Українська Білосніжка

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Білосніжкою її прозвали в шкільні роки за ніжне біле лице і сині очі. Тепер вона була студенткою університету, гарно вчилася і плекала світлі надії на майбутнє. У якої вісімнадцятирічної дівчини немає світлих сподівань? І раптом прийшла біда. Серед білого дня, коли Білосніжна йшла собі з занять до студентського гуртожитку, поряд з нею зупинилося авто, вона не за своєю волею опинилася в ньому, а через кільканадцять хвилин перед нею розверзлася залізна брама тюрми.

На першому ж допиті виявилося, що вони знають про її сім’ю все. Знають і те, чого ніби не знав ніхто і вона сама не знала. Її брат, якого в сорок другому році примусово вивезли до Німеччини, не зостався там після війни, як вона думала. Ні, він повернувся ще в сорок четвертому і вступив до Української Повстанської Армії. Але в рідні місця не з’явився, воював далеко на заході, аж на Лемківщині. І про це ніхто не знав, тільки батьки. Навіть вона, рідна сестричка, не знала.

І що сталося з їхнім сином пізніше, не знали й батьки. Думали, що він загинув. А вороги довідалися, що він, за наказом своїх керівників, перейшов з рейдовою групою на Захід і потім виїхав за океан. Знали вороги й те, що вона була зв’язковою у повстанців.

І тепер вони взяли її. Треба розставатися з надіями на майбутнє, попереду тяжка неволя.

— А батьків повідомили, що мене заарештовано? — запитала вона під час допиту.

— Повідомляти нема кого. Батьків минулої ночі вивезено.

Це було сказано їй чужою мовою, чужими людьми, які присвоїли собі право бути господарями на землі її народу.

Потім був неправедний суд — їй присудили п’ятнадцять років таборів. І був тюремний вагон і далека-далека дорога. І непривітна сибірська станція, і довга піша путь під конвоєм разом з багатьма такими, як вона, до місця ув’язнення і підневільної праці.

Читаючи ці рядки, допитливий юний читач може сказати: «Це ніяка не казка, а загальновідома правда. Нічого тут немає казкового». На це ми відповімо нашому юному читачеві так: це ще не казка, а тільки вступ до казки. Казка ще буде. І буде незвичайне, та ще й яке! Казка йде поряд з правдою і переплітається з нею. Але вернімося до нашої Білосніжки.

В’язні пройшли під конвоєм сотні кілометрів. До кінцевої зупинки було вже недалеко. Конвоїри не боялися, що хтось утече, бо в’язні були жінками, а довкола на сотні і сотні кілометрів дика тайга. Куди побіжиш? А Білосніжка побігла. Вона не сподівалася, що врятується, а тільки хотіла загинути вільною…

Коли вороги побачили, що Білосніжки нема, вона вже забігла далеко. Відчай гнав її все далі й далі. То лізла під гору, то спускалася вниз по схилу, то знов під гору видиралася. Перескакувала через стовбури повалених дерев, спотикалася в буреломах, падала, схоплювалася і далі бігла. Вона сама не знала, куди біжить і на що сподівається, а тільки знала, що рятується від ворогів. Загинути вільною, а не в їхніх руках! Звечоріло, стемніло, а вона бігла. Над тайгою плив кінець теплого серпня, але ночі в тих похмурих краях уже дихали зимою. Щастя, що було місячно, і вона бігла цілу ніч. Бігла і знала, що слідом ідуть вороги.

Настав ранок, а Білосніжка все бігла. Вона вже зовсім вибилася з сил і надала дедалі частіше. І тут долетів до її слуху уривчастий собачий гавкіт. Його, той гавкіт, було ледве чути, але в неї не було сумніву, що то вони. Білосніжка намагалася бігти далі, хоч сили вже покидали її. А страшний гавкіт наближався, вороги були вже близько. Тоді вона впала навколішки, звернула очі до неба й вигукнула:

— Матінко Божа! Змилуйся наді мною, допоможи мені в моїй тяжкій біді!

