pisni-starogo-vitryaka

Пісні старого Вітряка

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Жив собі у світлій хаті край села Хлопчик. А на горбі за селом стояв Старий Вітряк. Хлопчик зі своїми товаришами ходив до нього гратися. Колись Вітряк не був таким самотнім, бо на тому горбі стояло аж сім вітряків. Коли звіювався свіжий вітер, вони пружно махали крилами і мололи хліб. Вітряки зосталися без роботи, коли в село почали завозити готовий печений хліб. Ще більше забули про них, як на третьому селі збудували великий млин, що працював на електричній енергії.

Забуті вітряки поволі старіли й руйнувалися. Із їхніх крил повипадали і невідомо де ділися дощечки. Потім то в одного, то в другого повідпадали крила. Ґонтове покриття трухлявіло і почало в багатьох місцях протікати. То тут, то там відпадали трухляві дошки зовнішньої обшивки, а в діри залітав бешкетний вітер і довершував руйнування. Колись вітер допомагав вітрякам працювати, а тепер допомагав їм умирати. І дійшло до того, що з семи вітряків зостався тільки наш Старий Вітряк.

Вітряк був улюбленим місцем хлоп’ячих ігор. І хлопці не хотіли, щоб він пропав. Вони не раз приносили молоток і цвяхи і прибивали відірвані дошки. І навіть притягнули з села довгу драбину, вилізли на дах і підкладали шматки старої бляхи, щоб не текло. І Старий Вітряк продовжував жити.

Хлопці так звиклися зі Старим Вітряком, що принесли туди сінник, аби було на чому прилягти. Після біганини й лазіння по вітряку хлопці на тому сіннику відпочивали. Один щось розповідав, інші слухали. А бувало, що хтось лягав і читав книгу. Можна сказати, дозвілля хлопців було пов’язане зі Старим Вітряком.

А тепер ми розкажемо про нашого Хлопчика. Він жив недалеко від Старого Вітряка. Від хати до Вітряка була утоптана хлоп’ячими ногами стежечка.

Наш Хлопчик не був звичайним собі школярем. Це був особливий хлопчик. Він мав незвичайну пам’ять. Запам’ятовував довжелезний вірш, усього раз прочитавши його вголос. Одного разу він прийшов з концерту і в присутності батьків переспівав одну за одною всі двадцять три почутих на концерті пісні. І ні разу не спіткнувся, не сфальшивив.

Про дивовижну слухову пам’ять Хлопчика знали навіть у Києві. Отакий був наш Хлопчик.

Тато Хлопчика був будівничий, майстер на всі руки. За ті золоті руки його поважали в селі, і всім він був потрібний. А Мама була вчителька. Вона вчила малих дітей. А ще була вона відома тим, що дуже гарно співала. Ніхто в селі не співав так гарно, як вона.

Але татові золоті руки, такі потрібні всім, стали ніби й причиною його біди. Багато людей просили його на роботу до себе. Тому треба було хату збудувати, тому щось змайструвати. Хтось хотів дах полагодити, хтось — вікна замінити. І всі до Тата, і Тато нікому не відмовляв, ішов до людей. Він усе гарно робив, і все було добре. Але біда була в тому, що в кожній хаті його частували горілкою. Пий, скільки хочеш! Спочатку Тато пив потрошку, потім трохи більше. А потім це ввійшло в звичку, і він став часто з’являтися додому нетверезий. У таких випадках Тато, завжди такий уважний і добрий до Мами й Хлопчика, ставав дратівливим і злим. У сім’ї, перше такій щасливій і дружній, угніздилося горе.

Неділі завжди були в сім’ї хлопчика святами, а тепер горілка отруїла їх. Тато нудився і все хотів кудись зникнути. Та й сьогодні він був дома тільки до обіду. А потім сказав:

— Я хочу вийти просвіжитися.

— Краще нікуди не йди, — просила Мама, але він не послухав і пішов.

