарешті Петрик закінчив їсти.
— Я тепер знаю, що таке мільйон.
І він розказав про все, що бачив і чого зазнав у лісі. Батьки напружено слухали його розповідь. Мама тихо плакала. А тато був якийсь розгублений, ніби сам не свій. А з портрета привітно дивився на них молодий і такий гарний дід.
1990 рік
Чарівні казки