svit-navyvorit

Світ навиворіт

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

В одній місцевості почали безслідно зникати люди. Вийде чоловік з хати, піде кудись і не вернеться. Чекають його, шукають, а його нема й нема. Так пропав один, другий… десятий. Люди стали боятися відходити від села. Ніхто не знав, звідки чекати небезпеки, як боротися з лихом.

Жив у тій місцевості, в гірському селі, один юнак. Кожної весни ходив він з вівцями на полонину і був там разом з іншими вівчарями до осені. Там, на полонині, вівчарі ночували в стаї, малесенькій полонинській хатині.

Одної осені наш юнак повернувся з вівцями до села і забув у стаї свою сокиру. Він усе збирався піти за нею, але не було часу, бо восени в селі завжди багато роботи. А як настала зима і гори покрив перший сніг, вирішив юнак іти до стаї. Узув постоли, тепло одягнувся, взяв у торбу харчів на дорогу й пішов.

Батьки перечили, не хотіли його пускати.

— Нащо вириваєшся у дорогу? — казала йому мати. — Ти бачиш, як пропадають люди. Чує моє серце, що більше тебе не побачу.

Але він таки пішов. І не тому пішов, що йому так потрібна була забута в стаї сокира. Чув силу в тілі і неспокій в душі і йому хотілося йти.

Юнак ішов угору схилом. Неподалік виднівся ліс. В урочистому спокої стояли припорошені першим снігом смереки. День був сонячний, а сніг неглибокий, і йшлося юнакові легко. Легко було йому й на душі. І зовсім не спадало на думку, що його може спіткати якесь лихо.

Юнак ішов угору схилом і нічим не журився…

А вдома на нього чекали.

Минув день, минув другий, третій.

Батьки занепокоїлися. Чому не вертається син? Він не міг заблудитися в горах, бо ні разу за ці дні не шелеснув вітер, жодна сніжинка не впала з ясного неба. Він міг повернутися назад по власних слідах. Де ж він?

На четвертий день батько юнака і кілька хлопців, його товаришів, пішли по сліду вгору. Слід був такий чіткий і виразний, ніби юнак пройшов кілька хвилин тому. Хлопці йшли і весело перемовлялися, а батько мовчав, і серце його було сповнене лихими передчуттями.

Село зосталося далеко позаду. Батько і хлопці ішли пологим схилом угору. А далі слід повів їх гребенем гірського хребта. Він, той слід, був, як перше, незаймано свіжий. І раптом слід пропав. Юнак не повернувся назад, не звернув ні праворуч, ні ліворуч. Просто слід обірвався.

Всі зупинилися і з подивом і страхом дивилися на той обірваний слід. Спочатку мовчали, а потім заговорили тихо, ніби боячись, що хтось їх почує. Куди дівся хлопець? Не міг же він полетіти повітрям або вознестися на небо.

— Де ж він дівся? Скажіть мені, де він міг дітися? — питав плачучи батько, але відповіді йому ніхто дати не міг.

Так вони й повернулися ні з чим. В усіх навколишніх селах тоді тільки й говорили про цей випадок. Юнакова мати посивіла від горя. Але пройшли місяці, минули роки, і спогади про таємниче зникнення юнака почали покриватися порохом забуття.

Але що ж у той день сталося?

Він ішов собі, як не раз ходив горами. Осяяний сонцем сніг був такий сліпучий, що юнак мимоволі примружував очі. І раптом упала на нього рухомою плямою якась тінь. Згори війнуло холодним вітром. Не встиг він і вгору глянути, як щось ухопило його за плечі і відірвало від землі. Якийсь могутній птах поніс його над горами. Хижі пазурі, пробивши одяг, боляче вп’ялися у юнакове тіло. Птах усе летів і летів, аж поки не приніс його туди, де найвищі кам’яні громаддя стриміли назустріч небу. Раптом скелі з гуркотом розсунулися, і юнак побачив перед собою широченний отвір, якийсь великий тунель, що вів невідомо куди. Птах разом з юнаком у пазурах залетів у той тунель. Юнак напружено вдивлявся вперед. Там, у кінці тунелю, він побачив блакитне світло. Позаду загуркотіли скелі, які, видно, зійшлися і закрили вхід. А блакитне світло все ближчало, і нарешті птах виніс його на простір.

Юнак потрапив у якийсь новий дивний світ. І дерева, і кущі, і трави — все навколо було синє. Перед очима простяглася широка рівнина, а ліворуч від неї тяглося пасмо скелястих гір. І всюди на кам’яних виступах сиділи величезні птахи з довгими голими шиями і хижо загнутими дзьобами. Це були велетенські грифи. Саме такий гриф приніс юнака сюди.

