prygody-hrestovogo-korolya

Пригоди хрестового короля

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Ворожка Арміна вернулася додому в поганому гуморі. І все через хрестового короля, який так недоречно випав Арміні в картах. Вона ворожила одній молодій дівчині, яка сподівалася молодого валета. А випав старий бородатий король. Ворожка хотіла якось вивернутися і почала говорити про батька дівчини:

— Твоєму батькові прийдуть великі гроші.

Але, на лихо ворожці, дівчина була круглою сиротою. Вона зміряла ворожку презирливим поглядом, махнула рукою й пішла. І це бачили люди, і сміялися з ворожки. Арміна зайшла в хату і роздратовано кинула колоду карт на стіл.

— Чого ти така сердита? — запитала її зі свого кута мати, стара чарівниця.

Уже переводяться чарівниці, і тепер у них мало хто вірить. Але в той день, про який ми розповідаємо, стара Гайра-Майра ще жила. Це була справжня чарівниця, і притому чарівниця лиха.

— Чого ти така набурмосена? — спитала вона ще раз.

І дочка розповіла, яка невдача спіткала її при ворожінні. Гайра-Майра люто блимнула очима, підвелася, підійшла до столу і взяла карти. Знайшла між ними злощасного хрестового короля, який так підвів її дочку, поклала його зверху колоди карт і пробурмотіла щось таємниче й страшне. А тоді з силою ляснула тою колодою об стіл і голосно крикнула:

— Щезни! Пропади!

Від сильного удару карта з хрестовим королем злетіла з колоди і впала на долівку.

— Щезни! Пропади! — ще раз крикнула чарівниця, і щось вибухнуло в хаті, як бомба, і вся хата наповнилася клубами жовтого диму.

— Тьху! — сердито плюнула чарівниця і відчинила двері в сіни й надвір, щоб вийшов дим. Коли в хаті прояснилося, обидві циганки побачили, що посеред хати стояв старий сивий чоловік з великою бородою. На голові в нього була блискуча корона, а в правій руці залізна куля з хрестиком. Одягнутий був у довгу хламиду з якоїсь невідомої сірої тканини.

Це був ожилий хрестовий король. Він розгублено оглядався на всі боки. «Гу!» — крикнула чарівниця, і старий, випустивши з рук свою кулю, прожогом кинувся до дверей, вискочив у сіни, а звідти надвір. Притому його блискуча корона зачепилася за одвірок, злетіла з голови і з металевим дзенькотом упала на тверду долівку. Чорні очі Гайри-Майри пожадливо заблищали. Вона вхопила корону, обдивилася її на всі боки. Тоді відчинила шухляду, знайшла напилок і почала терти ним корону. Під блискучою позолотою червоніла звичайнісінька мідь.

Чарівниця розгнівалася не на жарт.

— І це називається король! — вигукнула вона. — 3 фальшивою короною?! Паршивець він, а не король!

Тут Гайра-Майра спіткнулася об покинуту королем залізну кулю і мало не впала. Люто копнула кулю ногою, так, що та закотилася аж під лаву.

А тим часом король брів поволі вулицею. По обидва боки вузької сільської дороги стояли невеличкі побілені хатини. Подекуди через солом’яну покрівлю йшов дим. На подвір’ях бігали діти, зодягнені в штаненята й сорочечки з домотканого полотна. З усього видно було, що люди живуть бідно.

Король уже минав село, коли на небі почали купчитися хмари. Війнув вітер, ударив перший грім. Король перехрестився. Куди б його заховатися? Праворуч від дороги сіріли хрести кладовища. З самого краю був невеликий могильний склеп. Там колись було поховано одного з місцевих панів. А потім сини того пана забрали його останки на столичний цвинтар. Тепер склеп стояв порожній. Плита, яка колись щільно закривала його, була напіввідчинена. Король побачив той отвір, протиснувся в нього і заліз у склеп. Надворі вже пустився сильний дощ, а там було сухо й затишно. Старий ліг на долівку, щоб відпочити, але щось муляло йому в спину. Обмацав руками долівку — нічого нема. Ліг — знову муляє. Тоді він почав обмацувати свою хламиду і в одному рубці намацав щось тверде. Йому вдалося розпороти ту частину рубця і він добув звідти маленький твердий пухирчик. Відіткнув його — і з нього пішов смачний дух. Приклав до рота — дуже смачне. Тоді він випив усю рідину і зразу міцно заснув.