Та схопилася, пробігла похитуючись, як п’яна, ще десяток-другий кроків і впала непритомна. І не помітила, що за нею з кущів спостерігають чиїсь очі. Як тільки вона впала, зашелестіли кущі і з них вийшов величезний ведмідь. Він підійшов до Білосніжки, яка нерухомо лежала на землі, мирно обнюхав її. Ні, ця людина не була його ворогом, звір це зразу зрозумів.

Цей ведмідь люто ненавидів людей, які були його ворогами ще відтоді, коли били по ньому громами й тяжко поранили його. Але ця людина — не ворог.

І раптом ведмідь затривожився. Він обернувся в той бік, з якого прибігла дівчина, — так, чується гавкіт, як і тоді, коли люди поранили його. Ведмідь підбіг перевальцем до заростей молодого модринника, обережно прогорнув їх і подивився. Їх було двоє, а попереду на довгому поводі біг, нахиливши голову донизу, сірий собака і голосно гавкав. І двоє людей ледве встигали за ним. Ведмідь добре бачив їх і чув нюхом, а собака не чув його, бо біг за вітром.

Ведмідь, чотириногий хазяїн тайги, сидів за кущами й чекав. Біжучи по сліду людини, яка від них тікала, переслідувачі мали натрапити просто на нього, ведмедя. Це йому підказувало його чуття звіря-мисливця.

Гавкіт уже тут. Ведмідь нетерпляче напружився. Щойно собака вийшов з-за кущів, як із страшною силою впала на його спину важка ведмежа лапа. Хруснув собачий хребет — і собака впав, тихо і жалібно скімлячи. Його господарі не розуміли, що сталося. Вони були стомлені, і їхні чуття притупилися. Першого ведмідь зустрів таким ударом по голові, що в нього зрушився череп, А другий не встиг зорієнтуватися, що сталося, як ведмідь пружно скочив, підім’яв його під себе і миттєво загриз. Білосніжка опритомніла, сіла, дивилася довкола себе і не розуміла, що сталося. Нема ворогів і навіть не чути собаки. І раптом побачила, що до неї наближається ведмідь. Її охопив страх, але ведмідь не виявив ніяких ворожих намірів. Підійшов і знову почав спокійно обнюхувати її. Білосніжка напружено чекала, що ж буде далі. А ведмідь уважно подивився на неї і пішов собі. Але відійшов на кілька кроків, зупинився і оглянувся. А вона сиділа, як сиділа спочатку. Тоді ведмідь вернувся до неї, пильно на неї подивився і знову пішов. І знову зупинився й обернувся. І вона зрозуміла, що ведмідь кличе її за собою. Піднялася і, пересилюючи страшну втому і біль у всьому тілі, пішла за ведмедем.

Не пройшли вони й сотні кроків, як їх очам відкрилася страшна картина — вбитий собака і двоє вбитих людей. Білосніжка зразу впізнала собаку і одного з убитих. Другий був такий спотворений, що впізнати його було неможливо.

Дівчина відчула полегшення, ніби гора з плечей звалилася, і водночас їй було страшно й гидко. А ведмідь стояв і дивився то на неї, то на вбитих, усім своїм виглядом показуючи: «Це моя робота». Та вона й без того бачила, що її рятівник -ведмідь. Білосніжка підійшла до нього близько-близько і подивилася йому в очі, як дивляться знайомій і близькій істоті. І вона чула спокійне дихання звіря. А втома, страшна втома, валила її з ніг. Нічого не хотілося, тільки лягти й заснути. Але то ж недобре — лягати на холодну вогку землю. Треба знайти щось підстелити. Вона подивилася на вбитих — у обох були наповнені чимось заплічні мішки. Розшморгнула один з них — щось туго згорнуте, кольору військової форми. Виявилося, що то спальний мішок. Широкий, на дві особи. Це було якраз те, що треба. Їй захотілося показати свою знахідку ведмедю. Озирнулася сюди-туди — ведмедя не було, кудись пішов.

Подивилася в другий заплічник — хутряна ковдра. Взяла спальний мішок і ковдру в оберемок і відійшла на кілька десятків кроків у ліс. Ой як хочеться спати! Але пригадала, що коло мертвих лишилося два заплічники. Пішла принесла їх, переглянула. Побачила хліб, вломила чималий шмат і жадібно з’їла. Тоді зайшла в чагарі, розгорнула спальний мішок, зверху накрила його ковдрою, залізла в мішок і зразу заснула.