Юнак пролетів у пазурах грифа ще трохи і побачив великі оброблені поля. Тисячі людей, чоловіків і жінок, працювали на тих полях. А далі паслися на синій траві стада худоби, отари овець. Гриф опустився додолу, випустив юнака з пазурів, піднявся на дужих крилах угору і полетів до скелястих вершин.

До юнака підійшло кілька людей.

— Звідки ти? — спитав один із них.

І тут хлопець збагнув, що нічого не пам’ятає про своє минуле. Нічого! Він тільки бачив усе довкола, а минулого не існувало для нього.

— Звідки ти? — запитав другий чоловік, а він далі мовчав.

— Не питай його, — сказав інший. — Хіба ти не бачиш, що це новачок? Він щойно прибув через Браму Вічного Забуття.

Брама Вічного Забуття! Скелі, що розсунулися і впустили грифа разом з ним сюди, і були тою брамою. Хто проходив крізь неї, той навік забував своє минуле і був приречений на вічне рабство в цій дивній синій країні.

Юнак звернув свій погляд догори. По небу пливло сонце. І, дивна річ, воно рухалося не зі сходу на захід, як звичайно, а навпаки, ніби з заходу на схід. І так швидко котилося сонце, що це було помітно людським очам. Це був Світ Навиворіт. Тут усе було не так, як на просторій прекрасній землі, де юнак народився і виріс. Але він не міг порівняти цей світ з рідною землею, бо не пам’ятав минулого.

На полі працювали сотні людей. Просапували якусь невідому синю рослину. Йому подали сапу.

— Берись до роботи.

— Не-хочу, — відповів хлопець.

— Мусиш. Хто не хоче або не може працювати, того грифи хапають і несуть на обід своєму триголовому володарю. Уже не один загинув отак. Берись до роботи.

Юнак узяв сапу і приєднався до працюючих.

А сонце швидко пливло по синьому небу і почало опускатися до скель. І швидко зайшло. На темному небі засвітилися сині зорі.

— Уже ніч. Припиняймо роботу, — сказав юнак.

— Ні, — відповіли йому люди, — нам дозволяється відпочивати аж після того, як сонце десять разів пройде свою путь по небу. Ми працюємо і при світлі зірок. І в дощ, і в вітер мусимо працювати.

І люди працювали, а над ними все пролітали чорні тіні. То хижі грифи слідкували за роботою своїх рабів.

Юнак побачив — люди щось їдять.

— Я теж хочу їсти, — сказав він, і йому подали якісь плоди. Він вкусив і скривився — той плід був гіркий.

— Ти не кривися, — сказали йому. — Ми всі це їмо. І більше нічого нам не дозволено їсти. Оті стада й отари, що пасуться на луках, то все пожива для грифів, а нам дозволено живитися тільки цими гіркими плодами. Їх, ці плоди, ми самі в поті чола вирощуємо на полях.

А сонце знову викотилося з-за скель і попливло по небу справа наліво. І ще кілька разів воно сходило й заходило, аж поки не пролетів над їхніми головами гриф і не прокрякав, що їм уже можна йти на спочинок.

Юнак прийшов з усіма людьми до вбогого селища. Йому показали маленьку халупку.

— Заходь, тут будеш жити.

Він зайшов. У напівтемній хатині хтось був. Юнак придивився. Якийсь чоловік сидів на застеленій дрантям долівці. Коли очі юнака звикли до сутінків, він побачив, що то був старенький дідусь, худий і знеможений. Юнак привітався. Дідусь відповів на привітання й спитав:

— Хто ти, юначе?

— Мене привели сюди з поля.

— А я був вівчарем. Але тепер мене зігнули горе й старість. Я вже не маю сили ходити за вівцями і завтра стану поживою грифів.

Юнакові стало страшно. Як це так? Жива людина має стати поживою гидких потвор?

— Не дивуйся, — сказав дідусь, — усіх нездатних до роботи і всіх непокірних грифи відносять своєму володарю, Триголовому. Там, у Триголового, вони справляють свій кривавий бенкет. Знаю, й на мене чекає така смерть. І тут нічого не вдієш. Але я тобі щось розкажу, юначе, а ти послухай мене. Снився мені одного разу сон. А потім ще два рази снилося те саме. Снилося, що я йду країною, де всі дерева й трави не сині, як звичайно, а зелені-зелені. Скажу тобі, я досі й кольору такого не бачив. Тільки очі в деяких наших людей зелені. У мене й самого очі зелені. Як розвидниться, ти побачиш це. А уві сні я бачив, юначе, цілу зелену країну. І бачив я там незнаних звірів з гіллястими рогами. І незнані пташки літали серед зелених віт і співали незнаних пісень.