У той вечір Мама з Хлопчиком довго сиділи у тривожному чеканні. Нарешті почувся стукіт. Хтось зайшов до сіней і довго намацував ручку дверей. Та ось двері відчинилися і з’явився Тато. Він був зовсім п’яний. Зупинився в дверях і, тримаючись за одвірки, дивився каламутними очима на Маму. Нарешті заговорив якимось чужим голосом:

— Ну? Ти чого так кисло дивишся на мене? Що, не впізнаєш? Законного мужа не впізнаєш? Я зараз протру тобі очі. Я покажу, хто тут хазяїн.

І він нетвердими кроками пішов на Маму. Хлопчик відскочив набік і крикнув:

— Не чіпайте Маму!

Тато зупинився і обернувся до Хлопчика. Він поставив долоню дашком над очима і почав приглядатися, ніби не бачив його.

— А це що? Що воно там таке? А-а, це ти, шмаркачу? Ану ходи-но сюди, я хочу поговорити з тобою по-батьківськи.

І Тато ступив у його бік. Хлопчик кинувся до дверей, вискочив у сіни, з сіней надвір — і побіг вулицею. Він біг і біг, хоч за ним ніхто не гнався. А тоді прихилився до якогось плоту і почав плакати. Згори байдужо дивився повновидий місяць, у чийомусь саду безтурботно співав соловей, а Хлопчик стояв під чужим плотом і плакав. Він знав, що вдома плаче Мама, і від того його ще більший жаль обіймав. Хлопчик переживав за маму, але додому вертатися йому не хотілося. Та куди підеш?

І тут він пригадав про Старий Вітряк, добрий Старий Вітряк, який завжди давав притулок хлопцям. І вернувся вулицею назад. Напроти своєї хати зупинився, послухав — тихо. І він пішов польовою стежкою до Старого Вітряка..

А Тато лежав посеред хати на підлозі і спав непробудним п’яним сном. О, він як ніхто мав право лежати на тій підлозі. Він сам збудував ту хату від фундаменту до покриття. Сам шукав усі матеріали, сам мурував, тесав, стругав і все до порядку поводив. Ніхто, крім нього, жодного цвяха не забив. Покликав собі підмогу тільки в той день, коли зводили дах. І ось тепер він, такий роботящий, умілий і сильний, лежав, переможений гидким зеленим змієм.

А Мама в ту ніч довго сиділа й плакала, перш ніж піти спати.

Хлопчик вийшов скрипучими сходами вгору, зайшов у Вітряк, знайшов напомацки сінник і ліг. Йому не спалося, але поволі сон почав таки підбиратися до нього. Він засинав, і невиразні, уривчасті сновидіння вже наповзали на нього, помалу занурюючи його в тривожний сон.

Хлопчик прокинувся, коли раптом йому почулася пісня. Він зразу скинув з себе сон і прислухався. Може, це йому сниться? Ні, в Старому Вітряку справді співав хтось:

Ой гаю мій, гаю,
Густий, не прогляну.
Чом на тобі, густий гаю,
Ой листя, листячка немає?

Чийсь жіночий голос, ніжний і проникливий, бринів у Старому Вітряку, і лилася пісня, чарівна і проста:

Листячка немає,
Вітер не колише.
Ой там братчик до сестрички,
Ой, часто, часто листи пише.
Часто листи пише,
А в листах питає:
«Чи привикла, рідна сестро,
А в чужо-, а в чужому краї?»
«Не привикла, брате,
Треба привикати.
У розкошах виростала,
Треба, треба горе знати».

Пісня закінчилась, і зразу ж заспівав хтось іншу, не менш прекрасну. Дзвеніли все нові й нові пісні, сумні й радісні, але частіше сумні. Хлопчик слухав, і пісні залягали йому в пам’ять. І залягали в серце. Він не знав, хто ж то співає, звідки ті пісні беруться.

— Хто це співає? — запитав Хлопчик, коли закінчилася наступна пісня і настала коротка пауза.