Коли Білосніжка розплющила очі, то в першу мить не зрозуміла, де вона й що з нею. Пригадала все аж тоді, коли почала вилазити з мішка і побачила ведмедя, який лежав неподалік, поклавши поперед себе могутні лапи. Вона підійшла і погладила його. Тепер вона твердо знала, що має вірного друга. А що проспала цілу добу, того не відала.

Але що робити? Вороги ж не зупиняться і будуть її переслідувати далі. Але куди йти? Адже на сотні або й на тисячі кілометрів простяглася безлюдна сибірська тайга. А якби й вийшла до якогось міста або села, то її неминуче заарештують. Мусить якось прожити тут. Але ж наближається сибірська зима, треба мати якесь житло, теплий одяг і харчі.

Вона ще раз переглянула заплічні мішки, які лежали коло неї. Там було ще дещо з харчів, запас сірників і набоїв до автомата й пістолета.

Білосніжка глянула на своє зовсім розбите взуття і старий благенький одяг. Та пішла подивилася на добрячі чоботи вбитих ворогів, на їх теплі бушлати. Ой як не хотілося їй брати речі мертвих ворогів, але хочеш-не-хочеш, а мусиш. Два рази підходила до них і верталася назад. Аж за третім разом переборола себе і зняла з одного чоботи, а з другого бушлат. Та ще взяла з собою автомат, пістолет і кинджал -багнет. Білосніжка поносила все отак придбане добро туди, де вона ночувала, склала його на купу і сяк-так прикрила хмизом. А що робити далі, не знала.

Ведмідь знову кудись пішов, але незабаром повернувся, став перед нею на задні лапи і простяг уперед обидві передні так, як люди виставляють долоні. Білосніжка ступила на крок ближче і побачила, що на чорних ведмежих долонях (якщо їх можна назвати долонями) лежало по круглому зеленому листочкові з якоїсь невідомої рослини. Ведмідь поклав собі один листочок у рот і з’їв його, а другий наблизив до самого її обличчя, ніби наказуючи: «їж і ти!» І вона взяла той листочок і з’їла, їй трошки запаморочилася голова і відчулася якась незнана досі легкість у тілі. Але це швидко минуло.

Ведмідь опустився на всі чотири лапи і почав щось бурмотіти. Вона прислухалася і, на превелике своє здивування, збагнула, що розуміє ведмедя. Він говорив і вона розуміла. Це була не та звична їй мова, яку вона знала з дитинства, і не іноземна, а щось нове для неї і ні на що не схоже. Але Білосніжка розуміла все, що говорив ведмідь. Він спитав:

— Як тебе звати?

— Білосніжка. А тебе?

— Бурко.

Вона дивувалася, що не тільки розуміє ведмедя, а й сама говорить з ним. Тепер ведмідь був не просто друг, а друг, з яким можна й поговорити. І вона сказала ведмедеві:

— Бурку, затягни подалі в ліс тих побитих і їх речі. І добре заховай їх, щоб не валялися отак на видноті.

І Бурко зразу виконав її прохання: позатягав убитих ворогів і собаку в хащі і так заховав, що ніхто їх більше ніколи не бачив. Це було дуже своєчасно, бо незадовго після того долинуло рокотіння двигуна.

У їхньому напрямі летів вертоліт. Шукають! Вона кинулася в затінок, туди, де зімкнулися кронами кілька модрин.

Вертоліт пролетів зовсім низько над нею і зник, і їй здавалося, що небезпека минула. Але він знову повернувся і завис на деякий час над її головою. Білосніжка затамувала подих, хоч її дихання й не могли почути у вертольоті. А в кількох кроках від неї лежав ведмідь Бурко.

Не могла знати Білосніжка, що побачили вороги з вертольота і взагалі чи щось підозріле побачили. А якби вона те знала, то затривожилася б.

Зразу скажемо, її саму вороги не побачили, а тільки ведмедя. І це було дуже добре, бо якщо тут спокійно лежить ведмідь, то, значить, людей поблизу нема. Але увагу ворогів привернула якась невиразна купа неподалік від ведмедя, ніби купа хмизу, але з-під того хмизу виглядало щось підозріле. І вертолітники вернулися ще раз і те підозріле місце зафотографували.