І снилося мені, що підійшов до мене дідок, такий старенький, як я. Він сказав мені: «Бачиш оцей зелений світ? Тут усі рослини зелені. А в Світі Навиворіт, де ти живеш, рослини сині. Але серед них є одна зелена рослинка. Одна-єдина. Знайди її, ту рослинку, і ти визволиш усіх невільників у Світі Навиворіт. Та чудодійна рослинка дасть тобі змогу позичити у багатьох людей їхню силу. Поклади кожному руку на плече, і частина його сили перейде до тебе. Позич силу в сотень людей, і ти переможеш крилатих потвор, і визволиш з неволі всіх. Але треба, щоб зелена рослинка лежала у тебе на грудях».

І зник дідусь, а я зостався серед зеленого поля. Отакий сон мені снився, юначе, три рази. Я шукав ту рослинку роками і не зміг знайти. А тепер шукай ти, а я завтра помру. Ти молодий і дужий. Шукай її, аж поки не знайдеш. Шукай і вір, що визволиш себе і всіх людей з неволі.

Отаке сказав дідусь-вівчар юнакові. А коли зійшло сонце, прилетіли два грифи і схопили в свої пазурі їх обох: і дідуся, і юнака. «Невже це кінець?» — подумав юнак. Обидва грифи летіли поряд, тримаючи своїх жертв у пазурах. Але тут один з них, той, що ніс дідуся-вівчаря, повернув у бік скель.

— Прощай, юначе, — крикнув дідусь. — Прощай і роби так, як я тобі казав!

І дідусь полетів у пазурах грифа назустріч своїй смерті. А юнака приніс гриф у поле, до великої отари овець. Його поставили вівчарем замість того старенького Діда.

Від того часу він пас вівці і цілими днями шукав поміж травами зелену рослинку. А сонце швидко пливло синім небом і заходило за скелі. Справа наліво пливло. І так повторювалося багато разів, а зеленої рослинки все не було. Але була надія. Він вірив, що пошуки його не марні.

І ось настав жаданий день, коли він нарешті побачив серед синьої трави круглі листочки іншого кольору, такого, як були очі в дідуся-вівчаря. Юнак обережно зірвав ту рослинку і заховав у кишеньку на грудях. Тепер він визволиться з неволі і визволить інших!

Коли зайшло сонце і вівці відпочивали, жуючи свою жуйку, юнак, скрадаючись, побіг до людей, які працювали на полі. Підійшов до одного чоловіка й сказав:

— Позич мені своєї сили, товаришу.

І поклав руку йому на плече. Тоді підійшов до другого, до третього. І ще до багатьох підходив. І кожного разу відчував, як у нього вливається сила і він стає нездоланно могутнім.

Юнак повертався до своєї отари, а потім крадькома, щоб не помітили грифи, ішов до все нових і нових людей.

— Позич мені трохи сили, товаришу, і я знищу грифів.

І клав то одному, то другому на плече руку. І він ставав дедалі сильнішим, а люди з надією дивилися на нього.

Пройшов якийсь час, і юнак відчув у собі таку непомірну силу, що, здавалося, гору зрушив би з місця. Але ж голими руками не будеш боротися з хижими потворами. Потрібна зброя.

Він брав у руки великого дрюка, розмахував ним. Але досить було раз ударити таким дрюком об землю, як він розсипався на тріски. Така зброя не годилася. Люди порадили йому йти до коваля. Прийшов юнак до кузні, подивився, як виковував коваль сапи, і сказав:

— Товаришу, викуй мені велику залізну палицю.

— Нащо тобі? — запитав коваль.

— Я хочу знищити грифів.

Вжахнувся коваль, почувши такі слова. Ніхто ніколи не смів говорити такого. Але переконав його юнак, і викував коваль палицю. Таку, що троє людей не підняли б її. Ще й ножа великого викував.

Юнак вийшов з кузні, розмахнувся палицею раз, другий — це було якраз те, що треба. Він увіткнув за пояс ніж, узяв у руки палицю і пішов у чисте поле. Ішов собі і розмахував, як соломинкою, тою важкенною палицею, і це зразу помітили грифи. Ще ніколи тут не бувало такого, щоб хтось із їхніх невільників розмахував собі безтурботно палицею. Невільник повинен безперестану працювати. Один із грифів піднявся на крила і полетів просто на юнака. Той побачив, що наближається його крилатий ворог, і стояв, тримаючи палицю обома руками.