А надворі розігралася справжня буря. І блискавка вдарила в стару липу, що росла недалеко від склепу. Розбита липа гримнулася об землю. Одна з її гілляк ударила збоку в плиту, що прикривала склеп, плита заплішилася на своє старе місце і наглухо закрила королівський сховок. А король, випивши стародавніх чарівних крапель, міцно спав і не чув, що робиться довкола. І не знав, що він похований у склепі і проспить там цілих сто років.

А всі ворожки і всі картярі, які програвали в карти гроші, і всі простаки, котрі грали в підкидного дурня, — всі побачили в той вечір, що в їхніх колодах карт замість хрестового короля були чисті білі картки. Усі дивувалися і ніхто не міг пояснити, як це сталося. І кожен малював на своїй картці короля як умів.

Минуло сто років. Багато важливих подій сталося за цей час у світі, але ми оминаємо їх усі і будемо говорити тільки про хрестового короля. Цвинтар, на якому приблудний король знайшов сховище й спочинок аж на сто років, давно вже кудись перенесли. Зрозуміло, що старих поховань ніхто нікуди не переносив, а тільки почали ховати померлих на зовсім іншому кладовищі. А на колишньому цвинтарі могили згладилися, зрівнялися. Тільки один давній могильний склеп сиротливо стояв край дороги та одинокий ясен височів недалеко від нього.

Десятками років на місці старого цвинтаря пасли корів, прив’язували кіз. Село розрослося і нові будинки обступили ту ділянку з усіх боків. Після довгих суперечок вирішено було на місці колишнього цвинтаря будувати двоповерховий будинок нової школи. Якраз там, де він мав бути, стояв ясен. Його вирішили спиляти, а після того вирівняти ділянку бульдозером. Прийшов чоловік з бензопилою і звалив ясен. Дерево з гуркотом упало біля самого склепу. І від того гуркоту прокинувся в склепі король. І в той же час, і з тої самої причини впала плита, яка закривала вхід до склепу. Темний склеп осяяло сонячне світло. Король мружив очі. Він думав, що проспав усього лише одну ніч. «Треба йти і якось добиратися до мого королівства», — подумав він і виліз зі склепу.

Чоловік з бензопилою побачив, як вилазив зі склепу король, і подумав, що то воскрес мертв’як. Бідолаха впав у такий страх, що кинув свою пилу і щодуху побіг до найближчої хати. Там він розказав, що зі склепу на його очах виліз мертвий з сивою бородою, довгими патлами і в попівській рясі.

Назбирався цілий гурт охочих подивитися на таке чудо. Прийшли до склепу, заглядали, шукали, але ніде нічого не було. І всі подумали, що пильщикові усе це привиділося. Для таких припущень були дуже поважні підстави, бо люди часто запрошували його пиляти дрова і притому частували горілкою. Він ті почастунки дуже полюбляв і від горілки, як то кажуть, не просихав. Але залишімо на деякий час того п’яницю і вернімось до нашого короля.

А король якраз перед тим вийшов на дорогу і побачив якусь дивну хатку на потворно товстих колесах. Двері хатки були відчинені, а знизу під дверима висіла коротка залізна драбина. Король вчепився в ту драбину, нап’явся і вліз у автофургон, який він прийняв за житло. А в той час шофер закрив капот двигуна, зайшов ззаду, кинув у фургон відро, яким він за хвильку до того заливав воду, зачинив дверці і пішов до кабіни.

