Для молодшого та середнього шкільного віку
Микола Зінчук
Здавна, відколи рід людський існує, трапляються зрідка люди, які люблять чинити іншим зло. Така людина отримує задоволення, коли зробить комусь хоча б невеличку капость. Капосник — це не злочинець, він нікого не вб’є, не пограбує й не обкраде, але втнути якийсь неприємний для людини жарт — це його стихія.
Саме такий штукар жив на краю одного невеликого села. Був він ветеринарним фельдшером. При його домі була ветеринарна аптека з великим набором різних ліків для тварин. Звали того чоловіка Грицько Перун.
Був погожий осінній день. Грицько вийшов на подвір’я і подумав: «Що б його втнути?» А стежкою попід лісом, недалеко від Грицькової хати, невпевненими кроками йшов його односелець Трохим Легенький, відомий у селі п’яничка. Погляд Грицька зупинився на п’яничці, а той зробив ще кілька нетвердих кроків і впав. Грицько усміхнувся і зловтішно вигукнув: «Ага!» Це «ага» означало, що капосника осінила капосна думка.
Зайшовши до аптеки, він узяв велику ампулу з жовтою свинячою вакциною, відбив у неї кінчик і витягнув усю рідину у величезний шприц. Та пішов до п’янички, який спав край стежки, і впевнено всадив йому крізь штани голку шприца. П’яничка жалібно хмикнув і далі спав, а Грицько тиснув на поршень шприца, поки не втиснув усю рідину в тіло нещасного Трохима. Витиснув та й пішов до хати з приємним усвідомленням добре виконаного обов’язку. Коли Трохим Легенький трохи протверезів і встав, то відчув біль у відповідному місці, але не надав цьому значення. На другий день заболіло сильніше, а на третій мацнув Трохим болюче місце і намацав ґулю.
Минуло ще три дні, і ґуля виросла до розмірів гусячого яйця. Вона була тверда й гаряча.
А в тому селі проживала баба Русалимиха, ворожка і примівниця від усіх недуг і нещасть. Русалимихою її прозвали за те, що вона все життя збиралася побувати на прощі в Єрусалимі і всім про це говорила, але так і не побувала там, бо влада в нас була не та, що до Єрусалиму пускає. Отож, як відчув п’яниця Трохим, що на його тілі виросла підозріла ґуля, він пішов до Русалимихи, аби йому примовила.
— Ану покажи, що там у тебе таке, — сказала баба, таємничо усміхаючись. Трохим розперезав штани і показав бабі злощасну ґулю.
— Ого! — вигукнула Русалимиха. — От негідник! От капосник!
— Бабко, та який же я капосник? — докірливо промовив п’яничка. — Я п’ю за свої гроші і нікому ще слова поганого не сказав.
— Та не ти капосник, а той, що ґулю тобі посадив.
— А хто це зробив? — запитав Трохим.
І баба розповіла йому таке. Того погожого дня вона ходила в ліс по опеньки. І вже поверталася з повним кошиком додому і вийшла на край лісу, коли побачила, що до п’янички підходить стежкою Грицько Перун, а в нього в руці наповнений чимось ветеринарний шприц. Баба сховалася за дуба і зосталася непоміченою. І побачила, як Перун устромив Трохимові голку шприца.
Тепер, коли Трохим прийшов до неї зі своєю ґулею, баба зразу зметикувала, звідки та ґуля. І розказала Трохимові все, як було.
Обурений п’яничка хотів негайно йти до Перуна сваритися, але баба сказала:
— Ти цього не роби. Так ти нічого не доб’єшся, він тільки насміється з тебе. Я тобі гарно примовлю та й будем бачити, що з того вийде.
І баба примовила йому:
«Мав орел дев’ять синів. З дев’ятьох вісім, з вісьмох сім, з сімох шість, з шістьох п’ять, з п’ятьох штири, з штирьох три, з трьох два, з двох один, а з одного ні одного. Як ті орлові сини розійшлися, так щоб ця ґуля розійшлася. Як сіль на воді, як віск у вогні, як на небі хмари» 1.
І подула баба на ту ґулю три рази: «Хух, хух, хух!» Та й плюнула на землю. Трохим подякував, заплатив бабі за примівку, і на прощання баба сказала йому:
— Ти цю ґулю не зачіпай. Хай вона буде, як є, поки не пропаде.