Гриф швидко спускався. Ще мить — і страшні кігті вгородяться в тіло юнака. Але тут юнак розмахнувся своєю палицею і вдарив потвору з такою силою, що тільки пір’я полетіло з неї, а сама вона впала мертва на землю.

Побачили це грифи і сполошилися. Це нечувано, щоб хтось із невільників убив грифа. Стривожений клекіт понісся над скелями, наче буря зірвалася в Світі Навиворіт. Цілі зграї грифів полетіли на зухвальця. Юнак розмахував своєю палицею, що аж свистіло, а грифи кружляли з хижим клекотом і налітали на нього. Але палиця несхибно била кожного, хто підлітав на відстань удару. Побиті грифи один за одним падали на землю, а юнак наносив удар за ударом, не підпускаючи потвор до себе. Удари були такі сильні, що деяких грифів перебивали навпіл. Але налітали все нові, і бій продовжувався.

Усі люди на полях припинили роботу і з завмираючими серцями спостерігали за боєм. І вперше в своєму невільницькому житті вони відчули гордість,за свій людський рід. А бій продовжувався. Уже багато десятків грифів валялися довкола, а юнак продовжував наносити їм страшні удари. І зрозуміли грифи, що нічого вони йому не зроблять. І полетіли до скель. Вся їхня надія тепер була на володаря -Триголового.

Страшно блимнув очима Триголовий, коли почув, що робиться в його царстві. Заклекотів усіма трьома пащеками-дзьобами, стріпонувся і сам полетів на юнака.

Цей гриф був у кілька разів більший за всіх інших. Він прилетів і почав кружляти над юнаком, опускаючись усе нижче й нижче. Та ось він завис над головою юнака і каменем полетів униз. Юнак в останню мить відскочив набік, і Триголовий гепнувся об землю. Хлопець з усіх сил ударив потвору палицею по спині. Але це був не той гриф, якого можна було вбити одним ударом. Він гекнув, ударив могутніми крильми об землю і знову піднявся угору. І знову почав кружляти над хлопцем на недосяжній для палиці висоті. Юнак стояв, відвівши палицю набік, і кожного разу розмахував нею, коли чудовисько пролітало загрозливо близько. А воно ухилялося від ударів і все літало над ним. Усі три хижі голови пильно стежили за кожним порухом юнака. А він уже стомився слідкувати за чудовиськом, бо тривало це надто довго.

І тут Триголовий метнувся до хлопця і схопив обома лапами палицю. Юнак не випустив палицю з рук, і чудовисько потягло його разом з нею вгору. Він зрозумів, що впаде і вб’ється, коли гриф випустить палицю. А чудовисько набирало висоту. Юнак підтягнувся і вхопився за грифову лапу. І в ту ж мить чудовисько випустило палицю і вільною лапою учепилося хлопцеві за спину. Палиця полетіла на землю. Хижі пазурі все глибше вгороджувалися в юнакове тіло. Тоді він, тримаючись за лапу чудовиська одною лівою рукою, правою вихопив з-за пояса ніж і встромив його по саме руків’я ворогові в черево. З рани полилася чорна кров. Чудовисько страшно закричало, судорожно замахало крильми і почало знижуватися. Вони обоє впали на землю. Три страшних дзьоби вп’ялися в юнака, але потвору вже покидали сили. Хлопець вирвався і відскочив набік. Він побіг за своєю палицею, яка лежала неподалік, але поки вернувся, потвора вже сконала.

На скелях знявся жахливий крик і лемент. Усі грифи падали на каміння і корчилися в передсмертних муках. Їхнє життя мало скінчитися разом з життям їхнього володаря. Смоляниста кров текла по камінню. Крики потвор дедалі тихшали. Нарешті настала повна тиша. Потвори згинули.

Юнак стояв посеред поля. Змучений, зранений, але щасливий. Всі люди з радісними криками бігли до нього.

І тут він почув за своєю спиною гуркіт. Оглянувся — позад нього розступилися скелі. Відкрився шлях у якийсь інший світ.

Цілі юрби людей підбігали і голосними криками вітали переможця. Він уперше побачив, що ці люди вміють сміятися й радіти. Усі радісно гомоніли, а юнак зійшов на високий камінь і простяг уперед руку. На знак того, що він просить у них слова. Усі замовкли. І тоді сказав юнак:

— Люди! Сьогодні ми визволилися. Я зміг убити Триголового. Отож, я й кажу вам: ми визволилися. А тепер нам треба подумати, як будемо жити далі. Гляньте, перед нами розверзлися скелі і відкрився шлях у якісь нові краї. Відпочивайте і святкуйте нашу перемогу, а я піду подивлюся, куди веде цей шлях.