І у відповідь почув:

— Ми — забуті пісні. Колись усі співали нас. Але часи міняються, народилися інші пісні, а нас забули. І ми знайшли останнє пристановище в цьому Старому Вітряку. А як він загине, буйні вітри рознесуть, розпорошать нас, і не буде більше старих пісень. Ми будемо звучати у гудінні вітру і пташиному щебеті, у шелесті трав і дзюрчанні води. Але це будуть лиш окремі звуки, а старих людських пісень уже не буде ніколи.

Хлопчик слухав, і не хотілося йому, щоб пропали пісні. І вони бриніли одна за одною, а Хлопчик закарбовував їх у своїй дивовижній пам’яті.

Коли він вранці прийшов додому, Тата вже не було, пішов на роботу. Хлопчик розказав Мамі, що ночував у Старому Вітряку, поснідав і ліг відпочити. І довго-довго спав. Потім устав, пообідав, а тоді взяв товстого зошита і почав записувати з пам’яті почуті в Старому Вітряку пісні. Майже до самого вечора писав він, і на сторінки учнівського зошита лягли слова дев’ятнадцяти прекрасних пісень.

Відтоді Хлопчик став часто ходити на ніч у Старий Вітряк, слухав пісні, а прийшовши додому, записував їх. Мамі він казав, що йде до свого друга, двоюрідного брата, і Мама відпускала його. Йому поки що не хотілося нікому-нікому відкривати таємницю Старого Вітряка.

Одного разу в село приїхали артисти з концертом. Тато з Мамою теж пішли на той концерт. Виявилося, що то не звичайні артисти, а члени антиалкогольного товариства. У піснях і гуморесках висміювали п’яниць. Тато сидів червоний і засоромлений. Мамі теж було соромно. їй здавалося, що це співають і розповідають саме про її чоловіка.

Йдучи з концерту додому, Тато з Мамою мовчали. Прийшли — Хлопчика вдома не було. Він, як звичайно, був у Старому Вітряку. Мама сіла, поклала собі руки на коліна і сиділа як приречена, а Тато ходив по хаті вперед-назад, вперед-назад, сюди-туди, сюди-туди. І обоє мовчали. Тоді Тато сів коло Мами, взяв її за руки й сказав:

— Ти прости мені. Більше цього ніколи не буде.

Він хотів ще щось сказати, але йому перехопило дихання, і груди здригнулися від глухих ридань. Мама схилилася йому на груди і теж почала плакати. А потім обоє затихли і ще довго так сиділи.

А тим часом Хлопчик слухав у Старому Вітряку забуті пісні.

Тато дотримав свого слова. Він зовсім змінився. Незабаром усім у селі стало відомо, що Тато кинув пити, і ніхто йому вже більше не підносив ні горілки, ні вина. І мир і спокій запанували в їхній сім’ї, і здавалося, що й сонце стало ясніше світити на їхню хату.

Хлопчик часто грався з товаришами в Старому Вітряку, але про пісні їм не говорив. Він розумів, що це дуже важлива справа і зайві балачки можуть тільки зашкодити. А йому дуже не хотілося, щоб ті пісні розвіялися вітрами і навік пропали. Треба було не допустити, щоб зруйнувався Старий Вітряк, і Хлопчик розпочав про це розмову з Татом. На його велику радість і Тато, і Мама підтримали його. Вони теж вважали, що Старий Вітряк треба полагодити. Виявилося, що він потрібний усім. Возити мішки з зерном на далеке село до млина було незручно й морочливо. А старші люди запевняли, що мука з вітряка краща, ніж з того електричного млина.