З тим Трохим і пішов додому. І став чекати, поки ґуля розійдеться. А вона не розходилася, а випирала дедалі більше. І набирала та ґуля форми справжнього гусячого яйця, і так боліла, що бідолаха не міг сісти не то що на стілець, а навіть на подушку або на солому, їв стоячи, а спати лягав на бік або на живіт.
Але головна біда була навіть не в тому, що боліло, а в тому, що ґуля смішно випиралася з-під штанів, і п’яничка не міг показатися між люди, щоб не стати сміховиськом на все село. Добре було хоч те, що настали холоди. Трохим одягнув старе пальто, широке й довге, і тої ґулі не було під ним видно. Навіть у теплі, погожі дні він мусів ходити в тому пальті.
Минув ще місяць, і Трохим помітив, що яйце починає від його тіла відділятися. Воно вже не стирчало, як перше, а непристойно теліпалося, з’єднане з тілом м’яким шкіряним тяжем. «А чи не відрізати його? — подумав п’яничка. — І закинути його кудись, щоб його й світ не бачив». Але боявся він зачіпати яйце і знову пішов на пораду до старої Русалимихи.
Баба дивилася на те яйце і їй дуже хотілося сміятися. Але вона стримувала себе, щоб Трохим не образився.
— Не зачіпай його, — сказала баба, — бо не знати, що з того може вийти. Хай діється Божа воля. Будемо сподіватися, що воно саме відпаде. А як відпаде, то прийдеш до мене. І ми подумаємо, що з ним робити.
І п’яничка робив, як баба казала, не зачіпав яйця. А тяж, на якому воно висіло, дедалі більше видовжувався і тоншав. Яйце теліпалося вже так низько, що Трохим міг сідати на стілець.
І ніхто про те яйце не знав, тільки Русалимиха і Трохимова жінка, яка боялася того яйця і трималася від нього якомога далі. А сам Трохим уже звик до того, що в нього ззаду теліпається яйце і лоскоче йому ліве стегно. Добре було хоч те, що яйце вже зовсім не боліло.
Нарешті сталося те, що мало сталася. Одного прекрасного ранку — це було вже під весну — Трохим прокинувся і виявив, що яйця на звичному місці нема. Помацав довкола себе — нема. Трохим схопився, підняв укривало — яйце спокійнісінько лежало на самому краю постелі під стіною. Трохим обережно взяв його в руки. Воно було ще тепленьке. На гострішому його кінці, на тому місці, де воно з’єднувалося з тяжем, значок маленький лишився. А де ж тяж? Трохим помацав -тяж висів у нього ззаду, як хвостик. Обережно потягнув за той хвостик, і він легко відділився від тіла. Нікчемна зім’ята шкірка. Трохим кинув її в помийницю.
Трохим Легенький чув себе по-справжньому щасливим. Щоб ощасливити людину, треба спочатку ввергти її в нещастя. Трохимові хотілося співати. І на честь того, що він позбувся лихої напасті, йому хотілося випити.
— Жінко, іди принеси півлітру, відмітимо це діло.
Але жінка почала просити, щоб він того не робив. Адже цілих п’ять місяців, відколи вискочила на його тілі ґуля, Трохим спиртного в рот не брав. То чому б не лишити цю згубну звичку зовсім?
— Не пий, Трохиме, — просила жінка.
І він послухав. А потім зрозумів, що йому того вже не дуже й хочеться. Отож, яйце, що його нагилив п’яниці Перун, принесло йому щастя, бо завдяки йому перестав Трохим Легенький пити. І далі в цій розповіді ми вже не будемо називати його п’яничкою, і ніхто ніколи хай так не називає його.
Але що робити з яйцем? Може, кинути його в піч і спалити? А що, як воно візьме та й вибухне і всю хату завалить? Може, це справжнє чортяче яйце? І тут пригадав Трохим, що Русалимиха казала принести яйце до неї.
Баба щиро зраділа, що яйце нарешті відділилося від Трохима, обдивилася його і сказала:
— Хто тобі його нагилив? Перун. Отож, Перунові його й поверни. Підійди вночі до його хати і кинь йому це яйце у вікно. І хай робить з ним що хоче. Хай навіть зварить його і з’їсть. Це вже його буде турбота, не наша.