Фургон покотився нерівною сільською дорогою, а король у фургоні це міг зрозуміти, що сталося. Його трясло й підкидало, він дуже налякався. І не знав, що робити. Хотілося кричати, але його скував страх. Та й королівська гідність не дозволяла йому робити те, що роблять прості смертні. А фургон усе їхав та їхав і здавалося, що кінця не буде тій їзді. Короля на поворотах кидало то в один кут фургона, то в інший. Його хламида, яка геть струхлявіла за сто років лежання в могильному склепі, почала розповзатися і перетворювалася на лахміття.

Нарешті він не витримав і закричав. Шофер почув крик і подумав, що хтось потрапив під колеса. Він зупинив машину і вискочив з кабіни. Нікого під колесами не було. А може, то якась біда кричала в фургоні? Молодий водій відчинив дверці фургона і не на жарт злякався такого страшного діда. Обоє дивилися один на одного й мовчали. Нарешті шофер отямився й запитав:

— Діду, як ви потрапили сюди?

Король дивився на шофера і не розумів жодного слова. Адже він знав мову тільки свого Франкського королівства, якого не існувало вже понад тисячу років. Король стояв і мовчав. «Бідолаха, мабуть, утік з психлікарні», — подумав шофер і лагідно промовив:

— Ходіть сюди. Дайте я вам поможу злізти.

Король виліз із фургона. «Може, здати його в найближчу сільраду?- подумав шофер. — Але в мене і без нього багато клопоту. Я не лікар і не міліціонер». Та сів у кабіну й поїхав. А дід стояв на дорозі, і йому було дивно й лячно, що зелена хатина без коней поїхала дорогою.

І побрів король до села, що виднілося неподалік. Йому здавалося, що то столиця якогось могутнього королівства. Тільки в столиці можуть бути такі гарні будинки. Навіть у його королівському палаці не було таких широких вікон.

Але в цю хвилю король забув і за вікна, і про все на світі, бо дорогою назустріч йому з гуркотом і ляскотом сунулась якась залізна потвора. Зверху на потворі була будка з віконцем, а в тій будці сидів молодий хлопець.

Королеві хотілося притьмом тікати куди очі дивляться. Але цього не дозволяла йому королівська гідність. Він тільки зійшов на край вулиці, під штахетний паркан, і стояв, віддавши себе на Божу волю.

Потвора присунулася ближче і зупинилася напроти нього. Оглушливий гуркіт перейшов у тихе бурчання. Хлопець відчинив двері і вискочив з будки. Дивна постать короля вразила його, і він постояв, подивився на діда, а тоді відчинив фіртку і пішов до хати.

За хвилину з хати вийшла жінка в білій хустині. Вона підійшла до короля, привіталася і лагідним голосом промовила:

— Ходіть до хати.

Король не розумів її слів, але збагнув їх зміст. Він зразу проникся довірою до цієї жінки і пішов за нею. Думав, що в цій хаті, в цьому прекрасному палаці, все блищатиме золотом і сріблом. Але нічого такого не виявилося. Зате було світло й чисто. За столом сидів хлопець і обідав.

— Сідайте, — сказала жінка, показуючи на стільчик коло столу. Він покірно сів. Господиня поставила перед ним миску паруючого борщу, поклала хліб і ложку. — Їжте, будь ласка.

Король узяв у праву руку ложку, а в ліву шматок хліба (він побачив, як це робив хлопець) і почав їсти. Страва була для нього незнайома, але смачна.

Хлопець устав з-за столу. Король хотів і собі встати, але жінка показала жестом, щоб він сидів, і привітно сказала:

— Ви їжте, їжте.

І старий продовжував їсти.

— Мамо, — сказав хлопець, — я віджену трактор і зараз прийду. Увечері хочу йти в кіно.

Він вийшов надвір, і король почув, як загуркотіла залізна потвора. Дід закінчив їсти, чемно подякував на своїй, давно забутій людством мові і хотів було йти, але жінка запитала:

— Куди ви йдете?

Король стояв біля порогу і мовчав.

— Ви краще переночуйте в нас. Куди ви підете на ніч?