Тато організував бригаду з трьох майстрів для ремонту Вітряка. Вони втрьох оглянули його, і тато склав список потрібних матеріалів. Село зібрало гроші. Тим часом почалися жнива, скосили пшеницю, що нею був обсіяний з усіх боків Вітряк. До Вітряка було висипано гравієм дорогу. І поїхали по тій дорозі машини з дошками й балками. А на другий день там уже дружно стукали сокири, торохкотіла бензопила. Трухляву обшивку обдерли і обшалювали Старий Вітряк з усіх боків новенькими дошками. Зняли давнє ґонтове покриття. Хотіли покривати шифером, але Тато сказав, що треба відновити Вітряк таким, як він був, тобто покрити ґонтою. І всі з ним погодилися. Та виявилося, що в селі вже немає людей, які вміють робити ґонту. Тоді Тато поїхав на друге село і привіз старого-престарого діда Ониська, який крив колись ґонтою вітряки. І дід навчив Тата, як це робити. Привезли ялинову колоду, і Тато сам наколов з неї ґонти. Минуло кілька днів, і дах Старого Вітряка забілів новим ґонтовим покриттям. А в крила, з яких було зосталися одні скелети, вставили нові дощечки. Шкільний вчитель малювання намалював на кожній дощечці якийсь малюнок: на одній — усміхнене сонце, на другій — похнюплений місяць, на третій — зорі на тлі синього неба. А ще було намальовано квіти і різні дивовижні фігури. З усіх боків пофарбували Вітряк яскравою жовтою фарбою, а ґонтовий дах — чорною.

Старий Вітряк був такий гарний, такий ошатний, що від нього не можна було відвести очей. Лялька, а не вітряк! З різних кінців до нього почали їздити екскурсійні групи, щоб подивитися на рукотворне диво.

Нарешті настав день, коли Вітряк мали пускати в дію. Коло нього зібралося багато народу, особливо дітвори. І наш Хлопчик та його товариші були там. Під’їхали автобусом сільський голова і найстарші мешканці села. І серед них був той, хто в цей день мав бути справді найстаршим, — Григорій Федорович Музика, який мав бути мельником. Він добре знався на вітряках, бо мельниками були його дід і батько. До такої важливої події Григорій Федорович одягся по-святковому.

Всі вийшли з автобуса. Сільський голова виступив і сказав добрі слова про бригаду, яка так гарно все зробила. Як тільки голова закінчив, Григорій Федорович дав команду зорієнтувати Вітряк за напрямком вітру. За кілька хвилин усе було готове. «Пускай!» — крикнув Григорій Федорович. Крила Вітряка хитнулися і почали поволі обертатися. Оркестр ударив марш. А крила оберталися дедалі швидше й швидше. Намальовані на них сонце, місяць, зорі і різні фігури закрутилися по колу. Усі дивилися на Вітряк як на живу, одухотворену істоту, як на особистого друга.

Це було справжнє свято.

На другий день до Вітряка потяглися машини й підводи з зерном, і він почав свою працю. У Вітряку стало людно й весело. З тихим шурхотом крутився млиновий камінь, і сипалася, сипалася мука. Коли був добрий вітер, Вітряк невтомно працював день і ніч. Увечері Григорій Федорович ішов додому, а на зміну йому приходив молодший мельник, його син. А в ті дні, коли вітер стихав і крила зупинялися, Григорій Федорович замикав Вітряк і йшов додому.

Наш Хлопчик все був у Вітряку. Він вертівся коло старого мельника і був, як то кажуть, його правою рукою. Чи треба щось подати, чи збігати кудись, Хлопчик тут як тут.

Ти читаєш, юний читачу, і думаєш: «Ну а що ж із забутими піснями?» Справді, що сталося з забутими піснями? Чи не розвіяв їх вітер під час ремонту Старого Вітряка? Хочу зразу заспокоїти тебе, читачу: із забутими піснями все закінчилося щасливо.

Під час ремонту Старого Вітряка занесений туди хлопцями сінник було викинуто. Хоч наш Хлопчик і бував мало не щодня на Вітряку, дізнатися про пісні він не міг. Для цього треба зостатися у Вітряку на ніч. Як це зробиш, коли Вітряк день і ніч працює, а у вихідні й безвітряні дні його замикають? Треба було звертатися за дозволом до Григорія Федоровича. Одної суботи, перед закінченням робочого дня, Хлопчик сказав:

— Григорію Федоровичу, у мене до вас велике прохання.

— Яке?

— Я колись завжди приходив у Вітряк і читав тут книжки. Тут так добре читається. Дозвольте мені завтра посидіти тут і почитати. Дайте ключ від Вітряка.