Це було, на перший погляд, дуже просте рішення. Але буває, що, здавалося б, дуже прості рішення призводять до складних і непередбачуваних наслідків. І Русалимиха підозрювала, що з того може вийти щось незвичайне, якесь нещастя для зловмисника Перуна.
— Побачимо, що з того вийде, — таємничо сказала вона.
Хоч була вже рання весна, але вночі ще потискав морозець. Ідучи з яйцем до Перунової хати, Трохим Легенький змерз. У хаті було вже темно, і тиша стояла довкола. Трохим з усієї сили розмахнувся і жбурнув яйце в темне вікно. Бренькнула наморожена шибка, з брязкотом посипалися уламки скла.
Грицько схопився, увімкнув світло — у вікні зяяла діра.
— Кидала б тебе лиха година! — вигукнув він зі злістю і почав шукати по хаті каменя, яким було розбите вікно.
Схопилася й Перунова жінка. Оглянули стіл, що стояв напроти розбитого вікна, — нічого не було, тільки уламки скла.
Обдивилися підлогу, ліжко, заглянули й під ліжко — ніде нічого не було. І вони подумали, що хтось тикнув у вікно дрючком. Жінка заткнула шматтям діру і полягали спати.
А вранці на Перунову жінку чекала важлива робота. Їй треба було посадити на яйця гуску. І посадила вона її саме в тій кімнаті, де було розбите вікно. Гуска спокійно сіла на яйця в кошик під лавкою. При тій роботі коло господині вертілася і намагалася їй допомагати її трирічна онучка.
Залагодивши справу з гускою, жінка пішла на кухню, а дитина гралася собі м’ячиком. І закотився той м’ячик під ліжко. Воно було застелене покривалом, край якого майже досягав підлоги. Дівчинка підгорнула те покривало, полізла під ліжко за м’ячиком і побачила в самому кутику велике яйце. Дитина викотила його на середину хати, підняла та й підклала під гуску. І забула за нього. Та й ніхто не знав, що під гускою разом з гусенятами висиджується диво, яке переверне все життя Грицька Перуна.
Минув належний час, і господиня вирішила подивитися під гуску. Вже мали вилуплюватися гусенята. І раптом побачила жінка якусь дивну істоту. По підлозі йшло щось малесеньке й рябесеньке. Жінка нагнулася й придивилася. І дуже здивувалася, коли побачила, що це поросятко. Воно невпевнено ступало тоненькими, як соломиночки, ніжками і тихо попискувало. Жінка покликала чоловіка.
— Подивися, що у нас є!
Вони оглядали обоє те поросятко і не знали, що його й думати. Звідки воно взялося? Може, з гусячого яйця вилупилося? Подивилися під гуску. Там уже сиділо кілька пухнастих гусенят. Порахували яйця — всі є. Значить, не з гусячого яйця вийшло порося. І ніхто не помітив сухої шкірки з чарівного яйця, що загубилася між яєчними шкаралупами. Отож, питання про те, звідки взялося порося, зосталося для подружжя Перунів таємницею навік.
Але що з тим поросям робити? Господарі ніби й раділи, що мають порося, але й тривожилися, бо надто загадковою була його поява. І, як потім виявилося, тривожилися вони недарма.
— Ти знаєш що? — сказав Грицько жінці. — Я піду до Русалимихи. Хай вона кине на карти. Може, щось з цим поросям проясниться.
Коли Грицько почав говорити бабі про таємничу появу поросяти, їй зразу стукнуло в голову, що між отим дивним яйцем, що його кинув у вікно Перунові Трохим Легенький, і Грицьковим поросям є прямий зв’язок.
— Грицьку, тобі, здається, хтось розбив вікно. Чим воно тобі вікно розбило?
— Та не знати чим. Ми думали, що воно кинуло каменем. Але в хаті ні каменя, ні чогось іншого не знайшли. Воно, видно, дрючком тикнуло у вікно.
Почувши це, баба остаточно утвердилася в думці, що чарівне яйце збереглося і саме з нього виплодилося поросятко. Параска Русалимиха була хитра баба. І вона дуже не любила Перуна. «Маю добру нагоду його провчити», — подумала баба і витягла з шухляди свої карти. І це було саме те, чого, на свою біду, й хотів Грицько.