А підозріла для них купа — то було прикрите хмизом спорядження, що його забрала Білосніжка від убитих.

Білосніжка розуміла, що незабаром вороги прибудуть знову і в такій кількості, що врятуватися буде неможливо. Треба тікати і тікати негайно. Але куди, в який бік іти? І вона подумки поставила себе на місце своїх переслідувачів. Коли ті переконаються, що вона втекла з цієї місцевості, то подумають: «Куди? В який бік? Ясно, що на захід». А вона побіжить на схід. Відбіжить подалі від цього небезпечного місця, а потім буде видно, як повестися. Білосніжка сказала про свій намір Буркові.

— Добре, завтра підемо, — сказав ведмідь.

— Ні, завтра може бути запізно, треба йти негайно.

І вони пустилися в путь. Спочатку пройшли зо два кілометри на захід, а тоді по своїх слідах повернулися назад. Збивши ворогів зі сліду, вони рушили на схід. Дорогою Білосніжка розминала цигарки, що їх вона знайшла в заплічниках своїх загиблих переслідувачів. І потрошку посипала свої й ведмежі сліди тютюном. По такому сліду собака ворогів повести не зможе.

Вони йшли до кінця дня і цілу ніч, на світанку заснули на годину-другу в хащах і пішли далі. І все на схід і на схід. І йшли цілий наступний день. На ніч зупинилися на спочинок, а на світанку піднялися і пішли далі. Іти було важко, бо місцевість гориста, але за дві доби вони пройшли більше сотні кілометрів. Та вибрали собі зручне місце біля великої ріки і зупинилися.

В той день, коли вони вирішили далі не йти і зупинилися на березі ріки, почалася велика облава. На терені, де вони були перед тим, висадилися кілька десантних груп із собаками-шукачами. Висадилися якраз там, де загинули переслідувачі Білосніжки й собака. Кількасот квадратних кілометрів було обшукано й перешукано. Вони старалися з усіх сил, але навіть тіла двох своїх людей і собаки так і не знайшли. Добре їх заховав ведмідь! Кілька груп з собаками кинулися різними маршрутами в західному напрямі, але зосталися ні з чим. І вони припинили марні пошуки.

У всі відділення так званих правоохоронних органів Радянського Союзу було розіслано фотознімки Білосніжки. Як з’явиться десь — заарештувати. Та це були марні витрати.

А над тайгою вже хилився прохолодний вересень і сипалася хвоя з модрин. І зажурилася Білосніжка. Що ж вона буде робити, як настане сибірська зима? Харчів ще можна було заготувати, бо всюди було багато кедра-стелюха і врожай горішків на ньому був добрий. Але ж нема нічого схожого на житло, а насувається зима. І вона звернулася до свого чотириногого друга:

— Що будемо робити?

На це їй Бурко сказав:

— Я пошукаю місце для зимівлі.

Кілька днів провів Бурко в пошуках і нічого не міг знайти. Аж на сьомий день він сказав Білосніжці:

— Ходім, я покажу тобі, де ми будем зимувати.

Те, що показав їй Бурко, було невеличкою печерою. Навіть не печера, а підполоч, горизонтальна ніша в схилі гори. Над тою підполоччю нависла дашком кам’яна брила. Отвір у ту порожнину був такий вузький, що Бурко проліз у нього з чималими зусиллями. За Бурком полізла й Білосніжка. Печера була невелика, якраз така, що можна було лягти й випростатися на повен зріст.

— Як же тут зимувати? — запитала Білосніжка ведмедя.

— А так, як завжди зимують ведмеді.

— Та як?

— А чи знаєте ви, люди, як впадають у зимову сплячку ведмеді? Ви не знаєте, що з горах росте трава урукан. З’їж тієї трави — і ти заснеш на цілу зиму, заснеш, як я.

Ведмідь повів її тайгою і показав ту чарівну траву. Маленькі розетки з ланцетовидними листочками. З кожної розетки тягнеться вгору тоненьке стебельце і на ньому малесенька, схожа на маківочку, коробочка з насінням.