— Еге! Дай тобі ключа, а ти приведеш сюди своїх товаришів, і ви наробите тут якогось бешкету. Одне діло колись, коли Вітряк був нічий, а друге тепер, коли він громадський. Не дам я тобі ключа.

— Григорію Федоровичу, я даю вам слово, що нікого сюди не приведу. Ніхто навіть знати не буде, що в мене є ключ. Невже ви не вірите мені?

Григорій Федорович був твердий чоловік, і його трудно було зрушити з місця. Але Хлопчик не раз робив йому різні послуги. І, крім того, він поважав його батьків. Закінчилася справа тим, що старий мельник таки дав хлопчикові на неділю ключа.

Хлопчик сказав Мамі, що хоче йти до свого товариша, двоюрідного брата. І, може, там заночує. Він уже давно не ночував «у двоюрідного брата», і Мама дозволила. Хлопчик пішов і побув трохи в товариша, а під вечір не додому повернувся, а попрямував до Вітряка. Що ж буде? Чи почує він забуті людьми лісні?

Ніч. Тихо-тихо, тільки зрідка з села долинає незлий собачий гавкіт. І раптом поряд, усередині Вітряка, почулася пісня:

Ходив турчин по ярмарку, гей море бре,
Та й вибирав невільницю, серце моє.
Заторгував за сім левів, гей море бре,
Заторгував за сім левів, серце моє…

Чийсь чистий голос дзвенів у чотирьох стінах Вітряка. Хлопчик ще ніколи не чув такої пісні. Вона плакала-розповідала, як турчин купив невільницю і привів її додому. А то була міщаночка Карпівна. І пригадав турчин, що він теж родом з України, з колишніх невільників, і що він Карпів син. І зрозуміли вони обоє: «Ми — брат і сестра». Але життя склалося так, що їм неможливо жити разом. І там, у далекім чужім краю, вони мусять знову розстатися навік.

… А я піду в Німеччину, гей море бре,
А ти іди в Туреччину, серце моє.

Хлопчик слухав і запам’ятовував. І доля його народу проходила крізь його серце.

Так увійшов Хлопчик у довіру до Григорія Федоровича, що той наступної суботи дав йому ключа без довгих упрошувань. І знову нескінченним потоком полилися прекрасні пісні, а Хлопчик сидів, слухав і не склеплював очей. А вдень удома записував почуті пісні.

Ні з суботи на неділю, ні з неділі на понеділок нічної зміни у Вітряку не було, і Хлопчик міг слухати пісні дві ночі поспіль. Він уже збирався відкласти свою роботу до наступної суботи, але, на його щастя, цілий тиждень, від понеділка до понеділка, зовсім не було вітру. Як кажуть моряки, був повний штиль. У таку погоду ні вдень, ні вночі Вітряк не працював. І Хлопчик міг використати для слухання пісень цілих сім ночей.

Він кожного ранку приходив з Вітряка і довго спав, а тоді сідав і записував з пам’яті пісні, і так повторювалося день за днем.

Мама непокоїлася, думала, що він захворів на сонну хворобу. Вона хотіла вести його до лікаря, але він нізащо не хотів іти, казав, що це саме собою пройде. Його поведінка здавалася Мамі дивною, і вона таки тривожилася за здоров’я сина.

Наприкінці сьомої ночі, перед світанком, у Вітряку було проспівано останню пісню. А перед тим Хлопчикові жіночий голос сказав: «Зараз ти почуєш останню пісню. Тепер ти будеш знати всі пісні, які співалися колись у вашому селі. Ти можеш уже розказувати про нас усе. І пам’ятай, ми хочемо, щоб нас співали, хочемо іти поміж люди».

Того ранку Хлопчик прийшов додому трошки пізніше, ніж завжди. Мама встала і побачила, що його нема. На цей раз вона вже розсердилася.

— Скажи мені, куди ти ходиш, як злодій, вночі? Зараз же скажи мені це.

— Мамусю, я все скажу. Висплюся і скажу.

— Ні, ти зараз кажи.

— Я хочу це сказати, коли будете разом ви й Тато.