Русалимиха розкинула карти на столі, здивовано витріщила на них очі і вигукнула:
— Три дні!
— Яких три дні? — запитав Грицько.
— Почекай, хай я ще раз кину.
Розкинула баба карти ще раз і знову крикнула:
— Три дні! Бий тебе сила Божа! Що воно робиться на цьому грішному світі?! Почекай, Грицьку, я ще раз розкину. Як випаде третій раз, то так воно вже й буде.
Баба кинула карти ще раз, подивилася на них і промовила, на цей раз тихо й зажурено:
— Так, три дні. Тут уже нічого не зробиш.
— Та яких три дні? — стурбовано запитав Грицько. — Та що таке?
— Отаке, Грицьку. Ти помреш рівно через три дні після того, як згине оте твоє порося. А якби ти помер ще за життя поросяти, то через три дні після тебе здохне й воно. Твоє життя пов’язане з життям твого поросяти. Бережи його, те порося, як око в лобі, щоб не спіткала тебе смерть. Більше я тобі нічого не можу сказати.
Грицько прийшов від Русалимихи насуплений, як чорна хмара. Жінка подала вечерю, а він і їсти не їв. Сидів і думав. Трирічна онучка гралася з поросятком, а йому те поросятко було як ніж у серці. «Що робити?» — розпачливо думав він і нічого не міг надуматися. Не було ніякого іншого виходу, а тільки годувати й берегти оте прокляте порося якомога довше, бо смерть поросяти — то смерть Грицькова.
А поросятко гарно пило молоко, їло кашку і росло як з води. І тільки б радіти, що воно таке добре до харчів, а Грицько не радів. Він думав: «Що буде далі?»
І недарма журився Грицько. Порося їло дедалі більше. За місяць з нього зробився гарний кабанець. І їло воно без норми й міри. Скільки б йому не давали, все було мало. Харчі як у прірву йшли. Такого ненажерливого поросяти Грицько ще не бачив.
— Вивези його на базар та й продай, — сказала Грицькові його жінка, але він того й чути не хотів; хай порося буде тут, коло нього, аби він знав, що воно живе й здорове.
І тут сталася подія, яка ще більше засмутила й налякала Грицька Перуна. Не бажаючи більше терпіти безперервного поросячого крику, Грицько зайшов до поросяти в загородку і дав йому трохи різок. А воно накинулося на Грицька й боляче вкусило його за литку. Сердега вискочив з тої загородки як ошпарений. І більше він до поросяти не заходив. І не заходив туди ніхто. Їжу поросяті наливали в корито через огорожу.
За півроку з поросяти зробилася справжня потвора. У нього почали рости страшні ікла, а голос був такий гучний і страшний, що від нього дрижали стіни. Жахливий свинячий крик виривався за межі хліва і розносився всім селом. І люди ремствували, що Дерунів кнур не дає їм світлої години. А для самого Перуна і його жінки життя перетворилося на справжнє пекло. Син і невістка перестали приводити до діда й баби внучку, бо дитина не могла переносити того страхітливого крику.
Кнур так виріс, що був уже мало що менший за корову. Він з’їв уже все, що було їстівного в Грицьковому господарстві. Грицько змушений був щомісяця купувати йому на базарі корми. Він ходив з косою і скошував для кабана всю траву, всі бур’яни, які тільки де були. Але кабанові усього того було мало, і він так схуд, що на нього страшно було дивитися. В очах його світилась більша лють, ніж у очах найкровожерніших звірів Азії й Африки, разом узятих.
Страшна морока була, коли доводилося переселяти кнура з хліва в літнє стійло, влаштоване з вертикально забитих товстих дубових колів. Тоді Перун усипляв потвору снодійними таблетками. А щоб перетягти її, доводилося залучати мало не півсела.
Але Грицько Перун терпів усі злигодні й муки і навіть щеплення кнурові робив від хвороб свинячих. Він беріг свою потвору як тільки міг, бо хотів жити. Жоден покараний тяжкою довголітньою тюрмою злочинець так не мучився, як Грицько і його жінка. З найзаможнішого чоловіка в селі він перетворився на останнього бідняка, худого, нужденного й обдертого, бо всі його заробітки і всі статки зникали в бездонному череві ненажерливого страховиська. До того ж Грицька ненавиділи односельці, бо кнур своїм криком не давав спокою всьому селу.