— Оце і є трава урукан. Коли почне падати сніг, ми з’їмо трохи цієї трави і заснемо в печері до весни, — сказав добрий ведмідь.

Їй вірилося й не вірилося, але ніякого іншого виходу не було, нічого кращого вона придумати не могла. І перенесла в печеру свої речі. Бурко носив собі на барліг дрібний хмиз і різне бадилля, і Білосніжка допомагала йому в тій роботі. Наносила й для себе м’якої підстилки. Розклала на тій підстилці спальний мішок, а поверху нього поклала теплу хутряну ковдру.

Похмурими осінніми днями ходила Білосніжка лісом, збирала ягоди, кедрові шишки. Треба було заготувати горішків і на весну, бо ж тоді нічого їстівного не знайдеш.

Іноді приносив якусь упольовану здобич Бурко і ділився нею з Білосніжкою. Але коли вона розкладала багаття, щоб пекти м’ясо, Бурко відходив і спостерігав за її роботою здалеку. Не любив Бурко вогню.

Нарешті почали насуватися сірі снігові хмари. Вже чулися крижані подихи сибірської зими. Білосніжка й Бурко пішли за травою урукан. Вона траплялася рідко і шукати доводилося довго. Ведмідь скушував траву і зразу з’їдав її, а Білосніжка збирала в букетик. Боялася, що як з’їсть траву, то впаде серед лісу й засне.

Під вечір повалив сніг. І зразу ж повіяв крижаний вітер, почалася заметіль. Дівчина й ведмідь кинулися до свого сховку. Бурко заліз у свій барліг, заткнув хмизом і сухою травою вхід до печери і за кілька хвилин почулося його рівне дихання. Заснув. Білосніжка почала молитися Богу.

В Україні була ще тепла, привітна осінь. Навіть листя ще не облітало з дерев, тільки з шелестом падали в садах спілі яблука. А за тисячі кілометрів від рідної землі, на безлюдді, де вітровії гонять хвилями сніг над омертвілим лісом, стояла навколішки у темній печері знедолена українська дівчина і молилася Богу. Молилася, як її ще маленькою навчила мама в рідній хаті у прикарпатськім селі.

Помолившись, вона з’їла траву урукан, запила її водою. Тоді скинула з себе бушлат і поклала під голову, залізла в спальний мішок. Лягла, і по всьому тілу її розлилося приємне тепло. І було в неї таке відчуття, ніби вона кудись летить. І з тим відчуттям вона й заснула. А над Сибіром розгулялася зима. Сніговії неслися над голою принишклою тайгою, над колючими огорожами концтаборів, над похмурими бараками з їх брудними нарами і безпросвітним горем, над мільйонами безіменних могил невинно замучених людей. Бушувала нестримна стихія і байдуже їй було і до людських страждань, і до людських звірств. Що їй до того, що в брудних бараках умирають знедолені люди, а на весні їх недбало загребуть усіх разом у вічну сибірську мерзлоту і навіть вісточка про кожного з них не долетить до рідного краю. І ніхто про їхню болісну смерть не дізнається ні в Україні, ні в Литві, ні в Латвії, ні в інших краях, які «ощасливила» їхня від них незалежна влада.

І нащо знати стихії, що у відрізаній від усього світу холодній печері спить українська Білосніжка, а поруч з нею — сибірський ведмідь?

Але недовго бушували заметілі, через кілька днів вітер затих, потиснув сильний сибірський мороз. Тайга застигла в німому, мертвотному спокої.

Нарешті Білосніжка прокинулася. Подумала: «Де я?» Повна темрява. Вона почала пригадувати, що з нею було. Помацала праворуч від себе — Бурка нема, значить, він прокинувся раніше, вийшов і заткнув за собою вихід. Білосніжка напомацки вибрала трухлявий хмиз, і в темну печеру заглянуло сонце і освітило все, що там було. Стоїть припертий до стіни її «калашник», лежить пістолет, а коло нього кинджал. Але чого воно все так поіржавіло? За якихось півроку сибірської зими все поруділо від їржі. Дивно.