Король напружено вдивлявся в її лице, намагаючись зрозуміти, чого від нього хочуть. Жінка почала пояснювати жестами, і король зрозумів. І радо погодився. Господиня внесла сінник і почала на підлозі лагодити йому постіль.

Коли прийшов з роботи господар, король уже міцно спав. А наступного ранку, коли він прокинувся, вдома була лише господиня. Була неділя, і господар з сином ще на світанку поїхали до Львова. Жінка поставила королеві сніданок, він поснідав, подякував на своїй мові, розпрощався і пішов. І, виходячи з хати, подумав, що в цій країні добрий, гостинний народ.

Король ішов вулицею і думав. Усе тут було не так, як у його королівстві. А може, й не було його, того королівства, а лише сон був такий? А може, те, що він зараз бачить, — химерний сон?

Отак роздумуючи, добрів король до великого галасливого скупчення людей. То був базар. «Зайду й я сюди», — подумав старий і звернув у широкі базарні ворота. І треба ж було такому статися, що перший, кого він зустрів там, був учорашній бензопильщик, отой п’яниця, що розпатякував про воскреслого мерця. Хоч п’яничка був уже, як то кажуть, під високим градусом, він ще здалеку впізнав учорашнього мертв’яка і злякався. Але кругом було багато людей, і це надало п’яничці сміливості. Він приглушив у собі страх і відважно пішов назустріч королеві. Король побачив, що назустріч йому іде якийсь дивний чоловік. Іде нерівною ходою, мало не падаючи. У нього великий червоний ніс, а під лівим оком — усі кольори райдуги. Король зрозумів, що це п’яний. Він здавна не любив п’яниць і хотів обминути цього типа, але п’яний нахабно перегородив йому шлях. Від нього несло горілчаним перегаром. Цей гидкий сопух дуже не сподобався королеві, і він знову хотів звернути вбік. Але п’яний і собі звернув і знову загородив йому дорогу. На його обличчі грала безглузда усмішка.

— І чого ти тиняєшся по світі? — сказав п’яниця, похитуючись на нетвердих ногах. — Ти ж мертвий. Ти ж мертвий-мертвісінький. Ти подивись на свою рясу, — показав п’яничка на подерту хламиду короля, — ти ж уже до ручки дійшов.

Король не розумів його, але зрозумів, що слова п’янюги мають якийсь ганебний для нього, короля, зміст, і дуже обурився. Його королівське серце не витримало наруги.

— Чого ти хочеш?! — крикнув він на своїй мові і схопив п’яного за груди. — Я тебе питаю, чого ти хочеш?!

П’яниця, який не сподівався такої відсічі, злякався й розгубився. А король з усіх сил термосав його, і голова п’яниці хиталася вперед-назад, як у зіпсованої ляльки. Так хиталася, що червоний ніс мало не дзьобав короля в лице.

Їх обох зразу ж оточила юрба зівак, яких таке видовище зацікавило й звеселило. Деякі навіть заохочували короля:

— Дай йому, діду, алкоголікові такому! Дай, щоб знав, як напиватися в неділю зрання!

— Що тут таке? — промовив хтось раптом владним голосом.

Це до місця події підійшов міліціонер. Король випустив п’яницю з рук і розгублено дивився на міліціонера і всіх навколишніх людей. Міліціонер кинув зневажливий погляд на п’яницю, якого давно знав, і звернувся до короля:

— Хто ви такий? Ваші документи.

Король не розумів, чого від нього хочуть.

— Ваші документи, — повторив міліціонер.

У юрбі за його спиною почувся сміх. Міліціонер оглянувся. Один хлопець багатозначно тикав себе пальцем в голову, намагаючись підказати, що дід несповна розуму.

Але тут наробила репету на весь базар жінка, у якої поцупили гроші, і міліціонер побіг до неї. П’янюга зник, усі зіваки розійшлися.

Король ходив базаром, і скоро на нього перестали звертати увагу. Та й для нього самого тут не було нічого незвичайного. Подібні ринки були і в його королівстві, тільки багатші за цей. Лише чорна скринька, яку носив у руці якийсь хлопець, здивувала його. З тої скриньки лунала музика, чулися людські голоси. Той хлопець був, мабуть, великим чарівником. Дивно, що ніхто ніби й не помічав цього.