Мама погодилася на це, і він ліг спати. Прийшов з роботи Тато. Мама сказала йому:

— Наш син має сьогодні розповісти нам, куди він ходить ночами.

— А хіба не до товариша?

— Ні, я вже точно знаю це. Я ходила туди перевіряти.

— То, може, він уже парубкує? — сказав з усмішкою Тато. — Це навіть дуже цікаво. Послухаємо, що він скаже.

І він розказав їм усе про пісні Старого Вітряка. А тоді заспівав:

Ой вербо, вербо, де ти росла,
Що твоє листячко вода знесла?
Ой знесла, знесла бистра вода.
А я молода, як ягода.
А я молода, як ягода,
Не піду заміж за рік, за два.
А піду заміж аж п’ятого
За того п’яницю проклятого…

У цей момент Мама ледь-ледь кинула оком на Тата. Тато помітив це і опустив очі.

Нарешті пісня про п’яницю закінчилася. За нею пішли інші. Про тяжку жіночу долю, про панську неволю, про осоружну рекрутську службу. Цілу годину витали в їхній хаті давно забуті мелодії, і проникливі слова народних пісень лягали їм у душу.

Нарешті Хлопчик стомився і затих.

— Синочку, та це ж величезне багатство, — сказала Мама. — Я вивчу всі ці пісні і буду співати їх.

— Мамо, це тільки маленька частина пісень Старого Вітряка. Я ж почув там і записав сімсот сорок пісень.

— Завтра я почну розучувати ці пісні, — сказала Мама, і Тато з Хлопчиком були раді цьому.

На другий ранок Мама, як і Тато, пішла на роботу. Хоч до початку навчального року лишалося ще цілих два тижні, Мама вже щодня ходила до школи. А після обіду вона швидко впоралася з господарством і сіла розучувати пісні. Мелодії наспівував їй Хлопчик. Коли Тато прийшов з роботи, вона вже вміла гарно співати дві пісні.

На другий день Мама написала про пісні в Київ, у Академію Наук, і через тиждень звідти приїхав науковець, літній зеленоокий чоловік. Він записав від Хлопчика пісні на свою апаратуру, і це зайняло в нього цілий місяць. Науковець дивувався і радів, що «врятовано для майбутніх поколінь таке багатство».

Коли представник з Києва поїхав, Тато сказав Мамі:

— А чому б тобі не виступити з концертом у нашому Народному домі?

І Мама погодилася.

Щойно Мама почала підготовку до концерту, а на дошці оголошень вже висіла афіша: «Концерт! Старовинні українські пісні у виконанні …».

І ось нарешті настав той вечір.

Зала була наповнена вщерть. Прийшла не тільки молодь, а й багато старих людей, які до того ніколи не приходили до Народного дому. Тато з Хлопчиком сиділи в одному з перших рядів.

На сцену вийшла Мама. Одягнута в українську вишиванку, вона була дуже гарна.

В залі настала тиша.

Мама зустрілася поглядом з Татом і Хлопчиком, усміхнулася і від того стала ще красивішою. Вона ніби повагалася хвильку, а тоді набрала повні груди повітря і заспівала:

Ой ти місяцю,
А я зіронька ясна.
А ти парубок,
А я дівчина красна.
А ти парубок,
А я дівчина красна,
В вишневім саду
Я тобі коня пасла…

Якби ви чули, як вона гарно співала! Пісня звучала широко й розспівано. Вона велично пливла хвиля за хвилею, проникаючи в кожне серце. І коли закінчилася, вибухнули такі оплески, яких ще ніколи не чула ця зала.

Та ось оплески стихли. Мама почала другу пісню. І та пісня була сумна, як сумною була колись жіноча доля. Хлопчик помітив, що деякі старші жінки тихо плакали. А Мама співала й співала. Пісні йшли одна за одною, і всі були прекрасні, і всі зворушували серця.

У короткій паузі між куплетами Хлопчик почув, як надворі, за темними вікнами, гуде вітер.

І він згадав Вітряк, Старий Вітряк, з яким було пов’язано стільки радощів його щасливого дитинства.

1987 рік
Чарівні казки