Коли кнур підріс, чорні плями, що були густо розсіяні по його тілу, зникли, і він став рівномірно бурим, як зазвичай бувають дикі свині. А ікла його — то було щось страхітливе. Вони стирчали, як роги.
У таких нестерпних муках збігло Грицькові довгих п’ять років. Він уже почав подумувати, чи не застрелити йому ікласте страховисько, щоб одержати хоч три дні спокійного життя. Але його стримувала від такого кроку думка, що після тих трьох днів настане вічний морок смерті. Знеможений і знедолений Грицько Перун з останніх сил чіплявся за життя.
Але була в селі людина, дуже заклопотана долею Перуна. Параска Русалимиха. Її мучило сумління. Який би не був Грицько, п’ять років отаких безперервних мук — це було таки забагато для нього. Баба розуміла, що кара завелика. І переказала через людей, щоб Грицько прийшов до неї. Коли він з’явився, баба вжахнулася — Грицько страшно постарів і був як з хреста знятий. Благенька одежина висіла на ньому, як на кілку. Жаль було на чоловіка дивитися. У серці бабки затепліло щире співчуття до цього нещасного мученика. І охопило її велике каяття, що це вона, Параска, до такого життя його довела. Пора вже було цю жахливу комедію кінчати.
— Слухай, Грицьку, скільки років ти вже годуєш того жахливого кнуряку?
— Рівно п’ять років.
— То я тобі скажу, що чари мали силу всього п’ять років. Тепер можеш що хочеш з ним робити: хоч заколоти на м’ясо, хоч продати — що хочеш. І нічого тобі не буде, житимеш сто років.
— Та де б я такого кнуряку їв! Хай він здохне! А купити — хто його купить, такого худющого?
Грицько говорив це, але обличчя його сяяло неприхованим щастям. У нього наче камінь тяжкий з плечей звалився. Вся душа його радісно співала.
— Грицьку, — привітно мовила баба, — ти зроби, як я тобі скажу, і все буде добре. Зроби йому операцію, як ти вмієш робити. Позбав його, як то кажуть, чоловічої гідності. І він зовсім зміниться, зробиться спокійним і лагідним, аби лиш їсти добре давали. А тоді підгодуй його пару місяців, обмий гарненько — і на базар. Відбою від купців не буде, бо такого великого кабана ще не бачив ніхто.
— Правильно ви кажете, але чим я його підгодую, як у мене в кишенях вітер віє, а хата порожня, як у останнього жебрака?
Тоді баба вийшла до сусідньої кімнати і вернулася звідти з пачкою грошей у руці.
— На тобі, любий, ці гроші. Я їх тобі позичаю. Тут рівно півтисячі. Віддаси, як продаси кабана. На всі ці гроші купи кормів і годуй його досхочу.
І Грицько зробив усе так, як сказала йому хитра бабка. За кілька місяців кабан так поправився, що зробився схожий на бегемота. Коли прийшов час везти його на базар, Грицько скликав 27 чоловіків і вони з великим трудом висадили гуртом кабана в кузов автомобіля. І кабан зайняв собою цілий кузов, так, що ледве закрили борти.
І не признався Грицько на базарі, що кабанові п’ять років, казав, що два.
Вдало продавши кабана, щасливий і радісний Грицько пішов з пляшкою шампанського до баби і віддав їй борг. І коли вони розпивали удвох ту пляшку, баба сказала йому:
— Тебе Бог покарав тим кнурякою за гріхи. Ти любив, Грицьку, капості людям робити. Не роби такого більше нікому, і добре тобі буде до кінця днів твоїх.
І Грицько більше нічого такого не робив. І жив заможно і при доброму здоров’ї ще багато років. І ще й тепер живе.
А про чарівне яйце, яке з ласки Грицька виросло на тілі Трохима Легенького, ні баба Русалимиха, ні сам Трохим, ні його жінка не сказали нікому довіку. Тільки мені розказав Трохим уже в глибокій старості історію з яйцем, і я її тут описав.
Грудень 2000 року
Чарівні казки
1Примівку записано в Недобоївцях Хотинського району Чернівецької області від Сироти Марії Іванівни (70 років) 11 березня 1977 року.