Десь в обідню пору базар почав розходитися. Король не знав, куди йому тепер прихилити голову. І тут до нього підійшов якийсь дідок.

— З якого ви села? — спитав він короля.

Король мовчав. Він не розумів, про що мова.

— А ви маєте хату? Вам є де жити? — вів далі дідок.

Король мовчав.

— То ходімо до мене. Я тут недалеко живу. Ми тільки удвох з бабою. Поживете у нас, а там буде видно. Ходім.

Король зрозумів жест діда і довірливо пішов за ним.

Дід Свирид був добрий чоловік. Він належав до тих людей, які знали, що таке біда, і співчували людському горю. В далекому придніпровському селі вся його родина вмерла в тридцять третьому році з голоду. А потім, на війні, стікаючи кров’ю від тяжкої рани, він дав обітницю Богу, що все життя буде допомагати бідним і нужденним, як Бог врятує його від смерті. Бо він уже один із свого великого і давнього козацького роду зостався живий на світі.

У сорок п’ятому році, після війни, Свирид поселився в Галичині і тут його прийняли за свого. Тепер він, дід Свирид, привів до своєї хати короля. Баба Олена, Свиридова жінка, теж була привітна і гостинна. Сподобалося королеві у цих людей, але мучило його те, що він не розумів їх мови. І ще гнітила його думка: «Як же добратися до мого королівства?» Бідолашний король поняття не мав, що від того королівства його відділяють дванадцять з половиною століть!

А дід Свирид думав, чому цей чоловік такий несхожий на всіх, кого йому, діду Свириду, доводилось зустрічати в житті. І він вирішив надати своєму гостеві належного вигляду.

— Слухайте, — сказав він королю, — ця ваша одежина вже зовсім зносилася, її вже пора викинути.

І дід подарував гостеві стареньку куфайчину, потерті робочі штани і старі кирзові чоботи. Баба дістала полотняну сорочку, яка вже з чотири десятки років пролежала на самому дні скрині. Вона сама колись ткала на ту сорочку полотно і сама вишивала для свого Свирида, коли вони ще були молоді.

Одягнувши на себе всі дарунки щедрих господарів, король зовсім змінився на вигляд. Якби не борода і довге сиве волосся, що спадало королю на плечі, то він був би схожий на звичайного сільського діда.

На другий ранок баба почала поратися по хазяйству, а дід Свирид погнав пасти корову з телям і взяв з собою короля. Дідові хотілося поговорити зі своїм новим знайомим, але нічого не виходило. Спочатку дідові здавалося, що має справу з німим, але скоро він зрозумів свою помилку. «Це певно німець, — подумав дід, — треба навчити його розмовляти по-нашому». Король виявився не по літах кмітливим. Уже до обіду засвоїв українські слова «корова», «сонце», «дерево», «трава». А дід Свирид довідався від короля, що його звати Хільдериком.

На другий день вони знову погнали пасти корову з телям, але на цей раз дід трохи побув з королем і пішов додому, а король лишився пасти сам. З того часу за королем були закріплені обов’язки пастуха. Він сумлінно їх виконував, і це заняття навіть подобалося йому.

На превелике здивування господарів дому, король Хільдерік Другий робив великі успіхи в українській мові. Не минуло й двох місяців, як він уже розумів трохи по-українськи і потроху розмовляв.

Настала зима. Роботи було небагато. Довгими зимовими вечорами розказували казки. Розказував не тільки дід Свирид, а й король. Але королеві казки були всі на одну тему, усе про війну і жорстокі вбивства. Дід Свирид вважав, що його казки таки кращі, ніж Хільдерикові.

Не подобалася дідові довга королева борода. Коли настала весна, дід рішуче сказав королеві:

— Слухайте, Хільдерику, я гадаю, що вашу бороду треба обстригти. Це стародавня борода. Такі бороди тепер вийшли з моди.