Білосніжка почепила на плече «калашник» і вийшла з печери. Довкола тайга, але якась вона ніби інакша, ніби не така, як була восени. Ось колода лежить поперек дороги. Видно, що вона впала вже давно, бо всі гілляки струхлявіли й обсипалися. Але ж її, цієї колоди, тут восени ніби не було. Дивно.

Вона почала кликати Бурка — нема. Де ж дівся Бурко? Невже його вже й не буде?

Білосніжка спустилася схилом, підійшла до річки. Там вона восени збирала ягоди морошки. Круглі морошкові листки, схожі на листя калачиків на підвіконні в її рідній хаті, зеленіли й тепер. І, на превелике своє здивування, побачила поміж тими листочками стиглі жовті ягоди. Значить, це не весна, а вже осінь. Значить, вона проспала в печері майже цілий рік і тепер їй треба знову готуватися до зими. То що ж, отак і все життя її пройде в сплячці, в цьому осоружному Сибірі? Вона думала про своє життя і не бачила ніякого просвітку.

І полинула Білосніжка думками в рідну землю. Там тепер ще тепле літо, наливаються соками і стигнуть яблука коло її рідної хати. І хто тепер у тій хаті живе, як батьків вивезли в Сибір? У тихоплинному Дністрі купаються дітлахи. На долині біля річки пасуться білі гуси.

Вона буде лежати в темній печері, загублена серед безмежжя холодної сибірської тайги, а в рідне село прийде велике свято, світле Різдво. І будуть люди виходити ввечері з хат і дивитися, чи ще не зійшла вечірня зоря. А як вона зійде, кожна родина стане довкола святкового стола і буде молитися Богу. Святий вечір! У кожній хаті родина сяде за стіл, а на ньому стоятиме дванадцять святкових страв, найголовніша з яких — різдвяна кутя з медом і маком. І будуть люди дякувати Богові, що дожили до радісного свята. А на покуті буде стояти дідух — уміло зв’язаний різдвяний сніп — данина традиції, що прийшла з предковічних часів. І піде кожен господар до стайні, і дасть потрошку різдвяної куті кожній своїй худобині. Бо ж у цю різдвяну ніч, єдиний раз у році, худоба між собою говорить. То хай вона скаже, що в неї добрий господар.

А на перший день Різдва підуть від хати до хати веселі колядники, дзеленчанням дзвіночків сповістять про себе вертепники, яким хочеться показати своє вертепне дійство на славу новонародженого Ісуса Христа.

Але тут набігає на лице Білосніжки темна тінь, бо пригадує вона, що колядників почали розганяти, а церкву, рідну людям упродовж віків, нові власті закрили і перетворили на склад різного мотлоху. Та відганяє Білосніжка від себе згадки про тяжке й болюче і знову бачить внутрішнім зором своїм тільки світлі картини рідного краю.

Тут, у цій забутій Богом холодній тайзі, ще лютуватиме зима, і вона, Білосніжка, спатиме непробудним сном у темній печері, а на рідну землю прийде нове світле свято — Великдень, і в кожній хаті, і на кожній вулиці будуть лунати радісні слова: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!» І будуть паски, і будуть писанки, і кожна родина сяде за стіл, аби спожити свяченої паски і всього іншого, що Бог послав.

Текла кудись у далечінь невідома річка, тихо шуміли потривожені вітром модрини, а самотня дівчина сиділа на замшілій колоді, линула думками в рідний край, і по лиці її текли сльози.

Білосніжка збирала на схилі гори стелюхові шишки, добувала з них горішки і лускала їх. Іноді їй траплялася чарівна трава урукан. Вживати її було ще рано, бо ще не лягала Білосніжка в зимову сплячку.

Але на траві були вже стиглі коробочки з насінням. Вона збирала те насіння і клала собі в кишеню. Може, колись знадобиться.

Білосніжка почистила від їржі свою зброю. Треба, щоб вона була в порядку, бо в будь-яку хвилину можуть з’явитися вороги. Так вона й ходила по лісі — на плечі автомат, на руці компас, на грудях бінокль.

Дівчину дуже засмучувало, що не було її чотириногого друга — ведмедя Бурка. Куди він дівся? Мабуть, загинув. Жаль Бурка і прикро без нього.