І він пішов, а люди порозкладали вогнища, і смажили м’ясо, і бенкетували, і великий гомін радості витав над усією країною.

Попід скелі вів широкий напівтемний тунель. Саме цим тунелем приніс колись юнака в Світ Навиворіт гриф. Але, пройшовши крізь нього, крізь цю Браму Забуття, юнак забув своє минуле, і тепер Брама була для нього новою й незнаною. Його мучили рани і втома, але він ішов, гнаний жадобою першовідкривача.

Вдалині заясніло світло.

Юнак прискорив ходу і незабаром дійшов до виходу. Перед його очима постала прекрасна зелена країна. Пагорби, вкриті зеленими травами, повиті блакитним туманом темно-зелені ліси. Он пробігло стадо звірів з гіллястими рогами! Та це ж олені! Так, це була країна, яка приснилася колись старому вівчареві. І йому, юнакові, невиразно пригадувалося, що й він виріс у цій країні.

Йому хотілося бігти, качатися по зеленій траві, вдихати на повні груди духмяні пахощі трав. Але він пригадав, що там, у Світі Навиворіт, на нього чекають тисячі людей, і повернувся до них.

Зайшло сонце. Всюди на полях горіли вогні. Люди вже стомилися від святкувань і веселощів. Бо свято тільки тоді миле, коли воно скороминуще. На юнака посипалися запитання. Він вибрався на виступ скелі і обернувся обличчям до людей. Гомін почав стихати. Юнак сказав:

— Люди! Я бачив країну, де сонце непорушно стоїть у небі, а гори вкриті зеленою травою. Там квіти, там співи пташині дзвенять над горами. Переказуйте всім, хай збираються сюди, і я поведу вас у той край. Забирайте всі стада, гоніть усі отари.

І по всьому краї полетіли заклики збиратися до походу на нові прекрасні землі.

— Веди нас, — казали люди.

І юнак пішов попереду, а за ним нескінченними юрбами йшли чоловіки й жінки з дітьми, вчорашні невільники. Ніколи ще не бачив такого стовпотворіння цей похмурий Світ Навиворіт.

Нарешті юнак вийшов з-поміж скель, а за ним посунули сотні, тисячі людей. Вони із захопленням дивилися на неосяжні гірські простори і струмками розтікалися на всі боки. Стада жадібно паслися на зеленій траві.

Багато днів люди виходили з тої діри, аж поки не вийшов останній чоловік. І тоді той тунель, ота Брама Вічного Забуття, з гуркотом закрилася за ним. І всі колишні невільники в ту ж мить забули про Світ Навиворіт. Забули і навіть самі не помітили цього.

А юнак ішов усе далі й далі гірськими луками, і за ним ішло багато людей. Припікало літнє сонце, і юнакові стало гаряче. Він скинув свій драний кожушок і жбурнув його геть. І разом з ним кинув чарівну зелену рослинку, що досі лежала у нього на грудях. І зразу покинула його непомірна сила, що її він позичив у багатьох людей. Вона повернулася до тих самих людей, а йому зосталася його власна колишня сила.

Він став таким, як і всі люди.

Юнак бачив, що ці гори знайомі йому. Адже він серед них виріс. Але не знав юнак, що у Світі Навиворіт, де сонце обертається в протилежний бік, час ішов не вперед, а назад.

Людські потоки розлилися по всіх горах довкола. І ніхто не знав, звідки вони взялися. І вони самі не знали. Їх питали:

— Що ви за одні? Звідки прийшли?

Але ніхто нічого не міг відповісти. Вони впізнавали свої села, своїх рідних і близьких, але про страшний Світ Навиворіт не міг пригадати ніхто. А для тих, які народилися в Світі Навиворіт, усе було нове й незнайоме, але миле й радісне.

Нових поселенців було так багато, що в горах виникли нові села й хутори.

А наш юнак повернувся на цілих десять років у минуле. Він прийшов у рідну сім’ю. Батьки його були на десять років молодші, брати й сестри ще зовсім малі. Усі розпитували його, де був, але він не міг нічого відповісти. І десять років життя для нього повторилися ще раз, до того випадку, коли він пішов у гори по сокиру. Але на цей раз ніякої прикрої пригоди з ним не сталося, бо крилатих потвор уже не було.

1985 рік
Чарівні казки