Не знав дід Свирид, яка це справді стародавня борода, але його вустами промовляла істина.

— Ви розуміте, я — король, і мені не випадає бути без бороди.

— Такий з вас король, як з мене папа римський, — сказав незлостиво дід Свирид і домігся таки, що король погодився розстатися зі своєю бородою. А заодно й з вусами та довгими патлами. Коли вбрання короля доповнила старенька кепочка, то ніхто вже не зміг би відрізнити його від сільського пенсіонера.

Навесні король знову пішов пастушити. Але літа брали своє. Дедалі важче йому ставало ходити, все більше чіплялися до нього старечі недуги. Одного разу баба сказала дідові:

— Наш Хільдерик зовсім ослаб. Що будемо далі робити? А то й йому буде біда, і нам з ним горе. Або хай дають йому якусь пенсію, або візьмуть його до того дідівського дому.

— Та як «до дідівського дому»? Чоловік цілий рік у нас і ми так гарно живемо з ним, та й до дідівського дому?

— А що ж ти зробиш? Йому й самому краще буде. Про мене, то хай би жив у нас до смерті. Але ж ми й самі старі і нездорові. Як зовсім ослабнемо, то приїде син та й забере нас до себе. А він тоді де дінеться? Ти подумав про це?

Довго радилися вони обоє і зійшлися на тому, що треба звернутись з цим питання у сільську раду.

Голова сільської ради був поважний і діловий чоловік. Вислухавши діда Свирида, він вирішив вивчити питання на місці.

— Поїдьмо до вас та й подивимось на вашого діда.

Привітавшись до короля, голова зразу ж приступив до діла:

— Кажуть, що ви король. Це правда?

— Так, я король Хільдерик Другий з династії Меровінгів.

Якийсь невиразний проблиск майнув у пам’яті голови. Колись, років з тридцять тому, він у школі ніби щось таке чув. Здається, в шостому класі. Але коли була династія Меровінгів, де вона була — це вже давно забулося.

— То чого ж ви тут, а не в своєму королівстві? — продовжував голова.

— Я й сам не знаю, чого я тут. Якимись чарами занесло мене в цю країну. І тепер я не знаю, як мені повернутися додому.

— А як зветься ваша держава?

— Її звуть Франкським королівством.

Ще деякий час бесідували ці двоє людей з різних епох, і голова дійшов висновку, що старий непоганий чоловік, хоч і страждає дивним психічним захворюванням і на сміх курям називає себе королем.

Вернувшись до свого кабінету, голова одразу зателефонував у дім перестарілих. Виявилося, що там якраз є вільне місце.

— Але майте на увазі, що цей дід з фокусом, — попередив голова.

— Може, часом п’яниця, — насторожено запитала телефонна слухавка.

— Та ні, дуже спокійний і чемний дідок. Але чомусь вбив собі в голову, що він король і правив якимось там королівством. Добре було б, якби ваші працівники заздалегідь це знали. І щоб дипломатично поводилися з ним.

На другий день до Свиридової хати під’їхала вантажівка. Зворушливо попрощавшись з дідом і бабою, король сів у кабіну поряд з водієм і на вечір був уже в будинку для перестарілих.

Його ввели в чистеньку кімнатку, де стояло залізне ліжко, а збоку — столик і стілець. Принесли бідненьку вечерю, і король попоїв.

— Ходімо митися, — сказала привітна жінка в білому і повела короля до ванної кімнати. Напустила у ванну теплої води, поклала поруч шматок мила й рушник. На стільчику біля ванни лежала чиста пара старенької білизни і старенька піжама. Коло стільчика стояли хатні капці.

Жінка вийшла, а король Хільдерик Другий з династії Меровінгів уперше в житті прийняв ванну. Купання в теплій воді було для нього незрівнянним задоволенням, і, може, вперше, відколи почалися його дивні пригоди, король відчув себе трошки щасливим.

Після купання знову з’явилася жінка в білому і провела його назад до його кімнатки. Біла постіль була уже підготовлена до спання.