Отак роздумуючи, підійшла вона до річки. Стала і в задумі дивилася на воду. І раптом почулися їй незвичні звуки. Щось тарахкотіло. Вона глянула в той бік -з-за далекого повороту річки з’явився катер, який плив униз течією і швидко наближався до Білосніжки.

Вона кинулася під захист найближчих кущів і подивилася у бінокль. На катері були молоді люди в цивільному. Виглядало, що це люди мирні.

І тут Білосніжка побачила на носовій частині катера синьо-жовтий прапорець. Що це? Цього не може бути! Може, це пастка? Але сумніви мучили її лиш якусь мить. Катер ось-ось порівняється з нею.

— Стійте! — крикнула з усіх сил, махаючи рукою.

Катер стишив хід і, маневруючи, наблизився до берега.

— А це що за амазонка? — промовив один із хлопців на борту катера. І вона чула, що той сказав це українською. Катер пришвартувався до берега, кинули трап, і двоє молодих людей лишилися на борту, а двоє вибігли на берег, привіталися і запитали:

— Хто ви?

Вона сказала, що втекла від ворогів, які гнали її в концтабір, і вже цілий рік переховується в тайзі. Молоді люди розгублено переглядалися і не знали що казати. Вона помітила це і сказала:

— А чого ви дивуєтеся?

— Не розуміємо, які це вороги хотіли загнати вас у концтабір і за яку провину.

Тепер уже здивувалася Білосніжка. Невже вони не розуміють, про яких ворогів ідеться? І вона коротко розповіла їм, за що її заарештовано і засуджено. На це один із чоловіків сказав:

— Ви щось плутаєте, не могла незалежна українська держава засудити і ув’язнити Вас за причетність до Української Повстанської Армії. Не могла!

— А хіба Україна незалежна? — розгублено запитала вона.

— Так, незалежна, і це визнали всі держави світу.

— Слава тобі, Господи! — крикнула Білосніжка, і сльози виступили на її очах.

Ви, які думаєте тільки про наживу і заради неї готові піти на все, навіть на зраду, ви, які ховаєте свої неправедно нажиті капітали в іноземних банках, у той час як мільйони ваших співвітчизників бідують, подумайте про цю українську дівчину, котра потерпіла не за провини, а за любов до Батьківщини. Подумайте про неї і про багато тисяч таких, як вона, і, може, у ваших потемнілих душах засвітяться хоч маленькі іскорки любові до рідного краю. Важко розраховувати на це, ой як важко, але ж бувають іноді на світі чудеса. Білосніжка заспокоїлася.

— Україна так скоро незалежною стала? — запитала вона.

— Та чого скоро? Дуже довго ми чекали на це.

— А коли ж це сталося?

— Двадцять четвертого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.

Ці слова приголомшили Білосніжку. Вона ж думала, що йде тільки п’ятдесят третій рік.

— А який рік тепер? — запитала вона.

— Дві тисячі другий.

І до неї дійшло, що вона проспала в печері не рік, а цілих п’ятдесят років. Значить, їй уже шістдесят дев’ять років і вона вже старенька бабуся. І вирішила Білосніжка цим людям про свій вік не казати. Нащо їм знати, що вона така стара?

— Чи є у когось з вас дзеркало? — запитала Білосніжка.

Їй подали кишенькове люстерко. Глянула в нього — така ж молода, як і була. І вона заспокоїлася.

Молоді люди розповіли їй, що вони геологи і вели пошукові роботи на службі у російського

Міністерства геології. Тепер термін їхньої угоди закінчився, і вони повертаються додому. Допливуть до великого міста, а там на літак — і до Москви. Відзвітуються про виконану роботу, одержать платню — і додому.

— А як там у нас на Вкраїні? — запитала вона.

— Перших вісім-дев’ять років незалежності було дуже важко, а тепер з кожним роком життя стає кращим.

— Як би там не було, та все одно ніде не краще, як у нас на Вкраїні. Візьміть мене з собою на Вкраїну далеку, — сказала вона словами пісні.

— Ми саме це й хотіли запропонувати вам. Ходіть з нами на катер.

Через кілька хвилин загудів, затарахкотів двигун, і катер швидко пішов униз річкою, залишаючи за собою білий пінистий слід.

Липень 1997 року
Чарівні казки