— Роздягайтесь і спочивайте. На добраніч.

Вранці король прокинувся від стуку в двері. Знову зайшла жінка в білому, але вже інша.

— Доброго ранку, Ваша королівська величносте.

Ці слова для нашого короля були миліші за найпрекраснішу музику. Це вперше від того часу, як він опинився в цій сповненій чудес країні, його назвали королем. Нарешті зрозуміли, що він не приблудний дід! Радість заполонила його стомлене королівське серце.

А жінка сіла на стільчик і привітно запитала:

— Як вам спалося?

— Дякую, дуже добре.

— Сподобалося Вам у нас?

— Дуже сподобалось. У вас гостинний і добрий народ. Скажіть, як цей народ називається? І як зветься ваша земля?

Жінку в білому таке запитання здивувало, але вона не подала вигляду.

— Наша земля зветься Україна, а народ — українці.

— Добрий народ — українці, — задумано сказав король.

У пам’яті його пройшла жінка в білій хустині, яка так гостинно запросила його до свого дому, і дід Свирид з дружиною. І ці жінки в білому, такі розумні й добрі. А той п’яничка, котрий причепився до нього на базарі, мабуть, не українець був. (А то був, на жаль, теж українець!)

— Ваша королівська величносте, я хочу Вам дещо сказати, — продовжувала жінка в білому. — Ми шануємо Вас як великого короля і раді, що Вам подобається у нас. Сподіваємось, що й надалі Ви будете задоволені. Але Ви тут будете не одні. Тут проживає багато старих людей. Це добрі люди, але прості і не навчені шляхетної поведінки. Ви краще не кажіть їм, що Ви — король, бо вони цього можуть не зрозуміти. Хай думають, що Ви такий, як і вони. Хай для них буде таємницею, що вони мають честь жити під одним дахом з королем. Я гадаю, що так буде краще.

Король і сам вважав, що так буде краще. Він пригадав, як не рахувався з його королівською гідністю дід Свирид.

— Може, воно й правда, — мовив король. — Мені буде легше, як усі вважатимуть мене одним зі своїх. Хай буде так, як ви сказали.

— Ну то й добре, — сказала жінка в білому. — Я рада, що ми так гарно порозумілися.

— І я радий, — сказав король.

Після сніданку мешканці будинку перестарілих вийшли в сад. Більшість з них були старенькі жінки. Нікого не здивувала поява новачка. Незвичним видалося тільки його ім’я — Хільдерик. Але й до цього скоро звикли. Дідусі навіть хотіли залучити короля до гри в доміно, але він ввічливо відмовився.

Все йшло гарно, але раптом король побачив серед жінок стару циганку, і йому спливла в пам’яті страшна чарівниця Гайра-Майра. Він подумав, що чарівниця і тут його знайшла. Але тривога була марною. Скоро король зрозумів, що це не Гайра-Майра, і заспокоївся. І зрадів, що доля не звела його ще раз зі страшною чарівницею. А та чарівниця померла дев’яносто п’ять років тому. І не просто померла, а розсипалася попелом. Прийшла одного разу додому ворожка Арміна і побачила, що на місці, де завжди сиділа її мати, лежить купка попелу. Отак пропала та лиха чарівниця, але король Хільдерик Другий з династії Меровінгів про це не знав.

Настав теплий травневий вечір. Король зайшов у свою кімнатку і, не вмикаючи світла, сів коло розчиненого вікна й задумався. Пригадалося йому його королівство. Нещасливе було його королювання. Важкі були ті роки для нього. Скарбниця так спорожніла, що навіть золоту королівську корону довелося переплавити і замінити її мідною. Воєначальники не слухалися, особливо той Карл Мартелл. А сусідні королі нападали дедалі частіше.

І король зловив себе на думці, що йому не хотілося б знову сідати на свій королівський трон і брати на себе старого всі оті турботи. «Бог з ним, з тим королівством, — подумав він. — Якось і тут віка доживу».

1984 рік
Чарівні казки